Un balance preliminar de la guerra sionista-estadounidense contra Irán

Попередній балансовий звіт сіоністсько-американської війни проти Ірану

Предварительные итоги сионистско-американской войны против Ирана

 

Who won the conflict and what are its regional and global consequences?

 

By Michael Pröbsting, Revolutionary Communist International Tendency (RCIT), 26 June 2025, www.thecommunists.net

 

 

 

Contents

 

Introduction

 

Who won the war in a military sense?

 

Who won the war in a political sense?

 

Trumps tactical triumph … leading him into Netanyahu’s strategic trap

 

The dilemma of America’s foreign policy

 

Some notes on the perspectives for the Middle East

 

A program of struggle

 

 

 

* * * * *

 

 

Introduction

 

 

 

The 12-day war between Israel and Iran has been a key event not only for the Middle East but also globally. This was a reactionary war of aggression by Israel with support of U.S. imperialism and a just war of defence by Iran. In this conflict, the RCIT and all authentic socialists stood for the defence of Iran – a capitalist semi-colony [1] – and the defeat of the Zionist-American monster. At the same time, we leant no political support to the bourgeois Mullah regime. [2]

 

While the situation is still highly volatile, we shall try to make a first assessment of the outcome of this conflict as well as its consequences. Naturally, such a balance sheet is of a very preliminary nature as many facts are still not clear or simply unknow. Nevertheless, it seems to us that it is possible to draw some important conclusions.

 

 

 

Who won the war in a military sense?

 

 

 

In a military sense, it is clear that Israel managed to inflict much more damage to Iran than the other way round. The Zionist Air Force killed not only hundreds of civilians but also 30 Iranian Generals as well as 14 leading nuclear scientists. Tens of thousands of Iranian civilians were displaced. Likewise, Israel destroyed some of their military infrastructure, in particular, many of Iran air defence installations, allowing it nearly unlimited air superiority in Western Iran (and partly also Central Iran). Add to this the massive U.S. attack against Iran’s nuclear facilities in Fordow, Natanz and Isfahan with 14 GBU-57 bunker busters – the most powerful non-nuclear weapons in the world – as well as 30 Tomahawk cruise missiles.

 

Unsurprisingly, Trump claims that the U.S. attack “completely obliterated” the nuclear facilities. Likewise, Israel says that it destroyed most of Iran’s missiles. While it is not possible to know exactly for now, there are strong reasons to doubt these claims. According to a preliminary assessment of the Defense Intelligence Agency, the Pentagon's main intelligence arm, which was leaked to the media, Iran could restart its nuclear program in a matter of months, maybe even in one to two months! [3]

 

This is even more the case since it is widely assumed that Iran had removed its stockpile of highly enriched uranium and key equipment prior to the US attacks. In addition, the country retains the knowledge base to reconstitute its programme in full.

 

Furthermore, it has been reported that Iran’s problem in firing it long-range missiles in larger volumes was not caused by their massive destruction but rather by the skilful demolition of the entrances of the underground facilities where these missiles were stored. While this severely hampered Iran’s abilities to strike-back during the war, it would mean that these weapons might still be available for Iran’s military. In short, Israel’s air domination was decisive for the military superiority of the Zionist armed forces in this war.

 

Another Israeli achievement was the existence of a widespread network of agents which Mossad managed to establish in Iran. These agents were certainly very helpful to locate Iranian military personal and scientists as well as to carry out sabotage attacks and assassinations. Naturally, we don’t know how much of this network still exists after the clampdown by Iran’s security forces.

 

While Israel certainly came out as the stronger military force, it also suffered painful losses and Iran managed to fight back until the last minute of the conflict. According to currently available information, 29 Israelis died during the war and 3,238 were injured. Iran’s missiles regularly managed to overcome Israel’s air defence and did hit military or civilian buildings every night. As a result, Israelis saw significant destructions in Tel Aviv and other cities for the first time in their lives. Unsurprisingly, many middle-class Israelis fled the country via boats and yachts to Cyprus.

 

In addition, the war proved to be very costly for Israel – it spent $5 billion only in the first week – and its air defence weakened as it did nearly run out of interceptors. Furthermore, Iran’s air defence downed at least two Hermes drones and claims to have shot down more fighter jets and drones. In short, while Israel was militarily superior, it lost its myth of invulnerability as it is now clear that all parts of Israel can be hit by Iran’s missiles.

 

 

 

Who won the war in a political sense?

 

 

 

Following Clausewitz’s dictum that “war is simply the continuation of politics by other [i.e., violent] means”, Marxists assess the results of a war not only from a military point of view but rather by judging its political consequences. Israel’s war goals were to annihilate Iran’s nuclear program and its stock of ballistic missiles as well as to provoke a collapse of the regime in order to enthrone a pro-Western lackey – like the clownesque figure Reza Pahlavi, the eldest son of the last shah of Iran. ^[4] As we said in our statements during the war, this war was about subjugating Iran and establishing the unchallenged Zionist-American domination of the Middle East.

 

It is clear that Israel has failed to achieve these war goals. Yes, it weakened Iran’s nuclear program and missile arsenal but only to a limited degree. And while the Zionists could kill a number of military leaders, not only did this not provoke a collapse of the regime; Israel’s war of aggression rather massively strengthened the patriotism of the Iranian masses and rallied even liberal Iranians (including figures critical to the regime) to the flag.

 

However, Netanyahu could also register a major, maybe its most important, political success: luring Trump to military intervene in the war on Israels side. This is a victory for the Zionist state not only as it massively strengthens its military power but also because it increases the chances to force the Trump Administration to redirect its strategic focus back to the Middle East. (More on this below)

 

The war did not break Iran’s resistance against the Zionist aggressor but rather strengthened its resolve. The parliament unanimously (with one abstention) adopted a bill that fully suspends Iran’s cooperation with the IAEA, including allowing inspections and submitting reports to the organisation. The forces who want to build a nuclear bomb have certainly been strengthened given the experience of such an unprovoked Israeli aggression. The assassinated Generals are now being replaced by younger militaries who are said to be even more hard-line nationalists. It is not surprising that Iran hails the outcome of the war as a victory.

 

Some sectors of the Iranian establishment like the so-called ultraconservative camp protested against agreeing to the ceasefire. They saw it “as an abrupt end to a winnable war.” Hard-line parliamentarian Amir-Hossein Sabeti wrote on X: "Now, a nation more united than ever is asking in one voice: Why was there a ceasefire? We were ready for a longer battle to uproot this cancerous tumor." [5]

 

Having said this, one also needs to recognise the political failures of the Mullah regime. Effectively, it could not mobilise any military support for its war. The so-called “Axis of Resistance” completely failed to intervene in the war with the exception of the Ansar Allah (Houthis) in Yemen who, however, have not much military leverage given the geographical distance of Yemen to Israel. Assad is already gone; Hezbollah, severely beaten by Israel last autumn, did not raise a finger beyond rhetorical declarations; and the allied Iraqi militias did also fail to attack the U.S. troops or even to fire drones against the Zionist state. In fact, this is the result of the strategic failure of the Iranian regime to intervene in war much earlier, i.e. after the 7 October or at least when Israel killed the Hezbollah leadership and invaded Lebanon on 1 October 2024.

 

While all Arab regimes condemned Israel’s attack, none of these actively intervened on the side of Iran. Those states which have “normalised” their relations with the Zionist state even refused to cut off such diplomatic relations. Likewise did Iran’s most important international allies – Russia and China – not send them any military aid or impose economic sanctions against Israel.

 

Making an overall balance sheet of the outcome of the war, we can say that the war ended in an indecisive stalemate between Israel and Iran. Neither side could impose its will on the other. In fact, neither Israel nor Iran was calling for a ceasefire; it was rather imposed by Trump. In other words, Israel has “unfinished business” with its most powerful strategic enemy in the region. Furthermore, Netanyahu continues to look for forever wars as he heads a highly instable coalition government and faces his trial for corruption. Equally, Iran can not give up its nuclear program without seriously undermining its national sovereignty. Consequently, such a retreat would most likely provoke a severe domestic crisis of the regime.

 

As a result, we consider the current ceasefire as highly fragile. Iran will use the pause to enhance its nuclear program and to restock its air defence and missiles arsenals. Israel will also restock their arsenals and prepare for the next attack against Iran. In other words, we have entered a long-term period of direct conflict between the two states where armed confrontations and ceasefire alternate. Given the fact that Israel and Iran are the two most powerful states in the Middle East, it is clear that this is – in addition to the Palestine question – the main axis of conflict in the region.

 

 

 

Trumps tactical triumph … leading him into Netanyahu’s strategic trap

 

 

 

Any balance sheet of the 12-day war would be incomplete without analysing the major intervention of the U.S. and its consequences. This unprecedented bomb attack proved to be crucial not only because it was the first time that the so-called bunker busters were deployed in a war. It was also crucial because it opened the endgame of the war. After Iran had symbolically retaliated by attacking the U.S. military basis in Qatar on 24 June, Trump abruptly announced a ceasefire.

 

This was without a tactical triumph for the Trump Administration – its first foreign policy success since it came to power five months ago. First, it was a demonstration of the military power of U.S. imperialism. Second, this attack won Trump the admiration of Western Europe’s imperialist leaders – in particular Britain, Germany and also to a certain degree France – who had already expressed before their support for Israel’s war against Iran. Third, he single-handed enforced a ceasefire against the will, or at least without enthusiastic consent, by the two adversaries.

 

Such a foreign policy was all the more important for Trump as his Administration faces declining popularity at home, a massive polarisation as millions demonstrate against the racist ICE attacks against migrants as well as serious divisions within his MAGA movement as a significant sector opposes his joining of Israel’s war against Iran. [6]

 

Why did Trump decide to actively intervene in Israel’s war? It does not seem to us that this was a strategic decision. This is the case not only because the orange ADHD clown is incapable of formulating a strategy and even less to adhere to such. Trump also undertook a number of decisions in the previous months which reflected a shift away from unlimited support for Netanyahu’s Greater Israel policy. He helped to impose a ceasefire in Gaza against the Zionists’ will, he started direct negotiations with Hamas, made a deal with the Houthis (despite the latter continued to send missiles against Israel) and, most importantly, purged a number of pro-Israel hawks from the U.S. security apparatus. Likewise, he signalled a rather “soft” line at the beginning of the nuclear negotiations with Iran.

 

However, this suddenly changed when Netanyahu started his war against Iran on 13 June. What was the reason for such a change of mind? Israel certainly impressed the U.S. President when it managed in the first days of the war to kill many leading Iranian militaries and scientists. Trump probably got convinced that Israel could win this war against a “historic” adversary of the U.S. and joining it would offer the domestically embattled President a rare opportunity for a huge foreign policy success; a success which could, so he dreams, even spur the “normalization process” in the Middle East. In addition, Trump came under pressure of the extremely powerful pro-Israel lobby within the U.S. establishment of which Senators Lindsay Graham and Ted Cruz are leading representatives. Furthermore, Trump might have been blackmailed by Zionist forces with the files of the late Jeffrey Epstein, a notorious American financier and child sex offender. (Elon Musk recently publicly threatened Trump with these files).

 

In any case, Trump’s bombardment against Iran and the ceasefire which he imposed constitute a rare tactical triumph for him. At the same time, however, he fell into a strategic trap which Netanyahu had set up. By actively intervening in the war, claiming responsibility for the ceasefire and making “zero enrichment” his official program for Iran, Trump objectively – and probably against his intentions – took political responsibility for situation in the Middle East. In fact, this represents a strategic shift towards adhering to the Zionist program of redrawing the map of the Middle East in the coming years. Objectively, Trump has committed American support for the Greater Israel project to subjugate the peoples of the Middle East. His unprecedented intervention of calling Israel’s judiciary to close the trial against Netanyahu (a “ridiculous witch hunt”), because the Prime Minister is a “WARRIOR, like perhaps no other Warrior in the History of Israel”, is another signal of committing himself not only to the Zionist state but also its current leader.

 

Of course, nothing is decided. It is quite possible that Trump makes another U-turn and withdraws from Netanyahu’s forever wars in the Middle East. However, after the steps Trump has made in the past weeks, such a shift could prove very costly, representing a massive loss of face and most likely provoking uproar by the Zionist lobby at home.

 

 

 

The dilemma of America’s foreign policy

 

 

 

The recent developments underline once more the strategic dilemma for U.S. imperialism. As we have outlined in various documents, with global capitalism in decline, the U.S. is no longer the hegemon of the world. It is challenged by new imperialist powers – most importantly China and Russia – and its relations with its Western allies are in crisis. Washington basically must make a decision if it wants to focus on containing China (and its allies) or if it chooses a policy of détente with China and Russia and rather focuses on subjugating the Western hemisphere, i.e. mainly, North and South America as well as Europe. Given its declining forces, Washington must decide to do either one or the other – but it can not do both. [7]

 

For a number of years there has been a near consensus among America’s ruling class to undertake a “pivot to Asia” and to focus on containing China (and its allies). Obama and, lately, Biden represented this foreign policy doctrine most clearly. Trump, in principle, shares the anti-China strategy as his declaration of trade war against China in 2018 showed. However, he also looks for a détente with Putin, launches trade wars against the whole world ^[8] and publicly states his desire to occupy Canada, Greenland and Panama. ^[9] Both in his first Presidential period as well as in the last few months, he repeatedly argued for a retreat of U.S. troops from the Middle East.

 

Committing himself now to stop Iran’s nuclear program and to impose “peace” in the Middle East would represent another shift in Washington’s foreign policy which is incommensurate with focusing on containing China and its allies. It is evident that in one way or another, the U.S. Administration will be forced to make further shifts in its foreign policy.

 

All this reflects once more the highly instable character of the Bonapartist Trump Administration whose foreign policy – under the pressure of contradictory forces like the high-tech monopoly capitalists, the MAGA isolationists, the pro-Zionist lobby, etc. – zigzags without a clear strategy. Such zigzags – both in domestic as well as foreign policy – could continue since Trump faces mid-term elections in a bit more than one year. Hence, he will be under pressure to pacify his MAGA base which tends rather to isolationism, and which fears that the U.S. is drawn again into another Forever War. [10]

 

 

 

Some notes on the perspectives for the Middle East

 

 

 

The Middle East remains a highly instable region as Israel tries to expel the Palestinians, to subjugate the Arab countries and to destroy Iran as its most powerful rival. However, while Isreal has made some progress in its reactionary war of aggression – most importantly making Gaza nearly inhabitable, dealing a severe blow to Hezbollah and occupying parts of Syria – it is still far away from achieving its goals.

 

After 20 months of war in Gaza, it still has not managed to bring the small strip (in terms of size and population no larger than the city of Vienna) under control. Hamas and other factions continue to resist heroically against the Zionist invaders. [11]

 

As mentioned above, the Israel-Iran War has been inconclusive, and it is most likely that it will restart rather sooner than later (except the Mullahs capitulate in the negotiations or the Netanyahu government collapses and Israel descends into a deep domestic crisis).

 

While Israel has been militarily strengthened since the 7 October, albeit at high financial and political costs, it has been politically weakened. Its genocidal war has provoked an unprecedented global solidarity movement similar to the anti-war movement in the late 1960s. It has become a pariah state and pressure on governments becomes stronger and stronger to boycott the Zionist state, or at least to stop any military aid (or transport of such). There has been a global shift in public opinion, and it is telling that even in the heart of the imperialist beast the leading contender for New York’s next mayor, Zohran Mamdani, is a self-proclaimed socialists and a sharp critique of Israel who supports the pro-Palestine protests.

 

Nevertheless, U.S. imperialism continues to push Arab governments – most importantly Saudi Arabia, Lebanon and Syria – to agree to “normalise” relations with Israel. There is no doubt about the capitulationist character of the Arab regimes which have all supported the Palestinian people in words but betrayed them by denying them any practical support. Likewise, there exists also the danger that the UAE, in collaboration with the treacherous “Palestinian Administration” led by Mahmoud Abbas, could try to occupy Gaza and to do the dirty job for the Zionists in crushing Hamas. Finally, one must also not forget the still-existing danger that the Zionists expel the whole Palestinian population from Gaza and implement another bloody Nakba.

 

However, at the same time these regimes are sitting on a powder keg as the Arab masses hate their rulers for their passivity in light of the heroic Palestinian resistance struggle.

 

Another factor contributing to the instable situation is the fragile state of Netanyahu’s government which could easily collapse as it faces deep hatred of the majority of the population who wants the Prime Minister to make a deal with Hamas to get back the Israeli prisoners of war. At the same time, Netanyahu’s ultra-orthodox coalition parties stubbornly oppose the integration of Haredi Jews into military service. Albeit Netanyahu’s liberal opponents are also Zionists and all of them supported the war against Iran, it is possible that new elections could bring a government to power which would stop the Forever War for a certain period in order to consolidate the overstretched army. Likewise, such a government would also be forced to deal with the alarming budget deficit of up to 7.7%, a challenging task given the fact that Israel’s economy has been converted to a war economy (military spending is 8% of its annual output). Add to this the danger of a domestic civil war as the extreme right-wing and fascist settlers might not tolerate a “liberal” Zionist government.

 

 

 

 

 

A program of struggle

 

 

 

In such a highly volatile period where the counterrevolutionary forces try to crush the resistance of the masses, socialists must intervene with a clear program of struggle. While the RCIT unconditionally supports the heroic resistance of Hamas and other factions, we repudiate their narrow-minded nationalist program. [12] The Zionist monster, supported by U.S. imperialism and guarded by corrupted Arab regimes, can only be defeated by an international struggle of the working class and oppressed masses.

 

The masses in the Arab countries must force their governments to break off all relations with Israel and to send humanitarian and military aid to the Palestinian people. In particularly Egypt, the largest Arab country, must break the siege, confront the Israeli army and help the brothers and sisters. Arms and Aid for the Resistance!

 

The global pro-Palestine movement and the workers and popular organisations all over the world must force their governments to boycott Israel. The Zionist monster must be boycotted by any means necessary – from blocking any arms deliveries, economic and financial boycott to the rupture of any ties of universities with Israel.

 

It will be decisive to revive the Arab revolution which should overthrow all the reactionary servants of Israel and the imperialist powers and to replace these with authentic workers and fellahin governments, based on popular councils and militias. Likewise, we reiterate that the only way forward is the revolutionary destruction of the Israeli Apartheid state and the creation of a free and red Palestine from the River to the Sea. Such a single secular and democratic Palestinian state would enable all refugees to return to their homes. At the same time, it would guarantee equal cultural and religious rights for all citizens (including the Jewish minority). It should be a workers and fellahin republic as part of a socialist federation of the Middle East.

 

As part of a revolutionary upheaval of the Arab masses, it will be possible to break a progressive section of the Israeli-Jewish workers and youth away from Zionism.

 

This task requires the construction of a revolutionary party – nationally and globally. Such a party needs to replace the existing nationalist/Islamist or reformist leaderships which are currently at the top of the resistance struggles respectively of the workers and popular mass organisations. The RCIT calls all socialists to join us in building a Revolutionary World Party committed to the cause of the liberation of the Palestinian peoples and all other oppressed peoples!

 

 

 

 

 

¿Quién ganó el conflicto y cuáles son sus consecuencias regionales y globales?

 

Por Michael Pröbsting, Corriente Comunista Revolucionaria Internacional (CCRI), 26 de junio de 2025, www.thecommunists.net

 

 

 

Contenido

 

Introducción

 

¿Quién ganó la guerra en términos militares?

 

¿Quién ganó la guerra en términos políticos?

 

El triunfo táctico de Trump… lo que lo lleva a la trampa estratégica de Netanyahu

 

El dilema de la política exterior estadounidense

 

Algunas notas sobre las perspectivas para Oriente Medio

 

Un programa de lucha

 

 

 

* * * * *

 

 

 

 

Introducción

 

 

 

La guerra de 12 días entre Israel e Irán ha sido un acontecimiento clave no solo para Oriente Medio, sino también a nivel mundial. Fue una guerra reaccionaria de agresión por parte de Israel, con el apoyo del imperialismo estadounidense, y una guerra justa de defensa por parte de Irán. En este conflicto, la CCRI y todos los socialistas auténticos defendieron la defensa de Irán —una semicolonia capitalista ^[1]— y la derrota del monstruo sionista-estadounidense. Al mismo tiempo, no brindamos ningún apoyo político al régimen burgués de los mulás. ^[2]

 

Aunque la situación sigue siendo muy volátil, intentaremos hacer una primera evaluación del resultado de este conflicto, así como de sus consecuencias. Naturalmente, este balance es muy preliminar, ya que muchos hechos aún no están claros o simplemente se desconocen. Sin embargo, nos parece que es posible extraer algunas conclusiones importantes.

 

 

 

¿Quién ganó la guerra en términos militares?

 

 

 

En términos militares, es evidente que Israel logró infligir mucho más daño a Irán que a la inversa. La Fuerza Aérea Sionista mató no solo a cientos de civiles, sino también a 30 generales iraníes y a 14 destacados científicos nucleares. Decenas de miles de civiles iraníes fueron desplazados. Asimismo, Israel destruyó parte de su infraestructura militar, en particular muchas de las instalaciones de defensa aérea iraníes, lo que le permitió una superioridad aérea casi ilimitada en el oeste de Irán (y, en parte, también en el centro de Irán). A esto se suma el masivo ataque estadounidense contra las instalaciones nucleares iraníes en Fordow, Natanz e Isfahán con 14 rompebúnkeres GBU-57 —las armas no nucleares más poderosas del mundo—, así como 30 misiles de crucero Tomahawk.

 

Como era de esperar, Trump afirma que el ataque estadounidense "destruyó por completo" las instalaciones nucleares. Asimismo, Israel afirma haber destruido la mayoría de los misiles iraníes. Si bien no es posible saberlo con exactitud por ahora, existen sólidas razones para dudar de estas afirmaciones. Según una evaluación preliminar de la Agencia de Inteligencia de Defensa, el principal brazo de inteligencia del Pentágono, filtrada a los medios, Irán podría reiniciar su programa nuclear en cuestión de meses, ¡quizás incluso en uno o dos! ^[3]

 

Esto es aún más cierto si se considera que Irán había retirado sus reservas de uranio altamente enriquecido y equipo clave antes de los ataques estadounidenses. Además, el país conserva la base de conocimientos para reconstituir completamente su programa.

 

Asimismo, se ha informado que el problema de Irán para disparar misiles de largo alcance en grandes cantidades no se debió a su destrucción masiva, sino a la hábil demolición de las entradas de las instalaciones subterráneas donde se almacenaban estos misiles. Si bien esto obstaculizó gravemente la capacidad de Irán para contraatacar durante la guerra, significaría que estas armas aún podrían estar disponibles para el ejército iraní. En resumen, el dominio aéreo de Israel fue decisivo para la superioridad militar de las fuerzas armadas sionistas en esta guerra. Otro logro israelí fue la existencia de una extensa red de agentes que el Mossad logró establecer en Irán. Estos agentes fueron sin duda muy útiles para localizar a militares y científicos iraníes, así como para llevar a cabo sabotajes y asesinatos. Naturalmente, desconocemos cuánto de esta red aún existe tras la represión de las fuerzas de seguridad iraníes.

 

Si bien Israel se alzó como la fuerza militar más poderosa, también sufrió dolorosas pérdidas, e Irán logró contraatacar hasta el último minuto del conflicto. Según la información disponible, 29 israelíes murieron durante la guerra y 3.238 resultaron heridos. Los misiles iraníes superaron regularmente la defensa aérea israelí e impactaron edificios militares y civiles cada noche. Como resultado, los israelíes presenciaron una destrucción significativa en Tel Aviv y otras ciudades por primera vez en sus vidas. Como era de esperar, muchos israelíes de clase media huyeron del país en barcos y yates a Chipre.

 

Además, la guerra resultó muy costosa para Israel (gastó 5 mil millones de dólares solo en la primera semana) y su defensa aérea se debilitó, al quedarse prácticamente sin interceptores. Además, la defensa aérea iraní derribó al menos dos drones Hermes y afirma haber derribado más aviones de combate y drones. En resumen, si bien Israel era militarmente superior, perdió su mito de invulnerabilidad, ya que ahora es evidente que cualquier parte de Israel puede ser alcanzada por los misiles iraníes.

 

 

 

¿Quién ganó la guerra en sentido político?

 

 

 

Siguiendo el dictamen de Clausewitz de que “la guerra es simplemente la continuación de la política por otros medios [es decir, violentos]”, los marxistas evalúan los resultados de una guerra no solo desde un punto de vista militar, sino más bien juzgando sus consecuencias políticas. Los objetivos bélicos de Israel eran aniquilar el programa nuclear iraní y su arsenal de misiles balísticos, así como provocar el colapso del régimen para entronizar a un lacayo prooccidental, como el bufonesco Reza Pahlavi, hijo mayor del último sha de Irán. ^[4] Como dijimos en nuestras declaraciones durante la guerra, esta guerra buscaba subyugar a Irán y establecer la dominación sionista-estadounidense indiscutible en Oriente Medio.

 

Es evidente que Israel no ha logrado estos objetivos bélicos. Si bien debilitó el programa nuclear y el arsenal de misiles de Irán, solo de forma limitada. Y aunque los sionistas pudieron asesinar a varios líderes militares, esto no solo no provocó el colapso del régimen, sino que la guerra de agresión israelí fortaleció considerablemente el patriotismo de las masas iraníes y unió a la bandera incluso a los iraníes liberales (incluidas figuras críticas con el régimen).

 

Sin embargo, Netanyahu también podría registrar un gran éxito político, quizás el más importante: inducir a Trump a intervenir militarmente en la guerra del lado de Israel. Esta es una victoria para el estado sionista, no solo porque refuerza enormemente su poder militar, sino también porque aumenta las posibilidades de obligar a la Administración Trump a redirigir su enfoque estratégico hacia Oriente Medio. (Más información a continuación).

 

La guerra no quebró la resistencia de Irán contra el agresor sionista, sino que fortaleció su determinación. El parlamento aprobó por unanimidad (con una abstención) un proyecto de ley que suspende totalmente la cooperación de Irán con el OIEA, incluyendo la autorización de inspecciones y la presentación de informes a la organización. Las fuerzas que buscan construir una bomba nuclear se han fortalecido sin duda tras la experiencia de una agresión israelí no provocada. Los generales asesinados están siendo reemplazados por militares más jóvenes, considerados nacionalistas aún más radicales. No es sorprendente que Irán celebre el resultado de la guerra como una victoria.

 

Algunos sectores de la clase dirigente iraní, como el llamado bando ultraconservador, protestaron contra el acuerdo de alto el fuego. Lo consideraron "un final abrupto a una guerra ganable". El parlamentario de línea dura Amir-Hossein Sabeti escribió en X: "Ahora, una nación más unida que nunca pregunta con una sola voz: ¿Por qué hubo un alto el fuego? Estábamos listos para una batalla más larga para erradicar este tumor canceroso". ^[5]

 

Dicho esto, también es necesario reconocer los fracasos políticos del régimen de los mulás. En la práctica, no pudo movilizar ningún apoyo militar para su guerra. El llamado "Eje de la Resistencia" fracasó por completo en su intervención en la guerra, con la excepción de Ansar Allah (hutíes) en Yemen, quienes, sin embargo, tienen poca influencia militar dada la distancia geográfica entre Yemen e Israel. Assad ya se ha ido; Hezbolá, duramente derrotado por Israel el otoño pasado, no movió un dedo más allá de las declaraciones retóricas. Las milicias iraquíes aliadas tampoco atacaron a las tropas estadounidenses ni siquiera lanzaron drones contra el Estado sionista. De hecho, esto se debe al fracaso estratégico del régimen iraní al no intervenir en la guerra mucho antes, es decir, después del 7 de octubre o, al menos, cuando Israel eliminó a los líderes de Hezbolá e invadió el Líbano el 1 de octubre de 2024.

 

Si bien todos los regímenes árabes condenaron el ataque israelí, ninguno intervino activamente a favor de Irán. Los estados que han "normalizado" sus relaciones con el Estado sionista incluso se negaron a cortar dichas relaciones diplomáticas. Asimismo, los aliados internacionales más importantes de Irán, Rusia y China, no le enviaron ayuda militar ni impusieron sanciones económicas contra Israel.

 

Haciendo un balance general del resultado de la guerra, podemos decir que esta terminó en un punto muerto indeciso entre Israel e Irán. Ninguna de las partes pudo imponer su voluntad a la otra. De hecho, ni Israel ni Irán pedían un alto el fuego; este fue impuesto por Trump. En otras palabras, Israel tiene asuntos pendientes con su enemigo estratégico más poderoso en la región. Además, Netanyahu sigue buscando guerras eternas mientras encabeza un gobierno de coalición altamente inestable y enfrenta un juicio por corrupción. De igual manera, Irán no puede renunciar a su programa nuclear sin socavar gravemente su soberanía nacional. En consecuencia, tal retirada probablemente provocaría una grave crisis interna en el régimen. Como resultado, consideramos que el alto el fuego actual es sumamente frágil. Irán aprovechará la pausa para reforzar su programa nuclear y reabastecer sus arsenales de defensa aérea y misiles. Israel también reabastecerá sus arsenales y se preparará para el próximo ataque contra Irán. En otras palabras, hemos entrado en un largo período de conflicto directo entre los dos Estados, donde se alternan enfrentamientos armados y alto el fuego. Dado que Israel e Irán son los dos Estados más poderosos de Oriente Medio, es evidente que este es, además de la cuestión palestina, el principal eje de conflicto en la región.

 

 

 

El triunfo táctico de Trump… lo que lo lleva a la trampa estratégica de Netanyahu.

 

 

 

Cualquier balance de la guerra de 12 días estaría incompleto sin analizar la importante intervención de Estados Unidos y sus consecuencias. Este ataque con bomba sin precedentes resultó crucial no solo porque era la primera vez que se desplegaban los llamados rompebúnkeres en una guerra, sino también porque marcó el final de la guerra. Tras la represalia simbólica de Irán atacando la base militar estadounidense en Catar el 24 de junio, Trump anunció abruptamente un alto el fuego.

 

Esto no supuso un triunfo táctico para la administración Trump, sino su primer éxito en política exterior desde que llegó al poder hace cinco meses. En primer lugar, fue una demostración del poderío militar del imperialismo estadounidense. En segundo lugar, este ataque le valió a Trump la admiración de los líderes imperialistas de Europa Occidental —en particular, Gran Bretaña, Alemania y, en cierta medida, Francia—, quienes ya habían expresado previamente su apoyo a la guerra de Israel contra Irán. En tercer lugar, impuso él solo un alto el fuego contra la voluntad, o al menos sin el consentimiento entusiasta, de ambos adversarios.

 

Esta política exterior era aún más importante para Trump, ya que su administración se enfrenta a una popularidad cada vez menor en su país, a una polarización masiva con millones de personas manifestándose contra los ataques racistas del Servicio de Inmigración y Control de Aduanas (ICE) contra migrantes, y a serias divisiones dentro de su movimiento MAGA (Hacer a Estados Unidos Grande de Nuevo), ya que un sector significativo se opone a su participación en la guerra de Israel contra Irán. ^[6]

 

¿Por qué decidió Trump intervenir activamente en la guerra de Israel? No nos parece que esta haya sido una decisión estratégica. Esto se debe no solo a que el payaso naranja con TDAH es incapaz de formular una estrategia, y mucho menos de adherirse a ella. Trump también tomó varias decisiones en los meses anteriores que reflejaron un alejamiento del apoyo incondicional a la política del Gran Israel de Netanyahu. Ayudó a imponer un alto el fuego en Gaza contra la voluntad de los sionistas, inició negociaciones directas con Hamás, llegó a un acuerdo con los hutíes (a pesar de que estos últimos seguían enviando misiles contra Israel) y, lo más importante, expulsó a varios halcones proisraelíes del aparato de seguridad estadounidense. Asimismo, mostró una postura bastante blanda al inicio de las negociaciones nucleares con Irán.

 

Sin embargo, esto cambió repentinamente cuando Netanyahu inició su guerra contra Irán el 13 de junio. ¿A qué se debió tal cambio de opinión? Israel ciertamente impresionó al presidente estadounidense cuando, en los primeros días de la guerra, logró asesinar a muchos militares y científicos iraníes de alto rango. Trump probablemente s e convenció de que Israel podía ganar esta guerra contra un adversario "histórico" de Estados Unidos, y que unirse a él le ofrecería al presidente, sumido en una profunda crisis interna, una oportunidad única para un gran éxito en política exterior; un éxito que podría, según su sueño, incluso impulsar el "proceso de normalización" en Oriente Medio. Además, Trump se vio presionado por el poderoso lobby proisraelí dentro del establishment estadounidense, del cual los senadores Lindsay Graham y Ted Cruz son los principales representantes. Es más, Trump podría haber sido chantajeado por fuerzas sionistas con los archivos del fallecido Jeffrey Epstein, un conocido financiero estadounidense y abusador sexual de menores. (Elon Musk amenazó públicamente a Trump recientemente con estos archivos).

 

En cualquier caso, el bombardeo de Trump contra Irán y el alto el fuego que impuso constituyen un triunfo táctico poco común para él. Sin embargo, al mismo tiempo, cayó en una trampa estratégica tendida por Netanyahu. Al intervenir activamente en la guerra, atribuirse la responsabilidad del alto el fuego y hacer del "enriquecimiento cero" su programa oficial para Irán, Trump, objetivamente y probablemente en contra de sus intenciones, asumió la responsabilidad política de la situación en Oriente Medio. De hecho, esto representa un cambio estratégico hacia la adhesión al programa sionista de redibujar el mapa de Oriente Medio en los próximos años. Objetivamente, Trump ha comprometido el apoyo estadounidense al proyecto del Gran Israel para subyugar a los pueblos de Oriente Medio. Su intervención sin precedentes al exigir al poder judicial israelí el archivo del juicio contra Netanyahu (una "ridícula caza de brujas"), porque el primer ministro es un "GUERRERO, como quizás ningún otro guerrero en la historia de Israel", es otra señal de su compromiso no solo con el estado sionista, sino también con su actual líder.

 

Por supuesto, nada está decidido. Es muy posible que Trump dé un nuevo giro de 180 grados y se retire de las guerras incesantes de Netanyahu en Oriente Medio. Sin embargo, tras las medidas que Trump ha tomado en las últimas semanas, dicho cambio podría resultar muy costoso, representando una pérdida de prestigio considerable y, muy probablemente, provocando la indignación del lobby sionista en el país.

 

 

 

El dilema de la política exterior estadounidense

 

 

 

Los recientes acontecimientos subrayan una vez más el dilema estratégico del imperialismo estadounidense. Como hemos señalado en varios documentos, con el capitalismo global en declive, Estados Unidos ya no es la potencia hegemónica mundial. Se ve desafiado por nuevas potencias imperialistas, principalmente China y Rusia, y sus relaciones con sus aliados occidentales están en crisis. Washington debe decidir si quiere centrarse en contener a China (y sus aliados) o si opta por una política de distensión con China y Rusia y, en cambio, se centra en subyugar al hemisferio occidental, es decir, principalmente a América del Norte y del Sur, así como a Europa. Dada la disminución de sus fuerzas, Washington debe optar por una u otra opción, pero no puede hacer ambas. ^[7]

 

Durante varios años, ha existido un consenso casi absoluto entre la clase dirigente estadounidense para emprender un "pivote hacia Asia" y centrarse en contener a China (y sus aliados). Obama y, recientemente, Biden, representaron esta doctrina de política exterior con mayor claridad. Trump, en principio, comparte la estrategia anti-China, como demostró su declaración de guerra comercial contra este país en 2018. Sin embargo, también busca una distensión con Putin, lanza guerras comerciales contra todo el mundo ^[8] y declara públicamente su deseo de ocupar Canadá, Groenlandia y Panamá. ^[9] Tanto en su primer mandato presidencial como en los últimos meses, abogó repetidamente por la retirada de las tropas estadounidenses de Oriente Medio.

 

Comprometerse ahora a detener el programa nuclear de Irán e imponer la "paz" en Oriente Medio representaría otro giro en la política exterior de Washington, inconmensurable con centrarse en contener a China y sus aliados. Es evidente que, de una forma u otra, la Administración estadounidense se verá obligada a realizar nuevos cambios en su política exterior.

 

Todo esto refleja una vez más el carácter altamente inestable de la Administración bonapartista de Trump, cuya política exterior, bajo la presión de fuerzas contradictorias como los capitalistas monopolistas de alta tecnología, los aislacionistas del MAGA, el lobby prosionista, etc., zigzaguea sin una estrategia clara. Estos zigzagueos, tanto en política interna como exterior, podrían continuar, ya que Trump se enfrenta a elecciones de mitad de mandato en poco más de un año. Por lo tanto, se verá presionado para apaciguar a su base MAGA, que tiende más bien al aislacionismo y teme que Estados Unidos se vea arrastrado de nuevo a otra Guerra Eterna. ^[10]

 

 

 

Algunas notas sobre las perspectivas para Oriente Medio

 

 

 

Oriente Medio sigue siendo una región altamente inestable, mientras Israel intenta expulsar a los palestinos, subyugar a los países árabes y destruir a Irán, su rival más poderoso. Sin embargo, si bien Israel ha logrado ciertos avances en su reaccionaria guerra de agresión —sobre todo, haciendo que Gaza sea prácticamente inhabitable, asestando un duro golpe a Hezbolá y ocupando partes de Siria—, aún está lejos de lograr sus objetivos.

 

Tras 20 meses de guerra en Gaza, aún no ha logrado controlar la pequeña franja (en términos de tamaño y población, no mayor que la ciudad de Viena). Hamás y otras facciones continúan resistiendo heroicamente contra los invasores sionistas. ^[11]

 

Como se mencionó anteriormente, la guerra entre Israel e Irán no ha sido concluyente, y es muy probable que se reanude más pronto que tarde (a menos que los mulás capitulen en las negociaciones o el gobierno de Netanyahu colapse e Israel se hunda en una profunda crisis interna). Si bien Israel se ha fortalecido militarmente desde el 7 de octubre, aunque con un alto coste financiero y político, se ha debilitado políticamente. Su guerra genocida ha provocado un movimiento de solidaridad global sin precedentes, similar al movimiento contra la guerra de finales de la década de 1960. Se ha convertido en un Estado paria y la presión sobre los gobiernos es cada vez mayor para boicotear al Estado sionista, o al menos para detener cualquier ayuda militar (o su transporte). Se ha producido un cambio global en la opinión pública, y es revelador que incluso en el seno de la bestia imperialista, el principal aspirante a la alcaldía de Nueva York, Zohran Mamdani, se autoproclama socialista y un agudo crítico de Israel que apoya las protestas pro-Palestinas.

 

Sin embargo, el imperialismo estadounidense sigue presionando a los gobiernos árabes —sobre todo a Arabia Saudí, Líbano y Siria— para que acepten "normalizar" las relaciones con Israel. No cabe duda del carácter capitulacionista de los regímenes árabes, que han apoyado al pueblo palestino de palabra, pero lo han traicionado al negarle cualquier apoyo práctico. Asimismo, existe el peligro de que los Emiratos Árabes Unidos, en colaboración con la traicionera "Autoridad Palestina" liderada por Mahmud Abás, intenten ocupar Gaza y hacer el trabajo sucio para los sionistas, aplastando a Hamás. Finalmente, no hay que olvidar el peligro aún existente de que los sionistas expulsen a toda la población palestina de Gaza e implementen otra sangrienta Nakba.

 

Sin embargo, al mismo tiempo, estos regímenes están sentados sobre un polvorín, ya que las masas árabes odian a sus gobernantes por su pasividad ante la heroica lucha de resistencia palestina.

 

Otro factor que contribuye a la inestabilidad es la frágil situación del gobierno de Netanyahu, que podría colapsar fácilmente al enfrentarse al profundo odio de la mayoría de la población, que desea que el primer ministro llegue a un acuerdo con Hamás para recuperar a los prisioneros de guerra israelíes. Al mismo tiempo, los partidos ultraortodoxos de la coalición de Netanyahu se oponen obstinadamente a la integración de los judíos haredíes en el servicio militar. Si bien los oponentes liberales de Netanyahu también son sionistas y todos apoyaron la guerra contra Irán, es posible que nuevas elecciones lleven al poder a un gobierno que detenga la Guerra Eterna durante un período determinado para consolidar un ejército desbordado. Asimismo, dicho gobierno se vería obligado a lidiar con un alarmante déficit presupuestario de hasta el 7,7%, una tarea difícil dado que la economía de Israel se ha convertido en una economía de guerra (el gasto militar representa el 8% de su producción anual). A esto se suma el peligro de una guerra civil interna, ya que los colonos de extrema derecha y fascistas podrían no tolerar un gobierno sionista "liberal".

 

 

 

Un programa de lucha

 

 

 

En un período tan volátil, donde las fuerzas contrarrevolucionarias intentan aplastar la resistencia de las masas, los socialistas debemos intervenir con un programa de lucha claro. Si bien la CCRI apoya incondicionalmente la heroica resistencia de Hamás y otras facciones, repudiamos su estrecho programa nacionalista. ^[12] El monstruo sionista, apoyado por el imperialismo estadounidense y protegido por regímenes árabes corruptos, solo puede ser derrotado mediante la lucha internacional de la clase obrera y las masas oprimidas.

 

Las masas de los países árabes deben obligar a sus gobiernos a romper todas las relaciones con Israel y a enviar ayuda humanitaria y militar al pueblo palestino. En particular, Egipto, el mayor país árabe, debe romper el asedio, enfrentarse al ejército israelí y ayudar a sus hermanos y hermanas. ¡Armas y ayuda para la resistencia!

 

El movimiento global pro-Palestina y las organizaciones obreras y populares de todo el mundo deben obligar a sus gobiernos a boicotear a Israel. El monstruo sionista debe ser boicoteado por todos los medios necesarios: desde el bloqueo de cualquier suministro de armas y el boicot económico y financiero hasta la ruptura de cualquier vínculo de las universidades con Israel.

 

Será decisivo revivir la revolución árabe, que debe derrocar a todos los sirvientes reaccionarios de Israel y las potencias imperialistas y reemplazarlos con auténticos gobiernos obreros y campesinos, basados en consejos populares y milicias. Asimismo, reiteramos que el único camino a seguir es la destrucción revolucionaria del Estado israelí del apartheid y la creación de una Palestina libre y roja desde el río hasta el mar. Este único Estado palestino, laico y democrático, permitiría a todos los refugiados regresar a sus hogares. Al mismo tiempo, garantizaría la igualdad de derechos culturales y religiosos para todos los ciudadanos (incluida la minoría judía). Debería ser una república obrera y campesina, como parte de una federación socialista de Oriente Medio.

 

Como parte de una revolución revolucionaria de las masas árabes, será posible separar del sionismo a un sector progresista de los trabajadores y jóvenes judíos israelíes. Esta tarea requiere la construcción de un partido revolucionario, tanto a nivel nacional como global. Dicho partido debe reemplazar a los liderazgos nacionalistas/islamistas o reformistas que actualmente lideran las luchas de resistencia de los trabajadores y las organizaciones populares. La CCRI llama a todos los socialistas a unirse a nosotros en la construcción de un Partido Revolucionario Mundial comprometido con la causa de la liberación del pueblo palestino y de todos los demás pueblos oprimidos.

 

 

 

 

 

Міхаель Прьобстінг, Революційна Комуністична Міжнародна Тенденція (RCIT / РКМТ), 26 червня 2025, www.thecommunists.net

 

 

 

Вступ

 

Хто переміг у військовому сенсі?

 

Хто переміг у політичному сенсі?

 

Тактичний тріумф Трампа... що привів до стратегічної пастки Нетаньягу

 

Дилема американської зовнішньої політики

 

Декілька зауважень щодо перспектив Близького Сходу

 

Програма боротьби

 

 

 

* * * * *

 

 

Вступ

 

 

 

12-денна війна між Ізраїлем та Іраном стала ключовою подією не лише для Близького Сходу, але й для всього світу. Це була реакційна загарбницька війна Ізраїлю за підтримки американського імперіалізму і справедлива оборонна війна Ірану. У цьому конфлікті РКМТ і всі справжні соціалісти виступили на захист Ірану — капіталістичної напівколонії [1] — і розгрому сіоністсько-американського чудовиська. У той же час, ми не надавали жодної політичної підтримки буржуазному режиму мулл. [2]

 

Поки ситуація залишається вкрай нестабільною, ми спробуємо дати першу оцінку результату цього конфлікту, а також його наслідків. Звичайно, такий балансовий звіт може бути лише попередній, оскільки багато фактів досі не з'ясовані або просто невідомі. Тим не менш, нам здається, що можна зробити деякі важливі висновки.

 

 

 

Хто переміг у військовому сенсі?

 

 

 

У військовому сенсі очевидно, що Ізраїлю вдалося завдати набагато більшої шкоди Ірану, ніж навпаки. Сіоністські повітряні сили вбили не лише сотні цивільних осіб, але й 30 іранських генералів, а також 14 провідних вчених-ядерників. Десятки тисяч іранських цивільних були змушені покинути свої домівки. Так само Ізраїль знищив частину військової інфраструктури Ірану, зокрема, багато об'єктів протиповітряної оборони, що дозволило йому отримати майже необмежену перевагу в повітрі в західній частині Ірану (і частково в центральній). Додайте до цього масовану атаку США на ядерні об'єкти Ірану у Фордо, Натанзі та Ісфахані, в якій взяли участь 14 підривників бункерів GBU-57 - найпотужніша неядерна зброя у світі, а також 30 крилатих ракет «Томагавк».

 

Не дивно, що Трамп стверджує, що американська атака «повністю знищила» ядерні об'єкти. Так само Ізраїль заявляє, що знищив більшість іранських ракет. Хоча наразі неможливо знати точно, є вагомі підстави сумніватися в цих заявах. Згідно з попередньою оцінкою Розвідувального управління Міністерства оборони США, головного розвідувального органу Пентагону, яка просочилася в ЗМІ, Іран може перезапустити свою ядерну програму за лічені місяці, можливо, навіть за один-два місяці! [3]

 

Це тим більше актуально, оскільки широко поширена думка, що Іран вивіз свої запаси високозбагаченого урану і ключове обладнання ще до нападу США. Крім того, країна зберігає необхідні знання для повного відновлення своєї програми.

 

Крім того, повідомляється, що проблема Ірану із запуском ракет дальнього радіусу дії у великих обсягах була викликана не їхнім масовим знищенням, а скоріше вмілим руйнуванням входів до підземних сховищ, де ці ракети зберігалися. Хоча це серйозно обмежило можливості Ірану завдати удару у відповідь під час війни, це означало б, що ця зброя все ще може бути доступною для іранських військових. Коротше кажучи, панування Ізраїлю в повітрі було вирішальним для військової переваги сіоністських збройних сил у цій війні.

 

Ще одним ізраїльським досягненням було існування розгалуженої агентурної мережі, яку Моссад зумів створити в Ірані. Ці агенти, безумовно, були дуже корисними для визначення місцезнаходження іранських військових і науковців, а також для здійснення диверсійних атак і вбивств. Звичайно, ми не знаємо, наскільки ця мережа все ще існує після придушення іранськими силами безпеки.

 

Хоча Ізраїль, безумовно, виявився сильнішою військовою силою, він також зазнав болючих втрат, а Ірану вдалося відбиватися до останньої хвилини конфлікту. За наявною на сьогодні інформацією, під час війни загинуло 29 ізраїльтян і 3238 отримали поранення. Іранські ракети регулярно долали ізраїльську протиповітряну оборону і щоночі влучали у військові або цивільні будівлі. В результаті ізраїльтяни вперше в житті побачили значні руйнування в Тель-Авіві та інших містах. Не дивно, що багато ізраїльтян із середнього класу втекли з країни на човнах і яхтах до Кіпру.

 

Крім того, війна виявилася дуже дорогою для Ізраїлю: він витратив 5 мільярдів доларів лише за перший тиждень. Протиповітряна оборона Ізраїлю ослабла, оскільки у нього майже закінчилися перехоплювачі. Крім того, іранська протиповітряна оборона збила щонайменше два безпілотники «Гермес» і стверджує, що збила більше винищувачів і безпілотників. Коротше кажучи, хоча Ізраїль мав військову перевагу, він втратив свій міф про невразливість, оскільки тепер зрозуміло, що іранські ракети можуть вразити будь-яку частину Ізраїлю.

 

 

 

Хто переміг у політичному сенсі?

 

 

 

Дотримуючись вислову Клаузевіца про те, що «війна — це просто продовження політики іншими [тобто насильницькими] засобами», марксисти оцінюють результати війни не лише з військової точки зору, але й з огляду на її політичні наслідки. Цілями війни Ізраїлю було знищення ядерної програми Ірану та його запасів балістичних ракет, а також провокування краху режиму для того, щоб звести на престол прозахідного лакея, на кшталт блазенської фігури Рези Пехлеві, старшого сина останнього шаха Ірану. [4] Як було сказано у наших заявах під час війни, ця агресія була спрямована на підкорення Ірану і встановлення беззаперечного сіоністсько-американського панування на Близькому Сході.

 

Зрозуміло, що Ізраїлю не вдалося досягти цих цілей війни. Так, він послабив ядерну програму і ракетний арсенал Ірану, але лише до певної міри. І хоча сіоністи змогли вбити низку воєначальників, це не тільки не спровокувало крах режиму, але й загарбницька війна Ізраїлю досить сильно посилила патріотизм іранських мас і згуртувала під єдиним прапором навіть ліберальних іранців (включно з критично налаштованими до режиму діячами).

 

Однак Нетаньягу також може записати на свій рахунок великий, можливо, найважливіший політичний успіх: залучення Трампа до військового втручання у війну на боці Ізраїлю. Це перемога сіоністської держави не лише тому, що вона значно посилює свою військову міць, але й тому, що це збільшує шанси змусити адміністрацію Трампа переорієнтувати свою стратегічну увагу на Близький Схід. (Більше про це нижче)

 

Війна не зламала опір Ірану проти сіоністського агресора, а, навпаки, зміцнила його рішучість. Парламент одноголосно (один утримався) прийняв законопроєкт, який повністю призупиняє співпрацю Ірану з МАГАТЕ, включно з дозволом на проведення інспекцій та надання звітів організації. Сили, які хочуть створити ядерну бомбу, безумовно, зміцнилися, враховуючи досвід такої неспровокованої ізраїльської агресії. На зміну вбитим генералам приходять молоді військові, які, як повідомляють, є ще більш затятими націоналістами. Не дивно, що Іран вітає результат війни як перемогу.

 

Деякі верстви іранських панівних кіл, наприклад, так званий ультраконсервативний табір, протестували проти згоди на припинення вогню. Вони розглядали його «як раптове завершення війни, яку можна було виграти». Парламентар з жорсткою позицією Амір-Хосейн Сабеті написав в X: «Зараз нація, більш об'єднана, ніж будь-коли, запитує в один голос: Чому було оголошено перемир'я? Ми були готові до більш тривалої битви, щоб викорчувати цю ракову пухлину». [5]

 

Сказавши це, необхідно також визнати політичні невдачі режиму мулл. Фактично, він не зміг мобілізувати жодної військової підтримки для своєї війни. Так звана «Вісь Опору» повністю не втрутилася у війну, за винятком «Ансар Аллах» (хуситів) в Ємені, які, однак, не мають великих військових важелів впливу, враховуючи географічну віддаленість Ємену від Ізраїлю. Асад вже пішов; Гезболла, зазнавши від Ізраїлю жорстокого побиття минулої осені, не ворухнула і пальцем, окрім риторичних заяв; а союзні іракські ополченці також не спромоглися напасти на американські війська чи навіть запустити безпілотники проти сіоністської держави. Насправді це результат стратегічної неспроможності іранського режиму втрутитися у війну набагато раніше, тобто після 7 жовтня або принаймні тоді, коли Ізраїль знищив керівництво Гезболли і вторгся до Лівану 1 жовтня 2024 року.

 

Хоча всі арабські режими засудили напад Ізраїлю, жоден з них не втрутився активно на боці Ірану. Ті держави, які «нормалізували» свої відносини із сіоністською державою, навіть відмовилися розірвати такі дипломатичні відносини. Так само найважливіші міжнародні союзники Ірану — Росія і Китай — не надали йому військової допомоги і не запровадили економічних санкцій проти Ізраїлю.

 

Підводячи загальний підсумок війни, можна сказати, що війна закінчилася нерішучим тупиком між Ізраїлем та Іраном. Жодна зі сторін не змогла нав'язати свою волю іншій. Насправді, ні Ізраїль, ні Іран не закликали до припинення вогню, його скоріше нав'язав Трамп. Іншими словами, Ізраїль має «незавершену справу» зі своїм найпотужнішим стратегічним ворогом у регіоні. Крім того, Нетаньягу продовжує шукати вічні війни, оскільки він очолює вкрай нестабільний коаліційний уряд і стоїть перед судом за корупцію. Так само і Іран не може відмовитися від своєї ядерної програми без серйозного підриву свого національного суверенітету. Отже, такий відступ, швидше за все, спровокує серйозну внутрішню кризу режиму.

 

Як наслідок, ми вважаємо нинішнє перемир'я дуже крихким. Іран використає паузу для посилення своєї ядерної програми та поповнення арсеналів протиповітряної оборони і ракет. Ізраїль також поповнить свої арсенали і підготується до наступної атаки на Іран. Іншими словами, ми вступили в довготривалий період прямого конфлікту між двома державами, в якому чергуються збройні протистояння і перемир'я. Враховуючи той факт, що Ізраїль та Іран є двома найпотужнішими державами на Близькому Сході, зрозуміло, що це є головна вісь конфлікту в регіоні на додаток до палестинського питання.

 

 

 

Тактичний тріумф Трампа... що привів до стратегічної пастки Нетаньягу

 

 

 

Будь-який балансовий звіт 12-денної війни був би неповним без аналізу масштабного втручання США та його наслідків. Це безпрецедентне бомбардування виявилася вирішальною не лише тому, що вперше у війні були застосовані так звані бункерні бомби. Вона також мала вирішальне значення тому, що почала ендшпіль війни. Після того, як Іран символічно відповів атакою на американську військову базу в Катарі 24 червня, Трамп несподівано оголосив про припинення вогню.

 

Це було не тільки тактичним тріумфом адміністрації Трампа, але і її першим зовнішньополітичним успіхом з моменту приходу до влади п'ять місяців тому. По-перше, це була демонстрація військової потужності американського імперіалізму. По-друге, ця атака принесла Трампу захоплення імперіалістичних лідерів Західної Європи (зокрема, Британії, Німеччини, а також певною мірою Франції), які вже висловлювали раніше свою підтримку війні Ізраїлю проти Ірану. По-третє, він одноосібно забезпечив припинення вогню всупереч волі або, принаймні, без ентузіазму обох супротивників.

 

Така зовнішня політика була тим більш важливою для Трампа, що його адміністрація стикається з падінням популярности всередині країни, масовою поляризацією, оскільки мільйони людей протестують проти расистських нападів ICE на мігрантів, а також серйозними розбіжностями всередині його руху MAGA, оскільки значний сектор виступає проти його приєднання до війни Ізраїлю проти Ірану. [6]

 

Чому Трамп вирішив активно втрутитися у війну Ізраїлю? Нам не здається, що це було стратегічне рішення. І не тільки тому, що помаранчевий клоун з дефіцитом уваги не здатний сформулювати стратегію і тим більше її дотримуватися. Трамп також прийняв низку рішень у попередні місяці, які відображали відхід від необмеженої підтримки політики Великого Ізраїлю Нетаньягу. Він допоміг запровадити режим припинення вогню в Газі всупереч волі сіоністів, розпочав прямі переговори з Хамасом, уклав угоду з хуситами (незважаючи на те, що останні продовжували відправляти ракети проти Ізраїлю) і, що найважливіше, вичистив низку проізраїльських «яструбів» з американського апарату безпеки. Так само він зайняв досить «м'яку» позицію на початку ядерних переговорів з Іраном.

 

Однак все раптово змінилося, коли 13 червня Нетаньягу розпочав війну проти Ірану. Що стало причиною такої зміни думки? Ізраїль, безумовно, справив враження на президента США, коли йому вдалося в перші дні війни вбити багатьох провідних іранських військових і вчених. Трамп, ймовірно, переконався, що Ізраїль може виграти цю війну проти «історичного» супротивника США, і приєднання до нього надасть президенту, який перебуває у внутрішньополітичній боротьбі, рідкісну можливість для величезного зовнішньополітичного успіху; успіху, який може, як він мріє, навіть прискорити «процес нормалізації» на Близькому Сході. Крім того, Трамп опинився під тиском надзвичайно потужного проізраїльського лобі в американському істеблішменті, провідними представниками якого є сенатори Ліндсі Грем і Тед Круз. Крім того, Трампа могли шантажувати сіоністські сили за допомогою файлів покійного Джеффрі Епштейна, сумнозвісного американського фінансиста і сексуального злочинця проти дітей (Ілон Маск нещодавно публічно погрожував Трампу цими файлами).

 

У будь-якому випадку, трампівські бомбардування Ірану і запроваджене ним припинення вогню є рідкісним тактичним тріумфом для нього. Водночас, однак, він потрапив у стратегічну пастку, яку розставив Нетаньягу. Активно втрутившись у війну, взявши на себе відповідальність за припинення вогню і зробивши «жодне збагачення» своєю офіційною програмою щодо Ірану, Трамп об'єктивно, і, можливо, всупереч своїм намірам, взяв на себе політичну відповідальність за ситуацію на Близькому Сході. Фактично, це означає стратегічний зсув у бік дотримання сіоністської програми перекроювання карти Близького Сходу на найближчі роки. Об'єктивно, Трамп зобов'язав Америку підтримувати проєкт Великого Ізраїлю, спрямований на підкорення народів Близького Сходу. Його безпрецедентне втручання із закликом до ізраїльської судової системи закрити судовий процес проти Нетаньягу («безглузде полювання на відьом»), оскільки прем'єр-міністр є такий «ВОЇН, якого, можливо, ще не було в історії Ізраїлю», є ще одним сигналом про прихильність не тільки сіоністській державі, але і її нинішньому лідеру.

 

Звичайно, нічого не вирішено. Цілком можливо, що Трамп зробить ще один розворот і відмовиться від вічних воєн Нетаньягу на Близькому Сході. Однак після тих кроків, які Трамп зробив протягом останніх тижнів, така зміна може виявитися дуже дорогою, означатиме значну втрату обличчя і, швидше за все, спровокує обурення з боку внутрішнього сіоністського лобі.

 

 

 

Дилема американської зовнішньої політики

 

 

 

Останні події ще раз підкреслюють стратегічну дилему для американського імперіалізму. Як ми вже зазначали в різних публікаціях, в умовах занепаду глобального капіталізму США більше не є світовим гегемоном. Їм кидають виклик нові імперіалістичні держави, і насамперед Китай і Росія. Їхні відносини із західними союзниками перебувають у кризі. Вашингтон, по суті, повинен прийняти рішення, чи хоче він зосередитися на стримуванні Китаю (і його союзників), чи він обирає політику розрядки з Китаєм і Росією і зосереджується на підпорядкуванні Західної півкулі, тобто, головним чином, Північної і Південної Америки, а також Європи. З огляду на те, що його сили зменшуються, Вашингтон повинен вирішити робити або одне, або інше, але він не може робити і те, і інше. [7]

 

Протягом кількох років серед американського керівного класу існував майже консенсус щодо необхідності здійснити «поворот до Азії» і зосередитися на стримуванні Китаю (і його союзників). Обама і, останнім часом, Байден представляли цю зовнішньополітичну доктрину найбільш чітко. Трамп, в принципі, поділяє антикитайську стратегію, про що свідчить його заява про торговельну війну з Китаєм у 2018 році. Однак він також шукає розрядки з Путіним, розв'язує торговельні війни проти всього світу [8] і публічно заявляє про бажання окупувати Канаду, Гренландію та Панаму. [9] Як у свій перший президентський період, так і в останні кілька місяців він неодноразово виступав за відступ американських військ з Близького Сходу.

 

Зобов'язання зупинити ядерну програму Ірану і нав'язати «мир» на Близькому Сході означатиме ще один зсув у зовнішній політиці Вашингтона, неспівмірний із зосередженням на стримуванні Китаю та його союзників. Очевидно, що так чи інакше адміністрація США буде змушена піти на подальші зміни у своїй зовнішній політиці.

 

Усе це ще раз свідчить про вкрай нестабільний характер бонапартистської адміністрації Трампа, зовнішня політика якої рухається зиґзаґами без чіткої стратегії, під тиском суперечливих сил на кшталт монополістичних хайтек-капіталістів, ізоляціоністів MAGA, просіоністського лобі тощо. Такі зигзаги можуть продовжуватися, причому як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, оскільки трохи більше ніж через рік Трампа чекають проміжні вибори. Отже, він буде під тиском необхідності заспокоїти свою базу MAGA, яка схильна до ізоляціонізму і побоюється, що США знову будуть втягнуті в чергову «вічну війну». [10]

 

 

 

Декілька зауважень щодо перспектив Близького Сходу

 

 

 

Близький Схід залишається вкрай нестабільним регіоном, оскільки Ізраїль намагається висілити палестинців, підпорядкувати собі арабські країни і знищити Іран як свого найпотужнішого суперника. Проте, хоча Ізраїль і досягнув певного прогресу у своїй реакційній загарбницькій війні, насамперед зробивши Газу майже непридатною для життя, а також завдавши серйозного удару по Гезболлі та окупувавши частину Сирії, він все ще далекий від досягнення своїх цілей.

 

Після 20 місяців війни в Газі Ізраїлю все ще не вдалося взяти під контроль цей невеликий сектор (за розміром і населенням не більший за місто Відень). Хамас та інші угруповання продовжують героїчний опір сіоністським загарбникам. [11]

 

Як зазначалося вище, ізраїльсько-іранська війна була безрезультатною, і, найімовірніше, вона відновиться досить скоро (якщо тільки режим мулл не капітулює на перемовинах або якщо уряд Нетаньягу не розвалиться і Ізраїль не зануриться в глибоку внутрішню кризу).

 

Хоча Ізраїль зміцнився у військовому плані після 7 жовтня, навіть і ціною великих фінансових і політичних витрат, він був ослабнув у плані політичному. Його геноцидна війна спровокувала безпрецедентний глобальний рух солідарності, подібний до антивоєнного руху наприкінці 1960-х років. Ізраїль став державою-парією, вигнанцем, а тиск на уряди з метою бойкоту сіоністської держави або, принаймні, припинення будь-якої військової допомоги (або її транспортування) стає все сильнішим. Відбувся глобальний зсув у громадській думці, і показово, що навіть у самому серці імперіалістичного звіра провідний претендент на посаду наступного мера Нью-Йорка Зогран Мамдані є самопроголошеним соціалістом і гострим критиком Ізраїлю та підтримує пропалестинські протести.

 

Тим не менш, американський імперіалізм продовжує тиснути на арабські уряди, насамперед Саудівської Аравії, Лівану і Сирії, аби ті погодилися на «нормалізацію» відносин з Ізраїлем. Немає жодних сумнівів щодо капітулянтського характеру арабських режимів, які підтримували палестинський народ на словах, але зрадили його, відмовивши йому в будь-якій практичній підтримці. Так само існує небезпека, що ОАЕ у співпраці зі зрадницькою «Палестинською адміністрацією» на чолі з Махмудом Аббасом можуть спробувати окупувати Газу і виконати брудну роботу за сіоністів по розгрому Хамасу. Нарешті, не можна також забувати про досі існуючу небезпеку того, що сіоністи виженуть все палестинське населення з Гази і здійснять ще одну криваву Накбу.

 

Однак водночас ці режими сидять на пороховій бочці, оскільки арабські маси ненавидять своїх правителів за їхню пасивність у світлі героїчної боротьби палестинського опору.

 

Іншим фактором, що сприяє нестабільній ситуації, є крихкий стан уряду Нетаньягу, який може легко розвалитися, оскільки він стикається з глибокою ненавистю більшості населення, яке хоче, щоб прем'єр-міністр уклав угоду з Хамас для повернення ізраїльських військовополонених. У той же час, ультраортодоксальні партії коаліції Нетаньягу вперто виступають проти інтеграції євреїв-харедім у військову службу. Хоча ліберальні опоненти Нетаньягу також є сіоністами і всі вони підтримують війну проти Ірану, цілком можливо, що нові вибори можуть привести до влади уряд, який зупинить «вічну війну» на певний період, щоб консолідувати перевантажену армію. Крім того, такий уряд буде змушений мати справу з тривожним дефіцитом бюджету, який сягає 7,7%. Це складна ситуація, враховуючи той факт, що ізраїльська економіка перетворилася на військову економіку (військові витрати становлять 8% від річного обсягу виробництва). Додайте до цього небезпеку внутрішньої громадянської війни, оскільки крайні праві та фашистські колоністи можуть не змиритися з «ліберальним» сіоністським урядом.

 

 

 

Програма боротьби

 

 

 

У такий вкрай нестабільний період, коли контрреволюційні сили намагаються придушити опір мас, соціалісти повинні втрутитися з чіткою програмою боротьби. Хоча РКМТ беззастережно підтримує героїчний опір Хамасу та інших угруповань, ми відкидаємо їхню вузьколобу націоналістичну програму. [12] Сіоністське чудовисько, якого підтримує американський імперіалізм і охороняють корумповані арабські режими, може бути переможений тільки міжнародною боротьбою робітничого класу і пригноблених мас.

 

Народні маси в арабських країнах повинні змусити свої уряди розірвати всі відносини з Ізраїлем і направити гуманітарну та військову допомогу палестинському народу. Зокрема, Єгипет, найбільша арабська країна, повинен зняти облогу, протистояти ізраїльській армії і допомогти братам і сестрам. Зброї і допомоги для Опору!

 

Глобальний пропалестинський рух, робітничі та народні організації в усьому світі повинні змусити свої уряди бойкотувати Ізраїль. Сіоністське чудовисько повинне бути ізольоване будь-якими засобами: від блокування будь-яких поставок зброї, економічного і фінансового бойкоту до розриву будь-яких зв'язків університетів з Ізраїлем.

 

Вирішальне значення матиме відродження арабської революції, яка повинна скинути всіх реакційних слуг Ізраїлю та імперіалістичних держав і замінити їх справжніми урядами робітників і фелахів, заснованими на народних радах і ополченнях. Так само ми повторюємо, що єдиним шляхом вперед є революційне знищення ізраїльської держави апартеїду і створення вільної і червоної Палестини від річки до моря. Така єдина світська і демократична палестинська держава дозволить усім біженцям повернутися до своїх домівок. Водночас, вона гарантуватиме рівні культурні та релігійні права для всіх громадян (включно з єврейською меншиною). Це має бути республіка робітників і фелахів у складі соціалістичної федерації Близького Сходу.

 

В рамках революційного підйому арабських мас можна буде відірвати від сіонізму прогресивну частину ізраїльських єврейських робітників і молоді.

 

Це завдання вимагає побудови революційної партії, як в національному, так і в глобальному масштабі. Така партія повинна замінити теперішніх націоналістичних/ісламістських або реформістських лідерів, які на даний момент очолюють боротьбу опору, на робітників і народні масові організації. РКМТ закликає всіх соціалістів приєднатися до нас у створенні Світової революційної партії, що віддана справі визволення палестинського народу та всіх інших пригноблених народів!

 

 

 

 

 

[1] Міхаель Прьобстінг: Іран: «регіональна імперіалістична держава» чи капіталістична напівколонія? Внесок у дебати соціалістів, 18 червня 2025, https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/iran-a-regional-imperialist-power-or-a-capitalist-semi-colony/#anker_3

 

[2] РКМТ: Ізраїль розпочинає нову збройну агресію! Захистімо Іран! 13 червня 2025, https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/israel-launches-another-war-of-aggression-defend-iran/#anker_3; РКМТ: Defend Iran! Defeat the Zionist-American Monster! 22 June 2025, https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/defend-iran-defeat-the-zionist-american-monster/; Joint Statement of LIT-CI, UIT-CI & RCIT: We Condemn the Zionist-American Attack on Iran! Defend Iran! 23 June 2025, https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/we-condemn-the-zionist-american-attack-on-iran-defend-iran-joint-statement-of-lit-ci-uit-ci-rcit/; Y Red: For the Revolutionary Defeat of Israel in the War against Iran, 13 June 2025, https://aredpalestine.wordpress.com/2025/06/13/for-the-revolutionary-defeat-of-israel-in-the-war-against-iran/

 

[3] Jonathan Landay, Gram Slattery, Idrees Ali and Phil Stewart: US strikes may have set back Iran nuclear program only months, sources say, Reuters, 25 June 2025, https://www.reuters.com/world/us-strikes-may-have-set-back-iran-nuclear-program-only-months-sources-say-2025-06-24/

 

[4] Стосовно цього див. Y Red: The Zionist Monster failed to achieve a regime change in Iran, 25 June 2025, https://aredpalestine.wordpress.com/2025/06/25/the-zionist-monster-failed-to-achieve-a-regime-change-in-iran/

 

[5] Al-Monitor: Iran celebrates 'victory' over Israel, but what comes next for regime? 24 June 2025, https://www.al-monitor.com/originals/2025/06/iran-celebrates-victory-over-israel-what-comes-next-regime

 

[6] Стосовно цього див. CCR (Mexico): The Battle of Los Angeles: A Great Display of Solidarity and a Lesson in Struggle, 9 June 2025, https://www.thecommunists.net/worldwide/north-america/the-battle-of-los-angeles/; Yossi Schwartz: International Solidarity with the migrant workers, 13 June 2025, https://the-isleague.com/international-solidarity-with-the-migrant-workers/

 

[7] Для нашого аналізу міжімперіалістської боротьби великих держав див. книгу Міхаеля Прьобстінга: Anti-Imperialism in the Age of Great Power Rivalry. The Factors behind the Accelerating Rivalry between the U.S., China, Russia, EU and Japan. A Critique of the Left’s Analysis and an Outline of the Marxist Perspective, RCIT Books, Vienna 2019, https://www.thecommunists.net/theory/anti-imperialism-in-the-age-of-great-power-rivalry/

 

[8] Стосовно цього див. Michael Pröbsting: Trump’s Tariffs: The Global Economic War Has Begun. Notes on the end of the capitalist global order since the end of World War II, 3 April 2025, https://www.thecommunists.net/worldwide/global/trump-tariffs-the-global-economic-war-has-begun/

 

9] Стосовно цього див. брошуру Міхаеля Прьобстінга: Trump-Putin Rapprochement Signals End of “Trans-Atlantic Partnership”. On the decline of U.S. (ex-)hegemon, the deep crisis of European imperialism and consequences for socialist tactics, 21 February 2025, https://www.thecommunists.net/worldwide/global/trump-putin-rapprochement-signals-end-of-trans-atlantic-partnership/

 

[10] Стосовно цього див. РКМТ: Друге президентство Трампа: Його причини, внутрішні суперечності та наслідки для світової політики, 31 січня 2025, https://www.thecommunists.net/worldwide/north-america/trump-s-2nd-presidency-its-causes-inner-contradictions-and-consequences-for-world-politics/#anker_5

 

[11] Ми відсилаємо читачів до спеціальних розділів на нашому вебсайті, де зібрані документи РКМТ стосовно війні у Секторі Газа в 2023-2025 роках: https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/compilation-of-articles-on-the-gaza-uprising-2023/, https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/compilation-of-articles-on-the-gaza-uprising-2023-24-part-2/ and https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/compilation-of-articles-on-the-gaza-uprising-2023-25-part-3/

 

[12] Стосовно цього див. Michael Pröbsting: Lebanon War: Some Lessons from the Setbacks of the Resistance, 1 October 2024, https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/lebanon-war-some-lessons-from-the-setbacks-of-the-resistance/

 

 

 

 

Кто победил в конфликте и каковы его региональные и глобальные последствия?

Михаэль Прёбстинг, Революционная коммунистическая интернациональная тенденция (RCIT), 26 июня 2025 г., www.thecommunists.net

 

 

 

Содержание

 

Введение

 

Кто выиграл войну в военном смысле?

 

Кто выиграл войну в политическом смысле?

 

Тактический триумф Трампа… который завёл его в стратегическую ловушку Нетаньяху

 

Дилемма внешней политики США

 

Некоторые заметки о перспективах Ближнего Востока

 

Программа борьбы

 

 

 

* * * * *

 

 

 

Введение

 

 

 

12-дневная война между Израилем и Ираном стала ключевым событием не только для Ближнего Востока, но и для всего мира. Это была реакционная агрессивная война Израиля при поддержке американского империализма, и справедливая оборонительная война со стороны Ирана. В этом конфликте РКИТ и все подлинные социалисты выступали за защиту Ирана - капиталистической полуколонии [1] - и поражение сионистско-американского монстра. При этом мы не оказывали никакой политической поддержки буржуазному режиму мулл. [2]

 

Хотя ситуация остаётся крайне нестабильной, мы постараемся дать первую оценку итогов конфликта и его последствий. Разумеется, данный анализ имеет предварительный характер, поскольку многие факты до сих пор неизвестны или не подтверждены. Тем не менее, мы считаем возможным сделать несколько важных выводов.

 

 

 

Кто выиграл войну в военном смысле?

 

 

 

В военном плане очевидно, что Израиль нанёс Ирану значительно больший ущерб, чем получил сам. Сионистские военно-воздушные силы убили не только сотни мирных жителей, но и 30 иранских генералов, а также 14 ведущих учёных-ядерщиков. Десятки тысяч иранских граждан были вынуждены покинуть свои дома. Кроме того, Израиль уничтожил часть военной инфраструктуры Ирана, в частности множество установок ПВО, что обеспечило почти полное превосходство в воздухе на западе Ирана (а отчасти и в центральных регионах). К этому следует добавить массивную атаку США на иранские ядерные объекты в Фордо, Нетензе и Эсфахане с использованием 14 противобункерных бомб GBU-57 (самое мощное неядерное оружие в мире) и 30 крылатых ракет «Томагавк».

 

Как и ожидалось, Трамп заявил, что удары США «полностью уничтожили» ядерные объекты. Израиль, в свою очередь, утверждает, что уничтожил большую часть иранских ракет. Хотя в настоящее время невозможно проверить эти заявления, имеются веские основания сомневаться в их достоверности. Согласно предварительной оценке разведывательного управления министерства обороны США, просочившейся в СМИ, Иран сможет возобновить свою ядерную программу в течение нескольких месяцев, возможно, даже за 1-2 месяца! [3]

 

Тем более что, по общему мнению, Иран заранее вывез запасы высокообогащённого урана и ключевое оборудование перед началом атак. Кроме того, страна сохранила научную базу, необходимую для полного восстановления программы.

 

Также сообщается, что проблема Ирана с запуском ракет большой дальности в больших объёмах была вызвана не их уничтожением, а умелым разрушением входов в подземные хранилища, где эти ракеты находились. Это серьёзно ограничило возможности Ирана нанести ответный удар во время войны, но это также может означать, что сами ракеты по-прежнему остаются в распоряжении военных. Таким образом, господство Израиля в воздухе стало определяющим фактором его военного превосходства в этой войне.

 

Ещё одним достижением Израиля стала разветвлённая сеть агентов, которую Моссаду удалось создать в Иране. Эти агенты помогали выявлять местоположение военных и учёных, осуществлять диверсии и убийства. Разумеется, остаётся неизвестным, насколько эта сеть уцелела после подавления со стороны иранских служб безопасности.

 

Хотя Израиль безусловно вышел из конфликта как более сильная военная сила, он также понёс болезненные потери, и Иран сопротивлялся до последней минуты. Согласно имеющимся данным, в ходе войны погибло 29 израильтян и ранено 3238 человек. Иранские ракеты регулярно прорывали израильскую систему ПВО и каждую ночь поражали военные и гражданские объекты. Впервые в своей жизни израильтяне увидели значительные разрушения в Тель-Авиве и других городах. Неудивительно, что многие представители среднего класса бежали из страны на лодках и яхтах на Кипр.

 

Кроме того, война оказалась чрезвычайно затратной для Израиля - только за первую неделю было потрачено 5 миллиардов долларов - а система ПВО ослабла, поскольку перехватчики практически закончились. Иранская ПВО сбила как минимум два беспилотника Hermes и заявляет о сбитии других истребителей и дронов. В итоге, хотя Израиль и добился военного превосходства, он утратил миф о своей неуязвимости, поскольку теперь стало ясно, что иранские ракеты способны поразить любую точку страны.

 

 

 

Кто выиграл войну в политическом смысле?

 

 

 

Следуя завету Клаузевица о том, что «война - это всего лишь продолжение политики другими [т.е. насильственными] средствами», марксисты оценивают итоги войны не только с военной точки зрения, но прежде всего по её политическим последствиям. Военные цели Израиля заключались в уничтожении ядерной программы Ирана и его арсенала баллистических ракет, а также в провоцировании краха режима с последующим воцарением прозападной марионетки - вроде клоунообразной фигуры Резы Пехлеви, старшего сына последнего шаха Ирана. [4] Как мы заявляли в своих обращениях во время войны, суть этого конфликта заключалась в подчинении Ирана и установлении безраздельного сионистско-американского господства на Ближнем Востоке.

 

Очевидно, что Израиль не смог достичь поставленных целей. Да, он ослабил ядерную программу Ирана и ракетный арсенал, но лишь частично. И хотя ему удалось убить ряд военных лидеров, это не спровоцировало крах режима; напротив, агрессия Израиля резко усилила патриотизм иранских масс и объединила даже либеральных иранцев (включая критиков режима) под национальным флагом.

 

Тем не менее, Нетаньяху удалось одержать, возможно, свою важнейшую политическую победу: втянуть Трампа в военное вмешательство на стороне Израиля. Это успех сионистского государства не только в смысле значительного усиления его военной мощи, но и в плане увеличения шансов на то, что администрация Трампа вновь сосредоточит своё стратегическое внимание на Ближнем Востоке. (Об этом подробнее ниже.)

 

Война не сломила иранское сопротивление сионистской агрессии, а наоборот, усилила решимость. Парламент единогласно (при одном воздержавшемся) принял закон, полностью приостанавливающий сотрудничество с МАГАТЭ, включая допуск инспекций и подачу отчётности. Усилились позиции тех сил в Иране, которые выступают за создание ядерной бомбы, особенно на фоне неспровоцированной агрессии Израиля. Убитые генералы заменяются молодыми военными, которых характеризуют как ещё более непримиримых националистов. Неудивительно, что Иран объявил исход войны своей победой.

 

Некоторые представители иранского истеблишмента, особенно так называемое ультраконсервативное крыло, выступили против соглашения о прекращении огня. Они сочли его «внезапным завершением потенциально выигрышной войны». Жёсткий парламентарий Амир-Хосейн Сабети написал в X (бывшем Twitter): «Теперь, когда нация сплочена как никогда, она задаёт один вопрос: зачем понадобилось прекращение огня? Мы были готовы к более долгой битве, чтобы вырвать с корнем эту раковую опухоль». [5]

 

Вместе с тем необходимо признать и политические провалы режима мулл. Фактически, он не смог мобилизовать никакой военной поддержки в этой войне. Так называемая «ось сопротивления» практически полностью провалила вмешательство в войну, за исключением движения Ансар Аллах (хуситов) в Йемене, которые, однако, имеют ограниченные возможности воздействия из-за географической удалённости от Израиля. Асад уже устранён; «Хезболла», тяжело пострадавшая от ударов Израиля прошлой осенью, не сделала ничего, кроме риторических заявлений; союзное иракское ополчение также не атаковало американские войска и даже не запустило дроны по сионистскому государству. Это стало следствием стратегической ошибки режима в Иране, который не вмешался в войну раньше - ни после 7 октября, ни после убийства израильтянами руководства «Хезболлы» и вторжения в Ливан 1 октября 2024 года.

 

Хотя все арабские режимы осудили нападение Израиля, ни один из них не оказал Ирану реальной поддержки. Те государства, которые «нормализовали» отношения с сионистским государством, даже не разорвали дипломатические связи. Аналогично, главные международные союзники Ирана - Россия и Китай - не предоставили никакой военной помощи и не ввели экономических санкций против Израиля.

 

Подводя общий политический итог войны, можно сказать, что она завершилась неопределённой ничьей между Израилем и Ираном. Ни одна из сторон не смогла навязать свою волю другой. Фактически, ни Израиль, ни Иран не выступали с инициативой о прекращении огня - оно было навязано Трампом. Другими словами, у Израиля остались «незавершённые дела» с его главным стратегическим противником в регионе. При этом Нетаньяху по-прежнему стремится к «вечным войнам», поскольку возглавляет крайне нестабильное коалиционное правительство и предстаёт перед судом по делу о коррупции. В свою очередь, Иран не может отказаться от своей ядерной программы без серьёзного ущерба для национального суверенитета. Такой отказ, скорее всего, вызовет острый внутренний кризис режима.

 

Таким образом, нынешнее прекращение огня мы считаем крайне хрупким. Иран использует эту паузу для усиления ядерной программы, восстановления ПВО и ракетных арсеналов. Израиль также будет пополнять запасы и готовиться к новой атаке. Иначе говоря, мы вступили в длительный период прямого противостояния двух государств, в рамках которого будут чередоваться вооружённые столкновения и перемирия. Учитывая, что Израиль и Иран - две самые могущественные державы Ближнего Востока, именно их противостояние (наряду с палестинским вопросом) становится главной осью регионального конфликта.

 

 

 

Тактический триумф Трампа… который завёл его в стратегическую ловушку Нетаньяху

 

 

 

Любой анализ 12-дневной войны был бы неполным без рассмотрения крупномасштабного вмешательства США и его последствий. Эта беспрецедентная бомбардировка оказалась решающей не только потому, что стала первым случаем боевого применения так называемых противобункерных бомб. Она также стала определяющим моментом в завершении войны. После того как Иран нанес символический ответный удар по военной базе США в Катаре 24 июня, Трамп внезапно объявил о прекращении огня.

 

Это стало безусловной тактической победой администрации Трампа - её первым внешнеполитическим успехом с момента прихода к власти пять месяцев назад. Во-первых, это стало демонстрацией военной мощи американского империализма. Во-вторых, эта атака принесла Трампу восхищение со стороны лидеров империалистических держав Западной Европы - особенно Британии, Германии и, в некоторой степени, Франции - которые и до этого выражали поддержку израильской войне против Ирана. В-третьих, он в одиночку навязал прекращение огня, вопреки воле, или, по крайней мере, без энтузиазма обоих противников.

 

Такая внешнеполитическая демонстрация была особенно важна для Трампа, поскольку его администрация сталкивается с падением популярности внутри страны, масштабной поляризацией в связи с массовыми протестами против расистских рейдов ICE против мигрантов, а также серьёзными разногласиями внутри его же движения MAGA, значительная часть которого выступает против вмешательства США в войну на стороне Израиля. [6]

 

Почему же Трамп решил активно вмешаться в войну Израиля? Мы считаем, что это было не стратегическое, а скорее импульсивное решение. Не только потому, что этот «оранжевый клоун с СДВГ» не способен сформулировать стратегию, не говоря уже о её последовательной реализации. В течение нескольких предыдущих месяцев Трамп предпринимал шаги, свидетельствующие о дистанцировании от политики «Великого Израиля» Нетаньяху: он способствовал прекращению огня в Газе, вопреки воле сионистов; начал прямые переговоры с ХАМАСом; заключил сделку с хуситами (несмотря на то, что те продолжали запускать ракеты по Израилю); и, самое главное, провёл чистку в американском силовом аппарате, убрав наиболее ярых сторонников Израиля. Он также занял довольно мягкую позицию в начале ядерных переговоров с Ираном.

 

Однако всё это резко изменилось после того, как Нетаньяху начал войну против Ирана 13 июня. В чём причина такого резкого поворота? Израиль, безусловно, произвёл сильное впечатление на президента США, сумев в первые дни войны ликвидировать значительное число иранских военных и учёных. Вероятно, Трамп убедился, что Израиль способен победить в войне с «историческим» врагом США, и решил, что присоединение к войне даст ему редкий шанс на крупный внешнеполитический успех, который, как он надеется, даже поможет продвинуть «процесс нормализации» на Ближнем Востоке. Кроме того, на Трампа оказывало давление чрезвычайно влиятельное про-израильское лобби внутри американской элиты, наиболее заметными представителями которого являются сенаторы Линдси Грэм и Тед Круз. Также возможно, что Трамп подвергся шантажу со стороны сионистских кругов, угрожавших использовать компрометирующие материалы, связанные с покойным Джеффри Эпштейном - одиозным американским финансистом и педофилом. (Илон Маск недавно публично пригрозил Трампу раскрытием этих файлов.)

 

Так или иначе, бомбардировка Ирана и навязанное прекращение огня стали редким тактическим успехом для Трампа. Однако одновременно с этим он угодил в стратегическую ловушку, расставленную Нетаньяху. Вмешавшись в войну, взяв на себя ответственность за прекращение огня и сделав «нулевое обогащение» официальной позицией США по отношению к Ирану, Трамп объективно - и, возможно, вопреки собственным намерениям - взял на себя политическую ответственность за ситуацию на Ближнем Востоке. Фактически, это означает стратегический поворот в сторону поддержки сионистского плана по перекройке карты региона в ближайшие годы. Объективно, Трамп обязал США поддерживать проект «Великого Израиля», направленный на подчинение народов Ближнего Востока. Ещё один сигнал о полной лояльности не только сионистскому государству, но и его нынешнему лидеру - это его беспрецедентный призыв к израильской судебной системе закрыть дело против Нетаньяху («нелепую охоту на ведьм»), так как тот - «воин, возможно самый выдающийся в истории Израиля».

 

Разумеется, окончательное решение ещё не принято. Вполне возможно, что Трамп снова сделает резкий поворот и откажется от участия в «вечных войнах» Нетаньяху на Ближнем Востоке. Однако после тех шагов, которые он уже предпринял, такой разворот может оказаться слишком дорогостоящим, привести к потере лица и, скорее всего, вызвать бурю негодования со стороны сионистского лобби внутри страны.

 

 

 

Дилемма внешней политики США

 

 

 

Недавние события ещё раз подчеркнули стратегическую дилемму, стоящую перед американским империализмом. Как мы уже указывали в ряде документов, на фоне упадка глобального капитализма США больше не являются гегемоном мира. Они сталкиваются с вызовом со стороны новых империалистических держав - прежде всего Китая и России - а их отношения с западными союзниками переживают кризис. Вашингтон, по сути, должен выбрать: сосредоточиться на сдерживании Китая (и его союзников) или пойти на разрядку международной напряжённости с Китаем и Россией и сосредоточиться на подчинении Западного полушария - главным образом Северной и Южной Америки, а также Европы. Учитывая ограниченные ресурсы, США могут выбрать либо одно, либо другое - но не оба варианта одновременно. [7]

 

В течение последних лет среди американского правящего класса практически сложился консенсус в пользу «поворота к Азии» и приоритетного сдерживания Китая (и его союзников). Этой внешнеполитической доктрине в наибольшей степени соответствовали администрации Обамы и, позднее, Байдена. В целом, Трамп также разделяет анти-китайскую стратегию, как показало объявление им торговой войны против Китая в 2018 году. Однако он также стремится к разрядке с Путиным, развязывает торговые войны почти со всем миром [8] и публично заявляет о желании оккупировать Канаду, Гренландию и Панаму. [9] Как и в свой первый президентский срок, так и за последние месяцы он неоднократно заявлял о необходимости вывести американские войска с Ближнего Востока.

 

Теперь же, заявив о решимости остановить иранскую ядерную программу и навязать «мир» на Ближнем Востоке, Трамп делает очередной поворот в американской внешней политике, который не сочетается со стратегией сдерживания Китая и его союзников. Очевидно, что так или иначе, администрация США будет вынуждена продолжать метаться и совершать дальнейшие повороты во внешнеполитическом курсе.

 

Всё это вновь отражает крайне нестабильный характер бонапартистской администрации Трампа, внешняя политика которой - находясь под давлением противоречивых сил, таких как высокотехнологические монополии, изоляционисты из MAGA, про-сионистское лобби и т.д. - хаотично мечется, не имея чёткой стратегии. Подобные зигзаги - как во внутренней, так и во внешней политике - вполне могут продолжиться, учитывая, что через чуть больше года предстоят промежуточные выборы. Следовательно, Трамп будет вынужден умиротворять свою базу сторонников MAGA, склонную к изоляционизму и опасающуюся втягивания США в ещё одну «вечную войну». [10]

 

 

 

Некоторые замечания о перспективах Ближнего Востока

 

 

 

Ближний Восток по-прежнему остаётся крайне нестабильным регионом, поскольку Израиль стремится изгнать палестинцев, подчинить арабские страны и уничтожить Иран как своего самого мощного соперника. Однако, несмотря на определённые успехи в своей реакционной агрессивной войне - в первую очередь, превращение Газы в практически непригодную для жизни территорию, тяжёлое поражение «Хезболлы» и оккупацию части Сирии - Израиль всё ещё далёк от достижения своих целей.

 

После 20 месяцев войны в Газе Израиль до сих пор не смог взять под контроль этот крошечный участок земли (по территории и населению он не превышает город Вену). ХАМАС и другие группировки продолжают героическое сопротивление сионистским захватчикам. [11]

 

Как уже отмечалось выше, война между Израилем и Ираном завершилась безрезультатно, и весьма вероятно, что она вскоре вспыхнет снова (если только муллы не капитулируют на переговорах или правительство Нетаньяху не рухнет, и Израиль не погрузится в глубокий внутренний кризис).

 

Хотя с 7 октября Израиль усилил свои вооружённые силы, пусть и ценой огромных финансовых и политических затрат, его политические позиции ослабли. Его геноцидная война вызвала беспрецедентную волну международной солидарности, сравнимую с антивоенным движением конца 1960-х годов. Израиль стал государством-изгоем, и давления на правительства усиливаются: всё громче звучат призывы бойкотировать сионистское государство или хотя бы прекратить оказание ему военной помощи (включая её транспортировку). В мире произошёл заметный сдвиг общественного мнения, и показательно, что даже в самом сердце империалистического зверя - в Нью-Йорке - фаворитом предвыборной гонки на пост мэра стал Зохран Мамдани, открыто называющий себя социалистом и жёстко критикующий Израиль, выступая в поддержку палестинских протестов.

 

Тем не менее, американский империализм продолжает давить на арабские правительства - прежде всего Саудовскую Аравию, Ливан и Сирию - с целью побудить их «нормализовать» отношения с Израилем. Нет никаких сомнений в капитулянтском характере арабских режимов, которые на словах поддерживают палестинский народ, но на деле предают его, отказывая в любой реальной помощи. Существует также опасность того, что ОАЭ в сотрудничестве с предательской «Палестинской администрацией» во главе с Махмудом Аббасом могут попытаться оккупировать Газу и выполнить грязную работу сионистов по подавлению ХАМАСа. Наконец, нельзя забывать и об угрозе, что сионисты попытаются полностью изгнать палестинское население из Газы и осуществить очередную кровавую Накбу.

 

Однако при этом эти режимы сами сидят на пороховой бочке: арабские массы ненавидят своих правителей за пассивность перед лицом героического палестинского сопротивления.

 

Другим фактором, способствующим нестабильности, является шаткое положение правительства Нетаньяху, которое может легко рухнуть, поскольку подавляющее большинство населения требует от премьер-министра заключить сделку с ХАМАСом для возвращения израильских пленных. В то же время ультраортодоксальные партии коалиции Нетаньяху упорно выступают против призыва Харедим на военную службу. Несмотря на то, что либеральные оппоненты Нетаньяху также являются сионистами и поддержали войну против Ирана, возможны новые выборы, по итогам которых к власти придёт правительство, готовое приостановить «вечную войну» на время, чтобы перегруппировать перегруженную армию. Такое правительство также будет вынуждено заняться катастрофическим дефицитом бюджета (вплоть до 7,7%) - что представляет серьёзную задачу, учитывая, что экономика Израиля фактически стала военной: расходы на оборону составляют 8% от годового ВВП. К этому добавляется риск внутренней гражданской войны, поскольку крайне правые и фашистские поселенцы могут не потерпеть «либерального» сионистского правительства.

 

 

 

Программа борьбы

 

 

 

В столь нестабильный период, когда контрреволюционные силы стремятся раздавить сопротивление масс, социалисты обязаны вмешиваться, имея чёткую программу борьбы. РКИТ безусловно поддерживает героическое сопротивление ХАМАСа и других группировок, однако отвергает их ограниченную националистическую программу. [12] Сионистского монстра, поддерживаемого империализмом США и охраняемого продажными арабскими режимами, можно победить только путём международной борьбы рабочего класса и угнетённых масс.

 

Народы арабских стран должны заставить свои правительства разорвать все отношения с Израилем и отправить палестинскому народу гуманитарную и военную помощь. Особенно Египет - крупнейшая арабская страна - обязан прорвать блокаду, вступить в конфронтацию с израильской армией и прийти на помощь братьям и сёстрам. Оружие и помощь Сопротивлению!

 

Мировое движение солидарности с Палестиной, рабочие и народные организации по всему миру должны требовать от своих правительств бойкота Израиля. Сионистский монстр должен быть бойкотирован всеми возможными средствами - от блокировки поставок оружия до экономического и финансового бойкота и разрыва всех связей университетов с Израилем.

 

Ключевым шагом станет возрождение арабской революции, которая должна свергнуть всех реакционных слуг Израиля и империалистических держав и заменить их подлинно рабочими и феллахскими правительствами, основанными на народных советах и милициях. Мы вновь заявляем: единственный путь вперёд - это революционное уничтожение израильского апартеидного государства и создание свободной и красной Палестины от реки до моря. Такое единое светское и демократическое палестинское государство обеспечит возвращение всех беженцев в свои дома. При этом оно гарантирует равные культурные и религиозные права для всех граждан (включая еврейское меньшинство). Это должно быть рабоче-феллахское государство как часть социалистической федерации Ближнего Востока.

 

В рамках революционного подъёма арабских масс станет возможным оторвать прогрессивную часть израильско-еврейских рабочих и молодёжи от сионизма.

 

Решению этой задачи необходима постройка революционной партии - как на национальном, так и на международном уровне. Такая партия должна заменить существующие националистические, исламистские или реформистские руководства, которые сегодня возглавляют как сопротивление, так и рабочие и народные организации. РКИТ призывает всех социалистов присоединиться к нам в строительстве Революционной Мировой Партии, преданной делу освобождения палестинского народа и всех других угнетённых народов!

 

 

 

 

 

[1] Михаэль Прёбстинг: Иран: «Региональная империалистическая держава» или капиталистическая полуколония? Вклад в социалистическую дискуссию, 18 июня 2025 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/iran-a-regional-imperialist-power-or-a-capitalist-semi-colony/

 

[2] РКИТ: Израиль развязал очередную агрессивную войну! Защищать Иран!, 13 июня 2025 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/israel-launches-another-war-of-aggression-defend-iran/, РКИТ: Защищать Иран! Победить сионистско-американского монстра!, 22 июня 2025 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/defend-iran-defeat-the-zionist-american-monster/, Совместное заявление МЛТ-ЧИ, МОТ-ЧИ и РКИТ: Мы осуждаем сионистско-американскую атаку на Иран! Защищать Иран!, 23 июня 2025 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/we-condemn-the-zionist-american-attack-on-iran-defend-iran-joint-statement-of-lit-ci-uit-ci-rcit/,  Y Red: За революционное поражение Израиля в войне против Ирана, 13 июня 2025 г., https://aredpalestine.wordpress.com/2025/06/13/for-the-revolutionary-defeat-of-israel-in-the-war-against-iran/

 

[3] Jonathan Landay, Gram Slattery, Idrees Ali и Phil Stewart: Удары США, возможно, отбросили ядерную программу Ирана лишь на несколько месяцев — источники, Reuters, 25 июня 2025 г., https://www.reuters.com/world/us-strikes-may-have-set-back-iran-nuclear-program-only-months-sources-say-2025-06-24/

 

[4] См. напр.: Y Red: Сионистскому монстру не удалось добиться смены режима в Иране, 25 июня 2025 г., https://aredpalestine.wordpress.com/2025/06/25/the-zionist-monster-failed-to-achieve-a-regime-change-in-iran/

 

[5] Al-Monitor: Иран празднует «победу» над Израилем — но что ждёт режим дальше?, 24 июня 2025 г., https://www.al-monitor.com/originals/2025/06/iran-celebrates-victory-over-israel-what-comes-next-regime

 

[6] См. напр.: CCR (Мексика): Битва за Лос-Анджелес: Великое проявление солидарности и урок борьбы, 9 июня 2025 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/north-america/the-battle-of-los-angeles/, Йоси Шварц: Международная солидарность с трудящимися-мигрантами, 13 июня 2025 г., https://the-isleague.com/international-solidarity-with-the-migrant-workers/

 

[7] По нашему анализу межимпериалистического соперничества Великих держав см. нашу книгу: Михаэль Прёбстинг: Антиимпериализм в эпоху соперничества великих держав. Факторы, стоящие за обострением соперничества между США, Китаем, Россией, ЕС и Японией. Критика левых анализов и очерк марксистской перспективы, RCIT Books, Вена, 2019 г., https://www.thecommunists.net/theory/anti-imperialism-in-the-age-of-great-power-rivalry/

 

[8] См. напр.: Михаэль Прёбстинг: Тарифы Трампа: Глобальная экономическая война началась. Заметки об окончании капиталистического мирового порядка со времён Второй мировой войны, 3 апреля 2025 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/global/trump-tariffs-the-global-economic-war-has-begun/

 

[9] См. напр. нашу брошюру: Михаэль Прёбстинг: Сближение Трампа и Путина — сигнал конца «Трансатлантического партнёрства». О закате гегемонии США, глубоком кризисе европейского империализма и последствиях для социалистической тактики, 21 февраля 2025 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/global/trump-putin-rapprochement-signals-end-of-trans-atlantic-partnership/

 

[10] См. напр.: РКИТ: Второе президентство Трампа: причины, внутренние противоречия и последствия для мировой политики, 31 января 2025 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/north-america/trump-s-2nd-presidency-its-causes-inner-contradictions-and-consequences-for-world-politics/

 

[11] Мы отсылаем читателей к специальным страницам на нашем сайте, где собраны материалы РКИТ о Восстании в Газе 2023–2025 гг.:,  https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/compilation-of-articles-on-the-gaza-uprising-2023/, https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/compilation-of-articles-on-the-gaza-uprising-2023-24-part-2/, https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/compilation-of-articles-on-the-gaza-uprising-2023-25-part-3/

 

[12] См. напр.: Михаэль Прёбстинг: Война в Ливане: некоторые уроки из неудач сопротивления, 1 октября 2024 г., https://www.thecommunists.net/worldwide/africa-and-middle-east/lebanon-war-some-lessons-from-the-setbacks-of-the-resistance/