Theses on Islamism

By Michael Pröbsting and Simon Hardy (adopted by a congress of the League for the Fifth International in January 2011)

Note from the Editorial Board: The following resolution on Islamism was adopted by a congress of the League for the Fifth International (LFI) in January 2011. It was the last congress of the LFI before its majority led the organization successfully into centrist degeneration. A few months later, in April 2011, the majority expelled the left wing faction “Bolshevik Opposition” which fought to re-orient the organization to a consistent revolutionary strategy. This “Bolshevik Opposition” became the initiating force of the Revolutionary Communist International Tendency (RCIT).

The resolution goes back to a draft of Michael Pröbsting, the International Secretary of the RCIT, who was a member of the LFI’s international leadership for nearly two decades until his expulsion. Comrade Pröbsting wrote the draft originally in 2002. It was later actualized and edited by Simon Hardy.

Comrade Hardy was one of the younger members of the LFI’s international leadership at that time. Unfortunately his intelligence, dedication and sympathetic character did not go hand in hand with the necessary steadfastness and political comprehension to fight against the petty-bourgeois academic left-wing milieu in which he became increasingly absorbed as a spokesperson of the university student movement in Britain. He became a leader of a right-wing split from the LFI in April 2012 which renounces the tradition of Leninism and Trotskyism. It is symbolic of the political and theoretical decline of the LFI that both authors are no longer members of that organization. This might also help to explain why the LFI failed to publish the resolution – unanimously adopted by a congress more than two years ago – until today.

The resolution in its final, adopted form is a valid analysis of Islamism from a Marxist point of view and outlines a revolutionary programmatic response. We don’t want to deny that in the process of editing a certain tendency of overemphasis to descriptions took place at the cost of the class analysis. Such a tendency is unfortunately very common amongst so-called Marxist intellectuals. However these weaknesses are of a limited character and don’t remove the revolutionary content of the thesis.

* * *

The Rise of Islamism

1. Over the last few decades political Islam repeatedly rose higher up the political agenda. In Iran, a reactionary, clerical, Islamist dictatorship came to power as a result of the defeat of the progressive forces during the revolution against the Shah. Despite its “anti-imperialist” stance and the overt hostility from the US and Israel - and to a lesser degree from Germany and France – for the majority of the Iranian masses it was predominantly an anti-secular anti-democratic and anti-working class dictatorship. The regime drowned in blood the militants of the labour and socialist movement and those of other progressive forces (women, national minorities, democratic movements).

2. These actions mirrored the most reactionary regimes of the last quarter of the twentieth century, such as the Pinochet Junta and had many of the features of fascism. The difference was that the Iranian regime maintained a verbal hostility to the US which the latter repaid by isolating Iran and fomenting an attack on it by Saddam Hussein’s Iraq. But what the US opposed was not the dictatorial rule of the Islamic clergy but the revolt of a semi-colonial state which had under the Shah been a loyal ally and a gendarme for its interests in the vital oil rich region.

3. Indeed in Afghanistan the US and its allies – including the ultra-reactionary Wahabi regime of Saudi Arabia – armed and built up counter-revolutionary Islamist forces to wage a relentless war firstly against the Afghan Stalinist government and then it’s Soviet Allies. This reactionary war, and the final defeat of the Afghan government in the early 1990s, led to the building of a reactionary international network of Sunni Islamists, which became a rallying point for Islamist movements, groupings, organisations globally.

4. Of course, Islamism was and is an ideology, whose origins lie in an earlier period of the 20^th century – basically the 1930s and 1940s. However the creation of the Islamic Republic of Iran and the victory of the counter-revolution in Afghanistan gave credibility to Islamism as major force, which could win against a supposedly superior enemy and, thereby, promise to put an end the humiliation of the Arab and Muslim world by imperialist domination and the depredations of the Zionist settler state (plus, in the case of Afghanistan, a Russian invasion).

5. This rise of Islamism as a political current with mass influence and following went hand in hand with the decline of preceding political forces and ideologies, which had promised to lead to liberation of the Arab and Muslim world from imperialist domination and national humiliation.

6. Arab nationalism and other national liberation forces in the Muslim world had failed. They had proved incapable of breaking the imperialist chains, of uniting the Arab world on a bourgeois nationalist and statist basis and they had repeatedly failed to stop the expansion of the Zionist state and betrayed the Palestine liberation struggle. They were forced into humiliating concessions to imperialism and its allies. Some, like Saddam Hussein’s regime in Iraq, even offered to become successors of the Iranian Shah as an imperialist regional gendarme. To this end Saddam launched a barbaric war against Iran on behalf of the US and other imperialist states, pogrommed entire Kurdish towns, and denied workers and the majority religious community (the Shias) any form of democratic rights. Egypt under Saddat and Mubarak became a pensioner of the US and co-jailer of the Palestinians.

7. But it was not only the nationalists who failed. The “Communist”, in reality the Stalinist left, had failed too. Despite all their differences in coloration, from pro-Moscow to more Maoist shades, or from legalist to guerrillaist strategies, they all shared a stage-ist theory of the revolution. From the central importance of the struggle against imperialism and for national liberation they concluded that this democratic revolution had to bring about a regime, which would implement exclusively the tasks of the bourgeois revolution – i.e. an extended period of capitalist development before workers’ power and socialism could be even thought of. For this they advocated a strategic alliance with the national “anti-imperialist” bourgeoisie and reserved for it the leading role in the struggle. This repeatedly led to political disaster since the latter was too weak socially and economically to play the role assigned it. At best nationalist army officers, like Nasser, played a temporarily anti-imperialist role but at the price of installing a military bonapartist dictatorship which eventually turned on its Communist allies and on all independent workers organisations.

8. The pro-Moscow Communist Parties – where the Kremlin had a big stake in a regime (in Iraq, Egypt and Syria) for periods of time – were obliged to completely and openly sub-ordinate themselves to their “anti-imperialist” rulers, basically providing left support for them. In other cases, left Stalinist or Maoist forces led large oppositional movements or struggles, including heroic, partial victories. But as in the most tragic case – in the Iranian revolution – the enormous, heroic role they played in the overthrow of the Shah and the destruction on the army and SAVAK (the hated secret police) and the mass support they had gained, was destroyed because in one way or another (and with different degrees of “consistency”), they subordinated themselves to the leadership of the “national bourgeoisie”, i.e. the leadership of Khomeini.

9. These two developments – the decline and fall of secular Arab nationalism and of Stalinised Communism - were further accentuated after the collapse of the USSR and the restoration of capitalism there and in China. Bourgeois nationalism and the Stalinist forces lost major, global allies and sources of material support. The defeat of Iraq in the first US-war against the country led to the Arab nationalist and fake anti-imperialist regimes turning further to the right (Syria). The PLO signed the Oslo accords and the left in the PLO either supported this or put up an, at best, inconsistent opposition to this sell-out of the national liberation struggle.

10. The collapse of Stalinism opened a new period in world history. The Middle East and Central Asia – and therefore a large part of the “Muslim World” – became focus of the US strive to create its “new world order”. Whereas in the 1945-1989 period it had had to compete for influence in the region with the Soviet Union, accepting the existence of non-aligned or neutral powers with a certain amount of independence, now as the sole world superpower it sought to bring the whole region under its sway and weed out the “rogue states” which still defied its every wish (Iraq, Iran, Syria, Libya). This sway included not only US bases in Saudi Arabia and the armed gendarme of the Zionist state but also the “soft power” of political and cultural dimension. Human rights and democratisation were drafted into service to “open up” the “closed societies“ of the Muslim world. One hope was to win the modernising intelligentsia, students and women, who had often been nationalists or even Communists from the 1950s to the 1980s, to the side of the US and the Europeans. But the real aim was to fully open up these countries to the imperialist multinationals, oil companies and western banks, Anyone who resisted was proclaimed backward and barbaric.

11. Thus traditional Islamic culture – became a focus of US imperialist criticism – with arrogant demands that it modernise (i.e. westernise) itself. The Islamist groups who as anticommunist jihadis, had proved such “useful idiots” for the US in Afghanistan suddenly became the enemy one of the US crusade to secure “freedom, democracy and capitalism” in the region and the world. The fight against “Islamic fundamentalism” became a catchword to justify US-wars and intervention, long before the War against Terror” was launched. But it only took the form of a global declaration of war against “terrorism” – meaning “Islamist terrorism” in aftermath of 9/11. This “war” has opened up a veritable Pandora’s box of evils – both for the populations of the Islamic countries but also for the imperialist powers themselves.

12. Whilst any scientific, objective – therefore any Marxist – analysis has to differentiate between Islamism as a political ideology and movement and Islam as a religion, between the different forms it takes, imperialist Anti-Islamism deliberately blurs all these differences into a chauvinist racist Anti-Muslim and Anti-Arab demagogy. In Western Europe and North America it has become a convenient cover for racist agitation against migrant communities from the Middle East, the Indian Sub-continent and East Africa. This has come to be known as Islamophobia and is primarily a variety of racism. The purpose of this poisonous ideology is to justify all and any imperialist intervention, and even occupation in the Muslim world, as well as chauvinist, racist repressive acts at home against national or religious minorities. Anti-Islamism has become a central component of imperialist ideology, including state racism, fascist, far right Christian and right-wing populist forces. It has largely replaced anticommunism as the central phobia in the US itself, and is likely to continue to perform this role, since the US has failed to create a new, relatively stable imperialist world order. On the contrary, its and its allies’ interventions have further de-stabilised the Middle East, Central Asia and areas stretching into the Indian subcontinent and Africa. This has undermined pro-imperialist regimes like Pakistan and sharpened the struggle for a re-division of the world between the US and its emerging rivals.

13. Finally, there is a fourth element, which feeds the growth of Islamism and a return to religion in conditions of economic and social crisis. This is the even more crucial role the crisis of working class leadership assumes under such conditions. Under globalisation, some counties of the “Islamic world” have seen outright social decline, if not a descent into barbarism (Afghanistan under the civil war, the Taliban, the US/NATO/war, Somalia since the failed US intervention). The reproduction of the society, even of viable social classes becomes more and more difficult, leading to a general devastation and decline of social life. In the petro-monarchies, the decline of the dollar and the almost exclusive reliance of state revenues on the oil-revenues – making them essentially rentier-states – have started to undermine the basis for the integration of the middle and lower classes by means of a dictatorial clientist and extremely parasitic system. Others like Pakistan, Egypt, Indonesia or Iran have seen even a growth of the working class under globalisation due to an almost feverish growth of the economy, albeit resting to a large extent on speculation. The new proletarians are, however, extremely exploited and often forced to live in outright poverty, thanks to the denial of political and trade union rights. All this meant that under globalisation we saw an increase of social inequality and tensions. This is sharpened enormously by the tendency to social decline in the post-2007 period and by the fact that all but a few of the semi-colonies in the Islamic World were hit much harder by the crisis than were the imperialist heartlands.

14. In such conditions, reactionary forces can and will muster, if the working class is not capable of providing leadership in the struggles of the popular masses of the town and countryside against exploitation, poverty, dictatorship and imperialism. Both radical Islamist mullahs as well as traditionalist ulemas will – as with in other religions - use the mosques and their charitable institutions and madrassas to pacify the masses. In many case, they will use them to rally the oppressed for reactionary causes and tie them to their “Islamic” leaders – the landlords, the bazaris, and “pious” industrialists. In some cases, however, they will and do rally them for a just cause like the struggle against national and imperialist oppression. Marxists must be able to identify these objectively and fall neither into their own version of Islamophobia - or islamist-phobia - nor into its opposite, a belief that Islamism is basically an anti-imperialist ideology and movement that will “objectively” be obliged to carry through a whole stage of the revolution, before generously handing over to the working class. In cases where their struggle is objectively progressive as was Hezbollah’s in the defence of Lebanon against Israeli attack or Hamas in a similar situation in Gaza, it will prove necessary for genuine revolutionaries to fight alongside them. The same applies to religious Islamist forces who play a role in the anti-war/occupation movement in the imperialist heartlands. But they will have to do so for strictly limited common objectives and without renouncing the independence of the working class and other progressive forces for a minute. But even this must not blind us of the overall reactionary character of the Islamist forces.

15. The above mentioned four factors – the failure of nationalism, of Stalinism, the US-offensive for a new world order and the global crisis - are crucial to understand the rise of Islamism and why if could become a major political force.

Development of Islamism

16. Islamism as a political movement must not be confused with Islam as a religion. Islamism is a political movement which uses selected aspects of Islam as a motivating factor for its supporters and as a political programme for power.However Islamists totally identify their political ideology with Islam and deny the separation of politics and religion. For them secularism and non-religious ideologies (nationalism, communism, liberalism) are all simply godless opposition to Islam.

17. Political Islamism is integrally related to but not identical with fundamentalist trends within mainstream Sunni Islam which have grown massively in influences since the 1970s. Shi’a Islam – a small minority within the worlds Muslims but a majority in Iran and Iraq has a different tradition but has been influenced by Sunni Islamism and since the Iranian Revolution of 1979 has in turn exerted and influences on it.

18. Islamic Fundamentalism or Salafism (from salaf as-salih or "righteous predecessors") is an attempt to return to what its ideologues imagine to be the practices of the first three generations of Muslims. Its origins go back to eighteenth and nineteenth centuries (CE) and were a response to the decadence and downfall of the three great Muslim empires of the preceding centuries - the Ottomans), the Safavids and the Mughals. An early founder of Salafism – prominent because of the adoption of his teachings as a state ideology by Saudi Arabia - was Muhammad ibn Abd-al-Wahhab (1703-1792). Wahabism is most widespread form of Salafism, owing to Saudi sponsorship worldwide of mosques and madrassas (schools for training imams and legal scholars).

19. With the downfall of the Islamic empires, Britain and France became colonising powers in the Islamic world. Whilst the colonisers did not persecute Islam, they replaced its legal and political institutions with secular ones, modernised but at the same time exploited its economies, and brutally suppressed uprisings against their rule (in India, Egypt and the Sudan).

20. The ruling classes of the Muslim world were rooted in landowning, in traditional merchant capital, yet the new colonies (disguised as League of Nations Mandates) were dominated by French and British banks and businessmen. Indigenous capitalist development was stunted. Since the Muslim ulema - or clergy - were drawn from and rooted in these classes - resentment and occasionally resistance to the western occupiers came in part from these strata. But it was the development of a modern working class, the (semi-)proletarisation of the peasantry and the creation of a modern intelligentsia (students, teachers, engineers, lawyers) by colonial capitalism that created a force that would eventually rebel against the colonialists.

21. Political Islamism owes its origins to the period between the Second and First World Wars. During the First World War the Anglo-French imperialists had wooed the Arab peoples of Arabia, Palestine, Syria and Iraq with the promise of “national liberation” from the Ottoman Empire. This produced an “Arab renaissance” in Egypt, Lebanon and Syria, particularly. But the British and the French swindled the Arab leaders, colonizing (under the thin disguise of League of Nations mandates) Syria, Lebanon, and Palestine and holding on to Egypt and their North African colonies. In Palestine the British encouraged large scale European Jewish settlement— just as the French had colonised Algeria. By the late 1920s alienation against this deceitful conquest led firstly to the growth of secular Arab nationalism such as the Ba’athists founded in 1940 by Syrian intellectuals Michel Aflaq and Salah al-Bitar but also to political Islamism too.

22. The founders of the two key organizations were born and raised in British colonies. Hassan Al-Bannah (1906-1949) founded the Al-Ikhwan Al-Muslim, the Muslim Brotherhood, in Egypt in 1928 Syed Abul A'ala Mawdudi 1903-1979) founded Jaamat-i-Islami in India in 1941. The founding nuclei were people from middle class backgrounds, scholars, professors, teachers, engineers etc. But the Islamists, as opposed to the nationalists and socialists, rejected not just colonialism but much of western secular culture, though not its scientific and technological achievements.

23. The Ikwan became radicalised by the 1936 Palestinian uprising against the British colonial authorities and the Zionist settlers. The Palestinian leadership was at first, and for a long time, traditionalist in its ideology and feudal religious in its ideology. The Brotherhood began to arm, to penetrate the Egyptian police and the army, to advocate insurrection against the British. Seeing the British as the main enemy and Germany and Italy as potential allies it copied features of European fascism, having a militia modeled on the SA or the Black shirts. Muslim Brotherhoods spread to Syria, Lebanon, Palestine, Jordan, Sudan and Iraq. In Egypt the Brotherhood expanded rapidly, having perhaps 500,000 supporters by the end of the 1940s. The social base of the MB was the lower middle class schoolteachers, technicians, clerks, artisans, and small merchants.

24. But enraged by Egypt’s humiliating defeat by the Israelis in the 1948 war its militants assassinated the Egyptian premier in 1948—and in revenge al-Banna was himself assassinated the following year. The Ikwan was illegalised and suffered severe repression. Nevertheless it supported Gamal Abdel Nasser and the Free Officers’ overthrow of the monarchy in 1953. But it rapidly fell out with the secular Arab nationalist regime and was heavily repressed throughout Nasser’s remaining years in power.

25. Sayyid Qutb (1906-1966) was key ideologist of member of the Muslim Brotherhood- editing its paper and heading its propaganda department. It was one of his shortest works Ma'alim fi al-Tariq or Milestones (1964) that became the founding text for jihadi Islamism. He argued that the absolute transcendent sovereignty of god in Islam invalidates the secular (godless) state. This applied equally to the nation state whose basis represented an irreligious division of the umma, the community of believers. Likewise the democratic state, based on the “sovereignty of the people, was an irreligious usurping of divine sovereignty. Qutb believed that the whole world - including the supposedly Muslim countries - had reverted to the period of ignorance (Jahiliyya) before Muhammed’s revelations.

26. An initially small vanguard of Islamists will fight against the new jahiliyyah, first ideologically and then physically: violent, revolutionary struggle was necessary to restore an Islamic umma. This jihad, in his interpretation of the term, was against the imperialists and their local agents. The sharia would be restored. Everything forbidden in the sharia would be banned- alcohol consumption, co-education, mingling of the two sexes at work or in leisure pursuits, etc. In a curious parallel with the Marxist (and anarchist) view of a stateless society Qutb’s umma would have no rulers and even the sharia would simply become a moral law ‘enforced” by everyone. Few of Qutb’s modern disciples have gone so far holding that a new Caliph or Amir, would be chosen by the umma through some sort of council or shura.

27. Qutb also denounced the exploitative nature of western capitalism- a product of corrupt religions like Christianity and Judaism. He did not see capital itself, or private ownership of the means of production, as the problem, but financial speculation, usury (lending for interest). From this flowed Qutb’s and following him many Islamists, disgusting anti-Semitism. Qutb asserted that "World Jewry" was and is engaged in conspiracies whose "purpose" is: “so that Jews may penetrate into body politics of the whole world and then may be free to perpetuate their evil designs. At the top of the list of these activities is usury the aim of which is that all the wealth of mankind end up in the hands of Jewish financial institutions which run on interest.” (.Milestones, p 110-111)

28. Qutb saw in imperialism’s interventions in and domination of the Arab and Muslim world, in its foundation and support for Israel, simply a continuation of the crusades – i.e. an attempt to destroy Islam. Those rulers in the Islamic worlds — like Nasser — who abolished sharia, replacing in with secular legal codes, who introduced western notions like socialism, nationalism, women’s rights, were enemies of Islam and allies of the crusaders.

29. Islamism developed therefore not just – indeed not primarily – as an anti-colonial movement but an as anti-secular movement. It seeks to "restore" the state and social institutions to one based on religious law (sharia) supposedly those in operation in the time of the Prophet Muhammad and his immediate successors. This idea of restoring either elements of the Muslim Umma - emirates, Islamic republic’s (Iran) or even a restored pan-Islamic Caliphate, constitutes a totally reactionary-utopian objective.

30. It is utopian since the economic, social and class condition of the first century AH/ seventh century CE cannot be restored even if the Islamists interpretations of the early days of Islam were true or uncontested, which they are not. It is reactionary since the measures the Islamists propose would constitute a ferocious restriction on democratic rights and liberties for women, workers and poor peasants, minority religions, sexual minorities etc, etc.

31. The practical experience of the "rule of god" turned out in practice be either the rule of a politicised religious hierarchy, as in Iran, or a monarch and his subservient ulema (Saudi Arabia). Were one of the islamsist movements to take power (and to some degree that was the nature of the Taliban regime in Afghanistan) it would be a totalitarian regime imposing supposedly divine laws against workers, women, the young, qualitatively no better than fascism.

32. Many states in the Muslim world have adopted an admixture of Islamism, elements of the sharia (Indonesia, Pakistan various Arab countries. Despite the claims of Islamic liberals (and even post modernist feminists) democratic and socialist freedoms are completely incompatible with any sort of religious basis for the state.

33. Marxists are not only intransigent materialists in their Weltanschauung but also secularists in their political programme. Religion must remain a strictly private matter as far as the state is concerned. If it is not so as it is formally at least in republics like the USA or France, the Marxist include the fight to separate it from state sponsorship or recognition. This is not to be confused with the persecution or suppression of religious belief, the closing of places of worship the banning of the public display of its symbols, of public propaganda for it. It simply means that there must be no official endorsement by the state of any religion in the spheres of law, education or other areas of official public life. If adult believers and wish to regulate their lives with other believers according to their own religious law that it’s their private matter. But those who do not must not be forced or coerced in any way to do so. Any such coercion coming from religious hierarchies, associations, etc must be forbidden by democratic law. The working class is true inheritor and only consistent defender of the freedom of worship, toleration, the secular and anti-clerical goals of all the great bourgeois revolutions.

34. Yet in the last quarter of the twentieth and the first decade of this century these highly socially regressive Islamist movements have in many countries ousted more modern "progressive" movements for the allegiance of the masses. The recent growth of political Islam is directly connected with two features of the modern world. Firstly it is linked with the role of imperialism in the Middle East and across Central Asia. Imperialism, originating and still largely based in the western countries, associated with Christianity and liberal democracy, is seen as an invading and intruding force in the culture and life of the Muslim world.

35. This reality is exploited by Islamists to promote their own version of a "clash of civilisations," a world view which depicts the religious fundamentalism and the totalitarianism of Islamism as a necessary and even revolutionary struggle against both capitalism and those quisling state leaders which are seen as defending imperialism. The essential point is that Islamic movements do not grow in a vacuum or because of some inherently "backward attitude". Connected to this is the existence of Israel, itself a product of imperialism. The forced creation of a highly militarised, expansionist and colonialist racist Zionist state in the Middle East, and how it was created (expulsion of the Palestinian Arabs) is one of the key factors in the creation and existence of Islamic resistance movements (Hamas, Hizbullah). Imperialism also created Islamic states like Pakistan, supported by Islamic movements.

36. Islamists drew their initial cadres from those sections of the educated middle class, enraged by imperialist domination of their country, disgusted by the compliance of the ruling elites who are equipped with an intellectual background to produce the theological and political positions of the movement. The middle classes in these situations are the pioneers of nation building, the backbone of the nationalist cause. In the Islamic world they are attracted to Islamism as the primary engine of social change, drawing on religious ideas to mobilise beyond their own social class.

37. However wherever they seek to build a mass movement, they attempt to draw in sections of the working class and lumpenproletariat. Workers, youth and the poor are drawn to Islamist movements by the brutal conditions imposed on them by globalisation and the corruption of the local regimes. The lack of a socialist and revolutionary movement leaves these forces to fall prey to the Islamic groups who offer a world view as well as tactics and strategy, linked to a final goal, which connects to cultural and historical beliefs, fused into a seemingly radical political project. For the poor and disposed across the global south, capitalism offers no way out, and political religious movements provide the "opium" and promise of radical change which is so appealing. They see capitalism as a western evil, imported from the imperialist world by the US army, rapacious capitalists and multi-national corporations, and defended by their corrupt rulers. Islamism, as a supposed anti-capitalism, appeals to these layers.

38. Islamism also appeals to people still trapped in a pre-capitalist mode of production, the villages and regions still trapped in feudalism or basic agriculture, here it acts as a political force within the village community to impose a morally authoritative set of laws and norms governing people’s behaviour. Islam has not had an "enlightenment period" in recent history, leaving it often highly anti-scientific and deeply conservative in its world outlook. Islamic movements after 1979 were built on the ruins of liberal Islamic values and looked to a utopian conservative age of Islam as the model on which to build new societies.

39. The backwardness of Islam and Islamic countries is not purely a reflection of the dogmatic interpretation of ancient religious views transplanted onto the present day. The lack of development and progressive social views is primarily the result of the systematic under-development of the semi colonial and third world nations by capitalism and imperialism. Intellectually they generally reject the legacy of the enlightenment and the traditions and principles that flow from it.

The class character of Islamism and its different shades

40. The Islamist spectrum is a wide one, ranging from those that are conservative-bourgeois parties seeking to maintain the influence of the ulema and the landlords alongside the capitalists and strictly constitutional in their methods, through petty-bourgeois populist currents opposed to imperialism using militant tactics of armed struggle or guerilla warfare, to the jihadi terrorist groups and even fascist and semi-fascist organizations. Obviously, there is no clear, for all time distinction between these. A populist current may develop into a fascist organization. An arch-reactionary, Islamist organization set up against secular, anti-imperialist movements may be forced to take up the national struggle in order to become and retain a viable political force. A petit-bourgeois reactionary Islamist movement may turn into a Islamic (not Islamist) bourgeois mass party, like the AKP in Turkey which has become the main party not only for sectors of the middle-classes and poor, but for the mainstream of the private capitalists in Turkey. Such evolutions and transformations of parties – both bourgeois and working class – have occurred many times over.

41. Despite these differences, there are nevertheless certain common features of all Islamist parties and movements. Most importantly, they all share the aim of creating a political regime based on religious law, a state without a separation of state and – one – religion, essentially a theocratic state. That means that the goal of all these Islamist parties and movements is ultimately reactionary.

42. All Islamist regimes testify this. They demonstrate what the rule of Islamist parties and movements mean for the working class, women, oppressed. There the reactionary character of any Islamist or other sectarian or religious fundamentalist movement is strongest revealed. The idealized, imaginary unity of the believers is a cloak to justify and bless the rule of the capitalist class, the landlords and rentiers. The institutions of the Islamic clergy ultimately become institutions of the state. This allows for an almost total control of the population by a religious national force and increased the hold of the state – and the ruling class which it defends – over the workers and peasants much more than the repressive forces on their own could do.

43. However the Islamist regimes also prove that ultimately, the Islamist parties, forces, states must and cannot be understood as just religious movements or forms nor by the religious goals they proclaim. Rather, they demonstrate that – as in other religious political movements – it is the needs and interests of a specific class or alliance of classes, which determine the function and, ultimately the form and content, of the ideology, not the other way round.

44. So the anti-western and arch-reactionary character of the Saudi state ideology has proved perfectly capable to justify one of the most important backers of US domination over the Middle East. It has proved perfectly capable of “support” Hamas against Fatah – indeed it did originally in order to contain the national liberal struggle on behalf of US imperialism - and at the same time to collaborate overtly with Israel. This reactionary character of the regime is not altered by the fact that it may come into conflict with imperialism.

45. The Iranian regime is another good example of this. Its demagogic anti-imperialism was particularly strong under Khomeini because the Shah had not only been a stooge of the US but, because he was a bonapartist modernizer like his father or Mustafa Kemal, he sought to weaken the influence of the Shia ulema and the bazzaari merchants, resting on and opening up to multinational capital. Against this Khomeini – as a representative of the reactionary wing of the ulema (and the bazari merchants and landowners) – developed the ideology of the veliyat-i-faqih (rule of the jurist) aimed against th Shah’s westernizing bourgeois secularism. But the Islamic Republic as it emerged after 1979 was a far more an empirical response to the forces – revolutionary and counterrevolutionary – unleashed by the Iranian revolution.

46. The conservative bourgeois politicians (the National Front) and the majority of the Grand Ayatollahs, themselves representing the highest levels of the traditional bazaari bankers and merchants and the rich landowners, were neither able nor willing to create the regime Khomeini aimed at; nor did they want to sever relations with the US. They wanted a constitutional monarchy and the maintenance of a degree of separation between the clergy and politics. Khomeini however utilised his charismatic hold over the impoverished urban masses, and the lower clergy to force back and remove his opponents within the political and clerical elite. But the radicalism and power of the left, the student youth, the power of the workers shown in strikes and factory takeovers, convinced Khomeini that a constitutional regime would be unable to control and suppress these forces and would in any case concede too much to western culture and penetration. Savage street battles and a “white terror” were needed to crush the left Stalinist and “Islamic Marxist” parties (the Iranian People's Fedai and the People's Mojahedin Mojāhedin-e khalq). For this purpose not merely the normal state machine but a fascistic mass movement - the Hezbollah squads was needed. The war conditions after Saddam’s attack on Iran and the US imperialists blockade created the ideal conditions to crush the left and their false strategy of concessions to him in the earliest phases enabled him to divide his opponents and set up a totalitarian regime.

47. Though conservative bourgeois forces in the form of “reformers” have to some degree relaxed the totalitarian nature of the regime, the bonapartist fascist core of the state machine has resisted democratization from above and below (the democracy movements of the students). Ahmediejad has to combine with the Islamist social welfare (based on mosque-based charity for the poor and “disinherited” of the shanty towns and villages ), with the brutal repression of the fascist basiji, gangs a continued demagogic anti-imperialism and support for Hezbollah and Hamas against Israel. Only the intervention of the working class as a revolutionary social force – led by a party which is anti-imperialist as well as anti-capitalist will be able to undermine the social basis of the dictatorship and unleash a revolution.

48. The fake character of the “anti-imperialism” of Islamist regimes is revealed in an even more barbaric way with regard to the Sudanese regime. It goes well hand in hand, with trying to become a semi-colonial ally for the emerging Chinese imperialism, selling the natural resources and control over the oil revenues of “its own” people in exchange for Chinese money and backing for the butchering of the Darfur uprising.

49. The Afghan Taliban regime also fell into this category. Their rapid downfall in 2001 was due in no small part to the popular alienation of broad masses outside the southern tribal Pakhtun areas, caused by their ultra reactionary social policies and brutal dictatorship. Their collapse under the blows of the USA was also due in part to their abandonment of them by their Pakistani and Saudi backers. However they were able to revive in their southern heartland and wage a successful guerrilla struggle against a foreign occupying forces and a patently corrupt puppet regime based on the warlords who the Taliban had driven out before.

50. Finally, it is necessary to distinguish between Islamist regimes and “Islamic states” or “republics” which have a hybrid form. States like Pakistan are essentially not theocratic states, despite labeling themselves “Islamic”. But they are states with a very high and significant part of law, state institutions, schools etc. tied and interlinked with Islam and clergy (in a similar way as Christian religions have been and are in a number of countries still tied to the state) – i.e. states, where the struggle for the separation of the state from the religious institutions is of enormous importance still.

51. The oppositional, Islamist movements and parties are naturally much more variant in form, composition, class base than those who have gained governmental power. They cover almost all shades of political life – from mass reform movements, to radical reactionary petit-bourgeois organizations (including fascist ones) to Islamists heading national liberal struggles, small elitist terrorist groupings or even semi-Islamist forces who are promising social liberation.

52. A major dividing line is obviously the question of what form the struggle for the goals of an Islamist movement shall take. A number of Islamist forces focus on strictly constitutional means, on the struggle for reform of the existing state apparatus. A number of these forces have a long history. Some have gained a large mass following over the past years, heading discontent and struggles against existing regimes.

53. These forces are often led by a section of the bourgeoisie while their cadres are normally recruited from the educated petty bourgeoisie. Their strategy is to broaden its influence through step-by-step conquest of political power (elections in professional bodies, municipal and parliamentary elections and finally the government), using their mass following and mobilizations in order to increase the pressure on existing regimes. This parliamentary orientation can be combined with a social-welfare role – from religious schools to health centers – which for the pauperised masses is often the only possibility of reducing their poverty. Such movements or political currents range from the Turkish Refah (the predecessor of the now ruling AKP) to the Muslim Brotherhood of Egypt and Jordan. Also the Algerian Islamic Salvation Front (FIS) assumed such a character in the legal phase of its history 1989-1992.

54. The clerical leadership of the Iranian opposition is also an example for an Islamist political current, a proto-party who wants to reform an existing – albeit Islamic – state. However, its treacherous character can be clearly seen by its attempts to contain the democratic mass movements of the workers and middle classes in Iran and tries to prevent them from going beyond what it considers justified institutions of the Islamic state of Iran.

55. The limited forms of democracy, if not outright forms of dictatorship, but also the deep social crisis in most Muslim countries has often driven Islamist forces to turn to means of armed struggle. These can be directed against existing regimes or oppressors – sometimes, but not always in combination with legal structures. The ability to use mosques and their charitable foundations (awqāf) and Quaranic schools (madāris) as a base in countries where the state’s control of them is not, has enabled mass movements to develop. Such movements provide a degree of social welfare that the regimes, especially since the adoption of neoliberal economic policies, could not or would not. But for all this duplication of reformism they a generally hostile to independent working class organisation (real trade unions) and to all, secular and democratic forces, women, lesbian and gay activists or also national and religious minorities. As a result such parties are conservative capitalist parties even if they seek to restore or innovate a greater degree of religious tutelage over the state, education, welfare etc. In short they seek openly or covertly the de-secularsiation of the state – a reactionary goal to be opposed with all the force the working class and its allies can muster.

56. In the most extreme version, such forces, which resort to armed means of struggle, gather into reactionary mass movements of the enraged petit-bourgeoisie, rallying the lumpenproletariat and backward sections of the working class around them. These movements can assume an extreme reactionary, proto-fascist or fascist form. They often grow in periods of heightened social and political crisis – presenting themselves as a determined alternative of outright reaction to corrupt, “secular” regimes. But their main function is to use them as a battering against the working class and progressive mass movements of the oppressed. Since they are reactionary mass forces embedded an rooted in the communities, working class estates etc., they can ensure a much more totalitarian control and oppression of progressive, working class and democratic movements as the repressive state apparatus, the police and other security forces can do it on their own.

57. The Jihaddist-terrorist Islamists are often sharing similar goals – i.e. the creation of an Islamist dictatorship – but are not based on mass organizations. These are the reactionary armed underground organizations, which call for a jihad against the infidels. While some of them have the passive sympathy of sections of the marginalized intelligentsia and pauperized masses, they only build terrorist cells, covertly linked to certain fundamentalist mosques, madrassas and their imams. Their attacks are directed against symbols and representatives of imperialism, the ruling state apparatus, left-wing activists, feminists, tourists, those they other religious communities they regard as heretical or pagan. Among these groups are al-Qaida, Jihad Islami and al-Jama’a al-Islamiyya in Egypt or GIA in Algeria. Whilst these forces, engage in individual terrorist attacks on pro-imperialist Islamic or even Islamist regimes, the strategic aim of their actions is to “inspire” and win over sections of the ruling classes – the large landlords and the bourgeoisie - to wage a struggle against the “infidels”.

58. However, not all of the Islamists engaged using methods of armed struggle are semi-fascist or fascist or jihaddist-terrorist forces. There are also mass Islamist parties and movements who have become the leadership or at least major leading forces of mass struggles against Imperialism, national oppression or dictatorships. This does not mean that the Islamist forces heading such struggles become genuine progressive forces. Their ultimate, strategic political and social goals – i.e. the nature of the political regime they want to build – remain reactionary.

59. But the progressive and justified nature of the struggles they are engaged means that revolutionary working class forces will have to fight Islamist alongside organizations – including engaging in common actions and longer lasting united fronts. However as with all united fronts the struggle is not only against a common enemy but also within this struggle for leadership of it.

60. Despite movements like the Lebanese Hezbollah or the Palestinian Hamas being able become the dominant force of national liberation struggles, it would be utterly wrong to see Islamist organisations as organically embodying these struggles. Indeed, when Hamas was founded, it was directed against the secular bourgeois nationalist and left wing Palestinian liberation organizations. It was rather the predominance of the national oppression of the Palestinian people over their social life, which – together with the betrayal of the liberation struggle by the PLO-leadership – that pushed Hamas to become a force actively engaged in the struggle against the occupation and the Zionist state.

61. Hezbollah on the other hand, has not only been able to lead a successful defence against Israel, but is also tied to the highly impoverished Shiite sections of Lebanese society. Its Islamism has taken a more moderate and rational character compared to other Islamist forces. This is the result of the situation in Lebanon itself, which makes it necessary for Hezbollah to strike agreements and alliances with forces from other communities, if it wants to play a ruling role in Lebanese politics. This in turn imprints on its version of Islamism.

62. Finally, there is also a current of populist, “socialist” Islamist or Islamic forces. They claim to put the struggle against imperialism and large scale capitalist and landowner oppression and social injustice in the centre of their agitation. They identify themselves with several Islamic peasant social-revolutionary movements in the epochs after Mohammed and the four “rightly guided” caliphs. Theologically they differentiate between an “Islam of the oppressed“ and an “Islam of the oppressor“. In Iran Ali Shariati(1933-77) opposed between a Red Shi’ism of the workers and peasants to a Black Shi’ism of the clergy and the rulers. He was heavily influenced by Third Worldist Marxism, which he learned as a student in Paris.

63. In some respects this current is similar to the more radical sides of Liberation Theology of the 1970s and 1980s. Shariati’s ideas influenced the Iranian People’s Mujahidin, who developed a hybrid between Islamism and Stalinist ideology. It social base was similar to the Maoist organisations, the urban and rural intelligentsia. Whilst such trends do collaborate with the workers movement and the left and sometimes are not really Islamist organisations, their politics are hampered by the populist and popular frontist character of their politics, which will lead them to the political subordination to supposedly progressive or “anti-imperialist” sections of the bourgeoisie or even to collaboration with imperialism.

64. An overview of the different shades of Islamist currents and organisations demonstrates, that any idea or a “global” or international unity of Islamists is a fiction – a mythologisation both, the imperialist and Islamist ideologues engage in for reactionary purposes. In reality, the different Islamist organizations do not only vary in their attitude to national liberation struggles, to regimes, being in government or opposition, using terrorist or constitutional means. They are also national organizations, resting of specific social classes (or sections of them). Therefore, it is the global and national class struggles, which push Islamist currents, organizations or movements in different directions, may lead an Islamist organization to become a merely Islamic one.

65. The different shades of Islamist forces are not watertight or mutually exclusive categories. There are transitional and composite forms that can evolve from one type to another. Whilst some may be direct expressions of ruling classes and control a state apparatus on their behalf, others may base themselves on the desperate middle classes and petit-bourgeoisie. Some may even play a leading role in progressive struggles.

66. The political programme of Islamism and all Islamist organisation, however, is reactionary and utopian. Islamism is anti-democratic, wishing to put political decision-making not in the hands of the popular masses (let along the working class!) but in religious scholars who can interpret the Islamic laws correctly. Islamism is a tacit rejection of popular sovereignty. The creation of a caliphate and the fusion of mosque and state, with the accompanying attacks on women's and gay rights, and the rights of non-Muslim or sectarian minorities, would constitute a reactionary regime similar to fascism if not a form of clerical fascism that required overthrowing by the working class.

Marxism and religion

67. The rigid and dogmatic views of religious movements conflict fundamentally with the ideas and viewpoint of socialists and the progressive social movements as religious leaders attempt to inculcate obscurantist and utopian views within the people. Socialism is rational and scientific, based on the self-emancipation of all of humanity and our freedom from all forms of oppression.

68. Therefore, any revolutionary, communist organization will always conduct a struggle against religious believes and other idealist convictions. Communists will not only defend the right to publish and advertise atheist books, meetings etc. Any communist organisation will itself base its theory and politics on historical and dialectical materialism and therefore include a critique of all and any religious, i.e. idealist, thought. It will conduct a systematic ideological struggle against religion and any other backward ideology, which ultimately blinds and obscures the political consciousness of the working class and all the oppressed – even if they may be a confused call of the oppressed against injustice, misery, inequality.

69. Whilst dialectical materialism is our philosophical foundation including therefore atheism, this does not mean that atheism is part of our programme for socialist revolution - i.e. we would not reject any determined class fighter, who accepts our discipline and our programme, just because of his/her religious believes. Whilst the theoretical foundations of the party are and have to be consistently materialist, we do not demand that those workers and oppressed who want to fight for socialist revolution and the party's programme themselves have to be consistent materialists or even atheists as precondition for joining the struggle. What we insist however, it that all members of the party support a consistent democratic programme on religion – i.e. the separation of church and state and fight for this, irrespective of their personal religious or atheist convictions.

70. Unlike the bourgeois anti-religious doctrinaires and many anarchists, for us atheism is not the only, indeed not the most important part of our struggle. Indeed, as historic materialist, we know that the social roots of religion – being an opium for the people as well as of the people – will not be overcome and ultimately wither away by anti-religious propaganda, but only, if the class divisions of society and the blind, irrational character of the social relations themselves will be overcome and replaced by a truly human, communist social formation. Therefore, it would indeed be wrong, self-defeating and inhibiting the development of working class consciousness, if we would exclude religious workers from our ranks, if they are prepared to accept and fight for programme of socialist revolution. To the contrary, a determined fight against oppression, alongside religious peoples fighting this oppression, will be the best means today to break them from their religious misleaders and illusions. Therefore where religious organizations have a hold over sections of workers and peasants, it may be necessary for communists to propose common action against capital and landlordism to weaken the hold of these forces and to advance the class struggle. These united front tactics with religious forces are no concession to religion, but on the contrary in advancing the struggle against capital are at the same time advancing the fight against the suffering on which all religious illusions ultimately depend.

71. The discussion of the Communist International (particularly at its Second and Fourth Congresses) and the anti-imperialist united front tactic are invaluable foundations for the development of a Marxist tactic towards Islamic and Islamist forces. The general reactionary nature of Islamism must not blind from the fact that Islamist forces can lead struggles against imperialist, dictatorship or reaction, which we must support. Whether and which concrete tactic or action we support depends on concrete circumstances. Likewise one needs to differentiate between the real social meaning of religious ideology, between the interests of the different classes and layers which rally to the banner of political Islam; between the call for the rule of Allah from the mouth of the Imam – behind which is the defence of the privileged position of the ulema) – and the same slogan from the mouths of the desperate petty bourgeois or marginalized youth – which can be a confused call for food, jobs and housing and freedom from police repression.

72. Therefore, socialists do not make atheism the precondition for united front action with mass religious forces. However neither should socialists pander or subordinate their own views on social issues to religious beliefs. The goal of any united front with mass Islamic and Islamist forces is both to defeat imperialist militarism or other reactionary forces as well as to mobilize many peasants, the urban poor and workers under the influence, against landlordism and capitalism. Ultimately socialists aim to break populist movements along class lines, winning the working classes and poor to the programme of socialism.

73. Marxist revolutionaries are utterly opposed to anti-Muslim racism, which has become an important ideological weapon of imperialist reaction in the Western world. We defend the right of Muslims to practice their religion or to build Mosques and we defend the right of women to wear the veil, hijab or burka if they do so voluntarily. We call the workers movement to rally to the defence of Muslims where they are faced with oppression. In this way the workers movement can demonstrate to the migrants and religious minorities that it is the most democratic and progressive force and by this challenge the leadership of Islamists. Socialist defence of Muslims right to practice their religious believes goes hand in hand with the struggle against any enforcement of women or youth to subordinate to religious behavior against their will.

Islamist organizations and the struggle for socialist revolution

74. The very nature of the Islamist organizations means that in most cases, the workers movement and all progressive forces will be in struggle with and against them.

75. We are for the overthrow of all the Islamist regimes – be they puppets and allies of US and other imperialist powers (like the Saudi state) or be they so-called “anti-imperialist” regimes (like Iran).

76. In the struggle against such regimes and all Islamist forces, we fight for the separation of the state and the religion, i.e. for a truly secular and democratic state: against all religious laws state; no to all state funding and privileges for no to sharia law; no to religious schools and religious teaching in school; against all coercive religious dressing, …

77. We fight against all forms of oppression and discrimination against women, lesbian, gay and transgender, against all national, ethnic and religious minorities.

78. We fight for the independence of the workers organisations and all organisations of the oppressed – unions, political parties etc. from Islamic and Islamist state control. We fight to break workers unions or peasant organisations away from Islamic or Islamist parties – just as from any other bourgeois or religions parties.

79. In countries where we face mass reactionary Islamist forces or jihaddist groupings attack the workers movement, women and other oppressed, we must not rely on the bourgeois state to protect these, nor do we call on the bourgeois states to ban the Islamists. Whilst some states may claim to be fighting Islamism for pro-democracy reasons, the crushing of a political movement by the use of the police, intelligences services and the army only strengthens the power of the state to crush all political movements. Therefore, socialists promote the working class and progressive organisations (women, gay rights etc) to defend themselves and defend democratic rights.

80. The struggle against Islamism and Islamist organizations or regimes is not primarily and solely on religions questions. An Islamic regime is always also a regime to ensure the class rule of the capitalists and the semi-feudal landowners. Therefore our attitude to Islamist parties and regimes always has to take into account the concrete role Islamist organisastion play in a specific struggle.

81. This will include at times that Islamic states or forces clash with imperialism or its allies. We oppose all sanctions of imperialist states like against Iran and demand the lifting of these. It is complete hypocrisy that this is in order to secure democracy in Iran. Likewise, when a country like Afghanistan is attacked by imperialism and occupied, we unconditionally defend the right of the Afghan people and state to defend itself. We have to expose the imperialist lie that such a war was waged for the liberation of the Afghan people, to bring freedom and democracy, whilst in reality it was conducted to increase the imperialist strangulation of Afghanistan and to ensure a reordering of the imperialist domination of the whole region. We fight for the immediate withdrawal of the imperialist troops and for their defeat in this reactionary war. Whilst we give not political support for the reactionary leadership of the resistance against imperialism, we recognise the need to join in action to apply the tactic of the anti-imperialist united front towards such force.

82. Generally speaking, where Islamists head national liberation or other justified struggles (peasant uprising, struggle against dictatorship) or where an Islamist state it attacked by Imperialism, we support these struggles. This includes the application of the anti-imperialist united front. In all these cases, the application of the tactic must be distinguish from the actual striking or a united front agreement with Islamist forces since this will not only necessitate a clearly, defined agreement for common action against a common enemy, but also based on the freedom of organisation of our own forces and the freedom of criticism – including overt criticisms of temporary Islamist allies. Given the anti-working class nature of the Islamist forces, the call for joint action, will often not be heard or even rejected by them. But this does not make the application of the anti-imperialist united front superfluous, but rather means that the rejection of joint action or of freedom of criticism by Islamist has to be exposed in the eyes of the masses, demonstrating that in the end of the day, the Islamist put their religious sectarianism above the needs of a joint struggle.

83. The workers movement, oppressed has to be clear that any such alliance – if at all possible – will only of a temporary and limited character. We must warn and prepare them in advance for the case the Islamist may and eventually will turn against the progressive, democratic forces, religious minorities, … and that we have to be prepared for this.

84. Therefore, the temporary alliance must always be combined with the struggle for consistent programme directing the workers and peasant to take power, to from a revolutionary workers and peasants government.

85. In order to undermine and break the Islamists influence amongst the poor, the peasantry, the urban petit-bourgeoisie and even sections of the working class, it will not be sufficient to fight for consistent democratic demands and to be prepared for common actions against Imperialist reaction.

86. A major reason for the growing influence of Islamism is also the fact that it claims to be able to overcome the misery and degradation of the poor, of the rural and urban labourers by introducing a non-corrupt, proper and honest regime based on divine, Islamic values and law.

87. As we can see in all Islamist states (and likewise in countries where Islam is the state religion), this is a complete and fantastic lie. But in order to expose this, a courageous programme is necessary to solve the burning, resolve questions of the democratic revolution – in many countries the agrarian question – and to address the poverty and misery of the workers and the semi-proletarians, the urban poor.

88. The Islamist may demand “good” - i.e. Islamic – conduct from the rich. But, the Islamists “solve” these questions by backing the landlord against the peasant. They back the capitalists – be they industrialists, merchant capital or other – against their employees. “At best”, they will introduce the clergy as a “mediator” between the classes – and at the same time inhibiting or even banning any independent organisations of struggles of the workers and peasants. Instead of fighting of real, meaningful change – for the expropriation of the large landlords in the countryside, for the nationalisation of large industries, credit and commerce, for a programme of public works paid by taxing the rich (imperialist monopolies, large landowners, capitalist) they will just offer charity, breadcrumbs from the kitchen table of the ruling classes.

89. The bourgeois nationalist, but also the Stalinist and left reformist forces have failed to address these problems. They separate the struggle against Islamism, the understanding of its roots and the tactics towards it from the struggle for revolutionary liberation of the workers and the oppressed. This lead either to an adaptation and political subordination to the “secular”, sometimes also pro-imperialist forces in the name of defending “democracy” against Islamism – or in some other cases to portraying the Islamists as carrying out a “national democratic” revolution, being the legitimate leaders of a bourgeois revolution.

90. The history of the 20^th century, however, has proved, that a programme which wants to limit the revolution in the semi-colonial country to the unresolved democratic tasks and to a democratic stage, will fail. The major democratic tasks can only be resolved and carried out, if the working class leads the revolution, establishes a workers and peasant government based on council and an armed militia to replace the bourgeois state apparatus. Only a revolutionary action programme, based on the strategy of permanent revolution and the internationalisation of the revolution will allow the working class to re-organise society in order to overcome backwardness, misery, exploitation, oppression and thereby eradicate the bases of backward looking reactionary ideologies and political forces like the Islamists.

Thesen zum Islamismus

Von Michael Pröbsting und Simon Hardy (angenommen vom 8. Kongress der Liga für die Fünfte Internationale im Januar 2011)

Vorwort der Redaktion: Die nachfolgende Resolution zum Islamismus wurde auf einem Kongress der Liga für die Fünfte Internationale (LFI) im Januar 2011 angenommen. Dies war der letzte Kongress bevor die Mehrheit der Führung diese Organisation in den zentristischen Sumpf führte. Wenige Monate später, im April 2011, schloss diese Mehrheit den in der „Bolschewistischen Opposition“ organisierten linken Flügel aus, der sich für eine revolutionäre Umorientierung der LFI einsetzte. Von dieser „Bolschewistischen Opposition“ ging dann die Initiative zur Gründung der Revolutionär-Kommunistischen Internationalen Tendenz (RCIT) aus.

Diese Resolution geht auf einen Entwurf von Michael Pröbsting zurück, dem heutigen Internationalen Sekretär der RCIT. Genosse Pröbsting war knapp zwei Jahrzehnte Mitglied der internationalen Führung der LFI. Er schrieb den ersten Entwurf im Jahr 2002, der dann später von Simon Hardy aktualisiert und überarbeitet wurde. Hardy ist aus der LFI im Jahr 2012 ausgetreten und entwickelte sich politisch in eine rechts-zentristische, liquidatorische Richtung.

Die Resolution in ihrer endgültigen, angenommen Version stellt eine marxistische Analyse des Islamismus dar und entwickelt eine revolutionär Antwort. Wir wollen nicht verheimlichen, dass in der Resolution im Zuge der Überarbeitungen eine gewisse Tendenz zur Beschreibung auf Kosten der klaren Klassenanalyse Einkehr hielt. Eine solche Tendenz ist leider sehr beliebt bei kleinbürgerlichen Intellektuellen. Ungeachtet dessen stellt die Resolution ein wertvolles marxistisches Dokument dar.

* * * * *

Der Aufstieg des Islamismus

Im Laufe der letzten wenigen Jahrzehnte kletterte der politische Islam wiederholt höher auf der politischen Tagesordnung. Im Iran kam eine reaktionär-klerikale islamistische Zwangsherrschaft infolge der Niederlage der progressiven Kräfte während der Revolution gegen den Schah an die Macht. Trotz ihrer „antiimperialistischen” Positur und der offenen Feindschaft seitens der Vereinigten Staaten und Israels - und in geringerem Maß Deutschlands und Frankreichs - war das für die Mehrheit der iranischen Massen vorherrschend eine antiweltliche, antidemokratische und gegen die Arbeiterklasse gerichtete Diktatur. Das Regime ertränkte die Kämpfe der sozialistischen und ArbeiterInnenbewegung sowie anderer progressiver Kräfte (Frauen, nationale Minderheiten, demokratische Bewegungen) in Blut.

Diese Handlungen spiegelten die reaktionärsten Regime des letzten Quartals des zwanzigsten Jahrhunderts wie die Pinochet-Junta wider und nahmen viele Eigenschaften des Faschismus an. Der Unterschied war: das iranische Regime unterhielt eine Feindschaft in Worten mit den Vereinigten Staaten, die letztere zurückzahlten, dann den Iran isolierten und einen Angriff auf ihn durch Saddam Hussein's Irak anfachten. Aber wem sich die Vereinigten Staaten entgegenstellten, war nicht die diktatorische Regentschaft des islamischen Klerus, sondern die Revolte eines Halbkolonialstaats, der unter dem Schah ein loyaler Verbündeter und Gendarm für ihre Interessen in dem überlebenswichtigen, erdölreichen Gebiet gewesen war.

Tatsächlich schufen und bewaffneten in Afghanistan die Vereinigten Staaten und ihre Ver-bündeten - einschließlich des ultrareaktionären Wahabitenregimes Saudi-Arabiens - gegenre-volutionäre islamistische Streitkräfte, um einen unbarmherzigen Krieg v.a. gegen die afghanische stalinistische Regierung und dann ihre sowjetischen Verbündeten zu führen. Dieser reaktionäre Krieg und die endgültige Niederlage der afghanischen Regierung am Anfang der 1990er Jahre, führten zum Aufbau eines reaktionären internationalen Netzwerkes sunnitischer Islamisten, das zum weltweiten Sammelpunkt für islamistische Bewegungen, Gruppierungen und Organisationen wurde.

Natürlich war und ist Islamismus eine Ideologie, deren Ursprünge in einer früheren Periode des 20. Jahrhunderts liegen - grundlegend die 1930er und 1940er Jahre. Jedoch verliehen die Entstehung der Islamischen Republik Iran und der Sieg der Gegenrevolution in Afghanistan dem Islamismus Vertrauenswürdigkeit als bedeutende Kraft, die gegen einen vermeintlich überlegenen Feind gewinnen und dadurch versprechen konnte, mit der Erniedrigung der arabischen und moslemischen Welt durch die imperialistische Vorherrschaft und die Verwüstungen durch den zionistischen Siedlerstaat (plus, im Fall von Afghanistan, durch eine russische Invasion) Schluss zu machen.

Dieser Aufstieg des Islamismus zur politischen Strömung mit Masseneinfluss und -gefolge ging Hand in Hand mit dem Niedergang vorheriger politischer Kräfte und Ideologien einher, die versprochen hatten, zur Befreiung der arabischen und moslemischen Welt von der imperialistischen Dominanz und nationaler Erniedrigung zu führen.

Arabischer Nationalismus und andere nationale Befreiungskräfte in der moslemischen Welt hatten versagt. Sie hatten sich als unfähig erwiesen, die imperialistischen Ketten zu zerbrechen, die arabische Welt auf einer bürgerlich-nationalistischen und staatlichen Basis zu vereinigen, und sie waren wiederholt daran gescheitert, die Ausdehnung des zionistischen Staates zu stoppen, und verrieten somit den Befreiungskampf Palästinas. Sie wurden zu demütigenden Konzessionen an den Imperialismus und seine Verbündeten gezwungen. Einigen, wie Saddam Hussein's Regime im Irak, wurde sogar angeboten, Nachfolger des iranischen Schahs als imperialistischer Regionalgendarm zu werden. Zu diesem Zweck fing Saddam einen barbarischen Krieg gegen den Iran im Auftrag der Vereinigten Staaten und anderer imperialistischer Staaten an, ließ komplette kurdische Städte durch Pogrome ausrotten und bestritt ArbeiterInnen und der religiösen Mehrheitsgemeinschaft (der Schiiten) jede Form von demokratischen Rechten. Ägypten unter Sadat und Mubarak wurde ein Pensionär der Vereinigten Staaten und Co-Gefängniswärter der Palästinenser.

Aber es waren nicht nur die Nationalisten, die versagten. Die „kommunistische”, in Wirklichkeit stalinistische Linke hatte auch versagt. Trotz aller ihrer Unterschiede in der Färbung, von pro-Moskau- zu mehr maoistischen Schattierungen, oder von legalistischen bis guerilla-gleichen Strategien, teilten sie alle eine Theorie der Revolution in Etappen. Vom Vorrang des Kampfs gegen den Imperialismus und für die nationale Befreiung schlossen sie, dass die demokratische Revolution ein Regime hervorbringen musste, das ausschließlich die Aufgaben der bürgerlichen Revolution erfüllte - d. h. eine ausgedehnte Periode kapitalistischer Entwicklung, bevor an Arbeitermacht und Sozialismus auch nur gedacht werden konnte. Darum redeten sie von einem strategischen Bündnis mit dem nationalen „antiimperialistischen” Bürgertum und räumten ihm die Hauptrolle im Kampf ein. Das führte wiederholt zur politischen Katastrophe, da letzteres sozial und wirtschaftlich zu schwach war, die Rolle zu erfüllen, welche sie ihm zuteilten. Bestenfalls spielten nationalistische Armeeoffiziere wie Nasser eine vorübergehende antiimperialistische Rolle aber zum Preis, eine militärbonapartistische Zwangsherrschaft zu installieren, die schließlich gegen ihre kommunistischen Verbündeten und alle unabhängigen Arbeiterorganisationen vorging.

Wo der Kreml guten Beziehungen zu einem Regime unterhielt (zeitweise im Irak, in Ägypten und Syrien), wurden die moskautreuen kommunistischen Parteien genötigt, sich völlig und offen ihren „antiimperialistischen“ Herrschenden unterzuordnen, im Grunde linke Unterstützung für sie zur Verfügung zu stellen. In anderen Fällen führten stalinistische oder maoistische Kräfte große oppositionelle Bewegungen oder Kämpfe einschließlich heroischer Teilsie-ge an. Aber - im tragischsten Fall - in der iranischen Revolution - die enorme, heroische Rolle, die sie beim Sturz des Schahs und der Zerstörung der Armee und des SAVAK (der gehassten Geheimpolizei) gespielt, und die Massenunterstützung, die sie gewonnen hatten wurden ausgelöscht, weil sie sich auf die eine oder andere Art (und mit verschiedenen Abstufungen von „Festigkeit“) der Führung der „nationalen Bourgeoisie“, d. h. der Führung Khomeinis unterordneten.

Diese zwei Entwicklungen - der Niedergang und Fall des weltlichen arabischen Nationalismus und des stalinisierten Kommunismus - wurden weiter zugespitzt nach dem Zusammenbruch der UdSSR und der Wiederherstellung des Kapitalismus dort und in China. Bürgerlicher Nationalismus und die stalinistischen Kräfte verloren bedeutende globale Verbündete und Quellen materieller Unterstützung. Die Niederlage des Iraks im ersten US-Krieg gegen das Land trieb die arabischen nationalistischen und unechten antiimperialistischen Regime zu einer Wende weiter nach rechts (Syrien). Die PLO unterzeichnete das Osloer Abkommen und die Linke in der PLO unterstützte das entweder oder nahm eine bestenfalls inkonsequente Opposition gegen diesen Ausverkauf des nationalen Befreiungskampfs ein.

Der Zusammenbruch des Stalinismus eröffnete eine neue Periode in der Weltgeschichte. Der Nahe und Mittlere Osten sowie Zentralasien - und deshalb ein großer Teil der „moslemischen Welt“- wurden Fokus des Strebens der Vereinigten Staaten, ihre “neue Weltordnung“ zu schaffen. Wohingegen sie sich in der Periode 1945 - 1989 um den Einfluss im Gebiet mit der Sowjetunion hatten messen müssen und die Existenz von blockfreien oder neutralen Kräften mit einem bestimmten Grad an Unabhängigkeit akzeptierten, bemühten sie sich jetzt als die alleinige Weltsupermacht, die ganze Region unter ihre Fuchtel zu bringen und „Schurkenstaaten“, welche sich noch nicht jedem Wunsch beugten (der Irak, der Iran, Syrien, Libyen), auszumerzen. Diese Herrschaft umfasste nicht nur US-Stützpunkte in Saudi-Arabien und den bewaffneten Gendarmen in Gestalt des zionistischen Staates, sondern auch die „sanfte Macht” politischer und kultureller Dimension. Menschenrechte und Demokratisierung wurden in den Dienst genommen, um die „geschlossenen Gesellschaften“ der moslemischen Welt „zu öffnen“. Eine Hoffnung war, die sich modernisierende Intelligenz, Studenten und Frauen, die häufig Nationalisten oder sogar Kommunisten von den 1950er Jahren bis zu den 1980er Jah-ren gewesen waren, für die Seite der Vereinigten Staaten und der Europäer zu gewinnen. Aber das echte Ziel war, diese Länder den imperialistischen multinationalen Konzernen, Ölfirmen und westlichen Banken, völlig zu erschließen. Jemand, der sich widersetzte, wurde öffentlich als rückwärts gerichtet und barbarisch erklärt.

So wurde die traditionelle islamische Kultur ein Brennpunkt US-imperialistischer Kritik - mit arroganten Aufforderungen, sich selbst zu modernisieren (d.h. verwestlichen). Die islamistischen Gruppen, die sich als antikommunistische Jihadis als „nützliche Idioten“ für die Vereinigten Staaten in Afghanistan erwiesen hatten, wurden plötzlich Feind Nummer 1 des US-Kreuzzugs, um „Freiheit, Demokratie und Kapitalismus“ in dieser Region und auf der Welt zu sichern. Der Kampf gegen „islamischen Fundamentalismus“ wurde zum Schlagwort um US-Kriege und Eingreifen zu rechtfertigen, lange bevor der „Krieg gegen den Terror“ gestartet wurde. Aber erst im Nachspiel zum 11. September 2001 nahm er die Form einer globalen Kriegserklärung gegen den „Terror“ an - was „islamistischer Terrorismus“ bedeutete. Der „Krieg“ hat eine wahrhaftige Pandorabüchse an Übeln geöffnet - sowohl für die Be-völkerungen der islamischen Länder wie auch für die imperialistischen Mächte selbst.

Während wissenschaftliche, objektive - deshalb alle marxistischen - Analysen die zwischen dem Islamismus als einer politischen Ideologie und Bewegung und dem Islam als einer Religion unterscheiden, während sie zwischen den verschiedenen Formen differenzieren müssen, verkleistert imperialistischer Antiislamismus absichtlich alle diese Unterschiede in einer chauvinistischen, rassistischen, antimoslemischen und antiarabischen Demagogie. In Westeuropa und Nordamerika ist er eine günstige Tarnung für die rassistische Agitation gegen ImmgirantInnen aus dem Nahen Osten, dem indischen Subkontinent und Ostafrika geworden. Was als Islamophobie bekannt geworden ist, ist in erster Linie eine Spielart des Rassismus. Der Zweck dieser giftigen Ideologie ist es, jedes imperialistische Eingreifen und sogar Besetzungen in der moslemischen Welt, sowie im eigenen Land chauvinistische, rassistische und repressive Gesetze und Taten gegen nationale oder religiöse Minderheiten zu rechtfertigen. Antiislamismus ist ein Hauptbestandteil der imperialistischen Ideologie, einschließlich des staatlichen Rassismus, der faschistischen, ultrarechten, christlichen und rechtsstehenden populistischen Kräfte, geworden. Er hat in den Vereinigten Staaten zu einem großen Teil den Antikommunismus als gegen den “Hauptfeind” gerichtete Ideologie ersetzt und wird wahrscheinlich diese Rolle weiter spielen, da die Vereinigten Staaten gescheitert sind, eine neue, relativ stabile imperialistische Weltordnung zu schaffen. Im Gegenteil, ihr und ihrer Verbündeten Eingreifen hat den Nahen Osten, Zentralasien und benachbarte Regionen weiter destabilisiert, die sich in den indischen Subkontinent und Afrika hinein erstrecken. Das hat proimperialistische Regime wie Pakistan untergraben und den Kampf um eine Wiederaufteilung der Welt zwischen den Vereinigten Staaten und ihren aufkommenden Rivalen verschärft.

Schließlich gibt es ein viertes Element, welches das Wachstum des Islamismus und einer Rückkehr zur Religion, unter Bedingungen der wirtschaftlichen und sozialen Krise, voranbringt. Das ist die noch entscheidendere Rolle, die die Führungskrise der Arbeiterklasse unter solchen Bedingungen annimmt. Unter der Globalisierung, haben einige Länder der „Islamischen Welt“ völligen sozialen Niedergang, wenn nicht einen Abstieg in die Barbarei (Afghanistan unter dem Bürgerkrieg, den Taliban, dem Krieg der USA/NATO, Somalia seit dem erfolglosen US-Eingreifen) durchgemacht. Die Reproduktion der Gesellschaft, sogar lebensfähiger sozialer Klassen wird immer schwieriger, was zu einer allgemeinen Verwüstung und einem Niedergang des sozialen Lebens führt. In den Petro-Monarchien haben der Niedergang des Dollars und die fast exklusive Abhängigkeit der Staatseinnahmen von den Öleinkommen - was sie wesentlich zu Rentierstaaten macht - angefangen, die Basis für die Integration der Mitte und niedrigeren Klassen mittels eines diktatorischen und äußerst parasitären Gefolgschafts- und Klientelsystems zu untergraben. Andere wie Pakistan, Ägypten, Indonesien oder der Iran haben sogar ein Wachstum der Arbeiterklasse unter der Globalisierung wegen eines fast fiebrigen Wachstums der Wirtschaft erlebt, obwohl weitgehend auf Spekulation fußend. Die neuen ProletarierInnen werden jedoch extrem ausgebeutet und häufig gezwungen, in völliger Armut und unter der Vorenthaltung politischer und gewerkschaftlicher Rechte zu leben. All das bedeutet, dass wir unter der Globalisierung eine Zunahme der sozialen Ungleichheiten und Spannungen beobachten können. Das wird enorm durch die Tendenz zum sozialen Niedergang in der Periode nach 2007 und durch die Tatsache verschärft, dass alle außer einigen der Halbkolonien in der islamischen Welt viel härter durch die Krise getroffen wurden als die imperialistischen Kernländer.

Unter solchen Bedingungen können und werden reaktionäre Kräfte aufmarschieren, wenn die Arbeiterklasse nicht dazu fähig ist, in den Kämpfen der Volksmassen in der Stadt und auf dem Land gegen Ausbeutung, Armut, Zwangsherrschaft und Imperialismus die Führung zu stellen. Beide, radikale islamistische Mullahs sowie traditionalistische Ulema (Religionsgelehrte) verwenden - wie in anderen Religionen - die Moscheen und ihre karitativen Einrichtungen und Koranschulen, um die Massen zu befrieden. In vielen Fällen werden sie sie benutzen, um die Unterdrückten für reaktionäre Zwecke zu mobilisieren und sie an ihre „islamischen“ Führer zu binden - die Grundbesitzer, Basarhändler und -gewerbe sowie „fromme“ Industrielle. In einigen Fällen jedoch werden sie sie wirklich für eine an sich gerechte Sache wie den Kampf gegen nationale und imperialistische Unterdrückung sammeln bzw. tun es bereits. MarxistInnen müssen fähig sein, dies objektiv zu identifizieren und weder ihrer eigenen Version von Islamismusfeindlichkeit - noch ihrem Gegenteil zu verfallen, dem Glauben, dass Islamismus grundsätzlich eine antiimperialistische Ideologie und Bewegung, welcher „objektiv“ verpflichtet, ein ganzes Stadium der Revolution vor dem großzügigen Übergeben an die Arbeiterklasse zu durchlaufen. In Fällen, wo ihr Kampf objektiv progressiv ist, wie der der Hisbollah bei der Verteidigung des Libanons gegen den israelischen Angriff oder der der Hamas in einer ähnlichen Situation im Gazastreifen, wird es sich als notwendig für echte RevolutionärInnen erweisen, an ihrer Seite zu kämpfen. Dasselbe gilt für religiöse islamistische Kräfte, die eine Rolle in der Antikriegs-/Antibesetzungs-Bewegung in den imperialistischen Kernländern spielen. Aber die RevolutionärInnen werden dies ausschließlich für eng begrenzte gemeinsame Ziele tun müssen, ohne dabei nur eine Minute auf die Unabhängigkeit der Arbeiterklasse und anderer progressiver Kräfte zu verzichten. Auch das darf uns nicht vor dem insgesamt reaktionären Charakter der islamistischen Kräfte blenden.

Die oben genannten erwähnten vier Faktoren - der Misserfolg des Nationalismus, des Stalinismus, die US-Offensive und die globale Krise - sind entscheidend für den Anstieg des Islamismus und um zu verstehen, warum er eine politische Hauptkraft werden konnte.

Entwicklung des Islamismus

Der Islamismus als politische Bewegung darf nicht verwechselt werden mit dem Islam als Religion. Der Islamismus ist eine politische Bewegung, die bestimmte Aspekte des Islam als Motivation für seine Anhänger und als politisches Machtprogramm benutzt. Da Islamisten ihre politische Ideologie völlig mit dem Islam identifizieren und eine Trennung von Politik und Religion leugnen, bedeuten für sie Weltlichkeit und nicht religiöse Ideologien wie Nationalismus, Kommunismus oder Liberalismus nur gottlose Opposition zum Islam.

Der politische Islamismus ist integral verbunden, jedoch nicht identisch mit fundamentalistischen Tendenzen innerhalb der Hauptrichtung des sunnitischen Islam, die seit den 70er Jahren stark an Einfluss gewonnen haben. Dem schiitischen Islam hängt insgesamt nur eine kleine Minderheit unter den Moslems an; er verfügt allerdings im Iran und Irak über die Mehrheit. Er folgt einer anderen Tradition, ist jedoch vom sunnitischen Islamismus beeinflusst und hat durch die iranische Revolution 1979 im Gegenzug Einfluss auf den sunnitischen Teil ausgeübt.

Der islamische Fundamentalismus der Salafisten (von salaf as-salih = „rechtmäßige Nachfolger“) ist ein Versuch der Rückkehr zu einer Praxis der ersten 3 Muslim-Generationen, wie deren Ideologen meinen. Seine Anfänge gehen zurück auf das 18./19. Jahrhundert und waren ein Reflex auf den Niedergang und Zusammenbruch der drei großen muslimischen Reiche (osmanisches, safawidisches und Mogulreich) in den vorangegangenen Jahrhunderten. Ein Begründer des frühen Salafismus Mohammed Ibn Abd-al-Wahhab (1703-1792) trat hervor, weil seine Lehren als Staatsideologie für Saudi-Arabien dienten. Wahabismus ist dank der weltweiten Finanzierung von Moscheen und Madrassen (Koranschulen, Geistlichen-Seminaren) durch den Saudi-Staat die meistverbreitete Form des Salafismus.

Mit dem Untergang der islamischen Reiche etablierten sich Britannien und Frankreich als Kolonialmächte in der islamischen Welt. Die Kolonialherren verfolgten zwar nicht den Islam, ersetzten aber die gesetzlichen und politischen Einrichtungen durch weltliche und modernisierten deren Ökonomien, beuteten sie aber zugleich aus und unterdrückten rücksichtslos Aufstände gegen ihre Herrschaft, wie in Indien, Ägypten und dem Sudan.

Die herrschenden Klassen in der muslimischen Welt stützten sich auf den Grundbesitz und auf das überkommene Handelskapital, doch die neuen Kolonien - als Mandatsnationen des Völkerbundes verkleidet - wurden von französischen und britischen Banken und Geschäftsleuten beherrscht. Die eigenständige kapitalistische Entwicklung verkümmerte. Da die muslimische Klerikerkaste Ulema aus diesen Klassen stammte und in ihnen verwurzelt war, wuchsen Antipathie und gelegentlich auch Widerstände aus dieser Schicht gegen die westlichen Besatzer. Aber erst das Aufblühen der modernen Arbeiterklasse, die (Halb-)Proletarisierung der Bauernschaft sowie die Bildung einer modernen Intelligenz - StudentInnen, LehrerInnen, Ingenieure und Anwälte - im Gefolge des kolonialen Kapitalismus schufen eine Kraft, die sich schließlich gegen den Kolonialismus erhob.

Der politische Islamismus wurzelte in der Periode zwischen den beiden Weltkriegen. Während des Ersten Weltkriegs hatten die anglo-französischen Imperialisten die Bevölkerungen von Arabien, Palästina, Syrien und Irak mit dem Versprechen „nationaler Befreiung“ vom osmanischen Reich geködert. Das hatte eine arabische Renaissance v. a. in Ägypten, Libanon und Syrien im Gefolge. Aber die britischen und französischen Herrscher belogen die arabischen Führer und kolonisierten stattdessen unter dem dünnen Schleier der Völkerbundmandate Syrien, Libanon und Palästina und behielten Ägypten und Nordafrika offen als Kolonien besetzt. In Palästina ermutigten die britischen Imperialisten zu weiträumigen europäisch-jüdischen Ansiedlungen, ebenso wie Frankreich Algerien kolonisiert hatte. Ab Ende der 20er Jahre geriet diese betrügerische Eroberung in Konflikt mit aufkeimendem weltlichen arabischen Nationalismus wie der Bewegung der Ba'athisten, die 1940 von den syrischen Intellektuellen Michel Aflaq und Salah al-Bitar ins Leben gerufen wurde, aber auch mit dem politischen Islamismus.

Die Gründer der beiden wichtigsten Organisationen wuchsen in britischen Kolonien auf. Hassan al-Bannah (1906-1949) gründete 1928 die Al-Ichwan Al-Muslimun, die Muslimbruderschaft in Ägypten. Syed Abul A'ala Mawdudi (1903-1979) war 1941 Urheber der Jaamat-e-Islami in Indien. Die Gründungskerne bestanden aus Angehörigen der Mittelschicht, Gelehrten, Lehrern, Ingenieuren usw. Die Islamisten lehnten jedoch im Gegensatz zu den NationalistInnen und SozialistInnen nicht nur den Kolonialismus ab, sondern vieles aus der weltlichen westlichen Kultur, nicht aber die wissenschaftlichen und technologischen Errungenschaften.

Die Ichwan radikalisierten sich mit dem palästinensischen Aufstand von 1936 gegen die Kolonialverwaltung und die zionistischen Siedlungen. Die palästinensische Führung blieb lange Zeit traditionalistisch in ihrer Ideologie und feudal religiös in ihrem Tun. Die Bruderschaft begann sich zu bewaffnen, die ägyptische Polizei und Armee zu infiltrieren und den Aufstand gegen die Briten zu befürworten, in denen sie den Hauptfeind sahen, während sie Italien und Deutschland als potenzielle Bündnispartner wahrnahmen. Sie kopierten Merkmale des europäischen Faschismus, so unterhielten sie eine Miliz nach dem Vorbild der SA und der italienischen Schwarzhemden. Die Muslimbruderschaft breitete sich nach Syrien, Libanon Palästina, Jordanien, Sudan und Irak aus. In Ägypten wuchs die Organisation rasch und besaß Ende der 40er Jahre etwa 500.000 Anhänger. Ihre soziale Basis war die untere Mittelschicht, Schullehrer, Techniker, Angestellte, Handwerker und Kleinhändler.

Aufgestachelt durch Ägyptens erniedrigende Niederlage 1948 durch Israel, ermordeten ihre Kämpfer im selben Jahr den ägyptischen Premierminister. Aus Rache wurde al-Bannah dann im folgenden Jahr selber Opfer eines Mordanschlags. Die Ichwan wurden verboten und stark unterdrückt. Nichtsdestotrotz unterstützten sie Gamal Abdel Nasser und den Staatsstreich der Freien Offiziere 1953 gegen die Monarchie. Die Bewegung überwarf sich jedoch bald mit dem weltlich nationalistischen arabischen Regime und wurde in Nassers Regierungsjahren massiv unterdrückt.

Sajid Qutb (1906-1966) war der ideologische Hauptvertreter der Muslimbruderschaft und fungierte als Herausgeber des Presseorgans und als Chef der Propagandaabteilung. Einer seiner kürzeren Texte - „Meilenstein“ (Ma'alim-fi al-Tariq) - wurde 1964 zum Gründungsdokument des Djihad-Islamismus. Er argumentierte, dass die absolut transzendente Souveränität Gottes im Islam den säkularen, d.h. gottlosen Staat ungültig macht. Das würde auch für den Nationalstaat gelten, dessen Grundlage eine unreligiöse Teilung der Umma, der Gemeinschaft der Gläubigen, darstelle. Gleichermaßen wäre ein demokratischer Staat, der auf der „Souveränität des Volkes“ gründet, eine unreligiöse Vereinnahmung der göttlichen Souveränität. Qutb glaubte, dass die ganze Welt, auch die vermeintlich moslemischen Länder, sich zur Periode von Ignoranz (Dschahiliyya) vor Mohammeds Offenbarungen rückentwickelt hätten.

Eine anfangs kleine Vorhut von Islamisten bekämpfte die neue Dschahiliyya, zuerst ideologisch und dann physisch. Gewalt und revolutionärer Kämpf sei nötig, um eine islamische Umma wieder herzustellen. Dieser Djihad in der ursprünglichen Lesart richtete sich gegen die Imperialisten und ihre lokalen Helfer. Das Scharia-Recht sollte wieder eingeführt werden. Alles nach diesen Gesetzen Verbotene sollte illegalisiert werden, Alkoholkonsum, gemeinsame Erziehung von Jungen und Mädchen, gemeinsame Arbeitsplätze oder Freizeitbegegnungen für Männer und Frauen u. ä. In einer scheinbaren Übereinstimmung mit der marxistischen und anarchistischen Anschauung einer Gesellschaft ohne Staat sollte Qutbs Umma keine Herrscher haben und auch die Scharia sollte lediglich ein moralisches Gesetz sein, das jedermann „durchsetzen“ würde. Einige von Qutbs späteren Schülern gingen so weit, dass ein neuer Kalif oder Emir von der Umma-Gemeinde durch eine Art Rat oder Schura gewählt werden sollte.

Qutb wies auch den ausbeuterischen Charakter des westlichen Kapitalismus zurück - jedoch als Produkt korrupter Religionen wie Christen- und Judentum. Er sah nicht im Kapital selber oder im Privateigentum an Produktionsmitteln das Problem, sondern in der Finanzspekulation und dem Wucher, dem Geldverleih gegen Zins. Daraus folgte Qutbs widerlicher Antisemitismus, worin ihm viele Islamisten folgten. Qutb unterstellte, dass das „Weltjudentum“ in Verschwörungen verwickelt war und ist, deren „Zweck“ es Juden ermöglichen würde „sich in die Politik der ganzen Welt einzuschalten und dann den Handlungsspielraum zu haben, ihre satanischen Pläne zu verfolgen. An erster Stelle ihrer Aktivitäten kommt der Wucher mit dem Ziel, allen Reichtum der Menschheit in die jüdischen Finanzinstitute fließen zu lassen, die von Zinsen leben.“ (Meilensteine)

Qutb sah die Interventionen des Imperialismus in den arabischen islamischen Raum und dessen Vorherrschaft dort in der Gründung und Unterstützung des Staates Israel. Dies war für ihn die einfache Fortsetzung der christlichen Kreuzzüge, d. h. der Versuch, den Islam zu zerstören. Jene Herrscher des islamischen Lagers, die wie Nasser die Scharia abschafften und sie durch weltliche Normen ersetzten und westliche Begriffe wie Sozialismus, Nationalismus, Frauenrechte einführten, waren Feinde des Islam und Verbündete der Kreuzritter.

Der Islamismus machte aus diesem Grund nicht in erster Linie seinen Weg als antikoloniale, sondern eher als antisäkulare Bewegung und versuchte, den Staat und soziale Einrichtungen auf religiöser Basis der Scharia „wiederherzustellen“, mit Gesetzen also, die angeblich zur Zeit des Propheten Mohammed und seiner unmittelbaren Nachfolger in Kraft waren. Diese Idee der Restauration von Elementen der moslemischen Umma-Gemeinschaft, Emirate, islamische Republiken wie im Iran oder gar ein panislamisches Kalifat, bedeutet eine auf ganzer Linie reaktionär utopische Zielsetzung.

Sie ist utopisch, weil die ökonomischen, sozialen und Klassenbedingungen des 1. Jahrhunderts mohammedanischer/7. Jahrhunderts christlicher Zeitrechnung nicht wieder hergestellt werden können, selbst wenn die islamistischen Deutungen der Frühzeit des Islam wahr oder unbestritten wären. Reaktionär ist die Idee, weil die Praxis der Islamisten eine starke Beschneidung von demokratischen Rechten und Freiheiten für Frauen, ArbeiterInnen, arme BäuerInnen, Minderheitsreligionen und geschlechtliche Minderheitsorientierungen bedeutet.

Die praktische Umsetzung der „Gottesherrschaft“ hat sich als Herrschaft einer politisierten religiösen Hierarchie wie im Iran oder als die eines Monarchen und der ihm untergebenen geistlichen Ulema-Kaste (Saudi-Arabien) erwiesen. Würde eine dieser islamistischen Bewegungen die Macht ergreifen, und das wurde in gewisser Weise mit dem Charakter der Taliban-Regierung in Afghanistan erhärtet, wäre dies eine totalitäre Herrschaft und würde angeblich göttliche Gesetze gegen ArbeiterInnen, Frauen sowie Jugendliche durchdrücken, die denen des Faschismus oft in nichts nachstehen.

Viele Staaten in der moslemischen Welt sind durchsetzt mit Elementen des Islamismus und der Scharia wie in Indonesien, Pakistan und diversen arabischen Ländern. Trotz der Behauptungen von islamischen Liberalen und sogar postmodernistischen FeministInnen sind demokratische und sozialistische Freiheiten vollständig unvereinbar mit jeder Form von religiöser Grundlage für den Staat.

MarxistInnen sind nicht nur unbeugsame MaterialistInnen in ihrer Weltanschauung, sondern auch SäkularistInnen in ihrem politischen Programm. Religion muss eine strikt aufs Private beschränkte Sache bleiben, soweit es den Staat anbelangt. Formal gesetzlich sind zwar Republiken wie Frankreich und die USA frei davon, aber Religiosität wird staatlich gefördert und anerkannt. Auch dagegen müssen MarxistInnen ankämpfen. Dies darf aber nicht mit Verfolgung und Unterdrückung von religiösem Glauben, der Schließung von Andachtsstätten, der Verbannung von öffentlicher Schaustellung ihrer Symbole und Propaganda dafür verwechselt werden. Es bedeutet lediglich, dass es keine offizielle Unterstützung von Seiten des Staates für irgendeine Religion auf den Gebieten des Rechts, der Erziehung oder anderer Bereiche des öffentlichen Lebens geben darf. Wenn erwachsene Gläubige ihr Leben mit anderen Glaubensgeschwistern nach eigenen religiösen Gesetzen ausrichten wollen, so ist das ihre rein persönliche Angelegenheit. Aber jene, die das nicht wollen, dürfen wiederrum nicht dazu gezwungen werden. Jeder Zwang, der von religiösen Hierarchien, Vereinigungen u ä. in dieser Richtung ausgeübt wird, muss durch demokratische Gesetze untersagt werden. Die Arbeiterklasse ist die folgerichtige Erbin und Verteidigerin der Freiheiten der Religionsausübung, der Toleranz und weltlichen, antiklerikalen Ziele aller großen bürgerlichen Revolutionen.

Doch im letzten Viertel des 20. und im ersten Jahrzehnt des 21 Jahrhunderts haben diese sozial zutiefst rückschrittlichen islamistischen Bewegungen in vielen Ländern modernere, „fortschrittlichere“ Bewegungen in der Gunst der Massen verdrängt. Das jetzige Wachstum des politischen Islam ist unmittelbar verbunden mit zwei Merkmalen des Spätkapitalismus. Es hat zunächst mit der Rolle des Imperialismus in Nahost und Zentralasien zu tun. Er wird dort als im Ursprung und seiner Grundlage in den westlichen Ländern in Verbindung mit Christentum und liberaler Demokratie wahrgenommen. Der Imperialismus ist für die moslemische Welt eine Kraft, die in ihre Kultur und ihr Leben eindringt und sich einmischt.

Diese Tatsache wird von den Islamisten ausgenutzt, um ihre eigene Version vom „Zusammenstoß der Zivilisationen“ voranzutragen in einer Sichtweise, die den religiösen Fundamentalismus und den Totalitarismus des Islamismus als notwendigen und sogar revolutionären Kampf gegen Kapitalismus und Kollaborateure an der Staatsspitze, die den Imperialismus verteidigen, darstellt. Die islamistischen Bewegungen wachsen nicht in einem luftleeren Raum, oder weil sie einfach eine „rückwärts gewandte Haltung“ einnehmen. Verbunden mit dem Zulauf für die Bewegungen ist die Existenz Israels, selbst ein Produkt des Imperialismus. Die erzwungene Errichtung eines hoch militarisierten, expandierenden und kolonialistisch-rassistischen zionistischen Staates in Nahost und auch wie dies geschah, durch Vertreibung der palästinensischen Araber, ist einer der Kernfaktoren für die Bildung und das Vorhandensein von islamischen Widerstandsbewegungen wie Hamas oder Hisbollah. Der Imperialismus selbst ist auch für die Entstehung von islamischen Staaten wie Pakistan, unterstützt von islamischen Bewegungen verantwortlich.

Die Islamisten zogen ihre anfänglichen Kader aus den Teilen der gebildeten Mittelschichten, die sich über die imperialistische Beherrschung ihrer Länder empörten und angewidert waren von der Komplizenschaft ihrer herrschenden Eliten. Sie verfügten über den nötigen intellektuellen Hintergrund, um die theologischen und politischen Positionen ihrer Bewegung zu artikulieren Die Mittelschichten waren in dieser Situation die Architekten des Aufbaus von Nationen, das Rückgrat der nationalistischen Sache. In der islamischen Welt fühlen sie sich zum Islamismus hingezogen, weil er ihnen als Motor eines sozialen Wandels erscheint, der religiöse Ideen zur Mobilisierung über die eigene soziale Schicht hinaus an Bord nimmt.

Wo sie jedoch eine Massenbewegung aufbauen wollen, versuchen sie Teile der Arbeiterklasse und des Lumpenproletariats einzubeziehen. ArbeiterInnen, Jugendliche und Arme werden durch die brutalen Bedingungen von Seiten des globalisierten Kapitalismus und der korrupten lokalen Regierungen dem Islamismus in die Arme getrieben. Das Fehlen einer sozialistischen und revolutionären Bewegung lässt sie den islamischen Gruppen zum Opfer fallen, die ihnen eine Weltsicht sowie Taktik und Strategie mit einem Endziel anbieten, das kulturellen und traditionellen Glauben, aufgehend in einem scheinbar radikalen politischen Projekt, verknüpft. Für die Armen und Entrechteten der benachteiligten Hemisphäre bietet der Kapitalismus keinen Ausweg aus ihrem Elend. Politisch religiöse Bewegungen verschaffen ihnen das glückverheißende „Opium“ und versprechen einen radikalen und attraktiven Wandel. Sie sehen den Kapitalismus als westliches Übel, importiert aus der imperialistischen Welt durch die US-Armee, raffgierige Kapitalisten und multinationale Konzerne. All dies wird geschützt durch ihre korrupten Herrscher. Der Islamismus spricht diese Schichten als vermeintlicher Gegenpol, als Antikapitalismus an.

Der Islamismus zieht auch Menschen an, die noch in vorkapitalistischen Produktionsweisen gefangen sind, in Dörfern und Regionen mit noch feudalistischen oder Subsistenzwirtschaftsstrukturen. Hier tritt er als politische Kraft auf, die der Dorfgemeinschaft moralisch autoritäre Gesetze und Normen auferlegt, die das Verhalten der Menschen bestimmen. Der Islam hat keine „aufgeklärte“ Periode in seiner jüngsten Geschichte erlebt, oft hingegen eine stark wissenschaftsfeindliche und tief konservative Weltsicht. Die islamistischen Bewegungen nach 1979 wurden auf den Trümmern der liberal islamischen Werte erbaut und wollen ein utopisch konservatives Zeitalter des Islam als Schema für den Aufbau neuer Gesellschaften einführen.

Die Rückständigkeit des Islam und der islamischen Länder ist nicht nur ein Spiegelbild der dogmatischen Auslegung antiquierter religiöser Sichtweisen, die in die Gegenwart verpflanzt werden sollen. Der Mangel an Fortschritt und fortschrittlichen Gesellschaftsauffassungen ist vornehmlich das Resultat einer systematischen Unterentwicklung der halbkolonialen und “Drittwelt”nationen durch Kapitalismus und Imperialismus. Intellektuell lehnen sie allgemein das Vermächtnis der Aufklärung und der daraus abgeleiteten Strömungen und Grundsätze ab.

Der Klassencharakter des Islamismus und seine verschiedenen Spielarten

Das islamistische Spektrum ist breit gefächert und reicht von den Richtungen, die als konservativ-bürgerliche Parteien den Einfluss der Geistlichenkaste und Großgrundbesitzer neben den Kapitalisten erhalten wollen, sich dabei strikt an die Verfassung halten, über kleinbürgerlich-populistische Strömungen, die gegen den Imperialismus auftreten und Taktiken des bewaffneten Kampfs oder Guerillakriegs anwenden, bis hin zu den Terrorgruppen des Djihad und halb oder offen faschistischen Organisationen. Es gibt jedoch keine für alle Zeiten klare, unverrückbare Scheidung zwischen all diesen. Eine populistische Bewegung kann sich zu einer faschistischen Organisation entwickeln. Eine erzreaktionäre islamistische Organisation in Abgrenzung zu weltlichen antiimperialistischen Bewegungen kann sich gezwungen sehen, einen nationalen Befreiungskampf zu führen, um eine einflussreiche politische Kraft zu werden oder sich als solche zu behaupten. Eine kleinbürgerlich-reaktionäre islamistische Bewegung wiederum kann sich in eine islamische (nicht islamistische) bürgerliche Massenpartei verwandeln wie z. B. die AKP in der Türkei, die nicht nur die Hauptpartei des Landes für Sektoren der Mittelschichten und Armen geworden ist, sondern auch für die meisten türkischen Privatkapitalisten. Solche Entwicklungen und Wandlungen von Parteien, auf bürgerlicher wie auf proletarischer Seite, haben sich schon vielfach vollzogen.

Trotz dieser Unterschiede gibt es nichtsdestotrotz bestimmte gemeinsame Merkmale aller islamistischen Parteien und Bewegungen. V. a. teilen sie das Ziel der Bildung einer politischen Herrschaft auf der Grundlage religiöser Gesetze, ein Staat ohne Trennung von Staat und (einer) Religion, im Wesen ein theokratischer Staat. D. h. das Ziel all dieser islamistischen Parteien und Bewegungen ist letzten Endes reaktionär.

Alle islamistischen Regime belegen dies und zeigen, was die Herrschaft von islamistischen Parteien und Bewegungen für die Arbeiterklasse, Frauen und Unterdrückten bedeutet. Hier entschleiert sich der reaktionäre Charakter jeder islamistischen, jeder anderen sektiererischen oder religiös-fundamentalistischen Bewegung am unverhülltesten. Die idealisierte imaginäre Einheit der Gläubigen ist eine Bemäntelung, um die reale Herrschaft der Kapitalistenklasse, der Großgrundbesitzer und Rentiers zu rechtfertigen und abzusegnen. Die Institutionen des islamischen Klerus werden schließlich zu Staatsinstitutionen. Dies gestattet eine fast völlige Kontrolle der Bevölkerung durch eine nationale religiöse Gewalt und den verstärkte den Zugriff des Staats und der herrschenden Klasse, die durch ihn geschützt wird, auf die ArbeiterInnen und BäuerInnen, viel stärker als es die eigenen Unterdrückungsorgane leisten könnten.

Dennoch beweisen die islamistischen Regime auch, dass die islamistischen Parteien, Kräfte und Staaten nicht als rein religiöse Bewegungen oder Formen bzw. von den verkündeten religiösen Zielen her aufgefasst werden können. Sie zeigen vielmehr, dass wie in anderen religiös-politischen Bewegungen die Funktion und schließlich Form und Inhalt der Ideologie durch die Bedürfnisse und Interessen einer speziellen Klasse oder Klassenallianz bestimmt werden und nicht umgekehrt.

Der antiwestliche und erzreaktionäre Charakter der saudiarabischen Staatsideologie hat sich bspw. als völlig fähig erwiesen, eine der wichtigsten Stützen der US-Vorherrschaft in Nahost zu rechtfertigen Sie war ohne weiteres in der Lage, die Hamas gegen die Fatah zu „unterstützen“, ursprünglich, um den nationalen Befreiungskampf zugunsten des US-Imperialismus aufzuhalten, aber gleichzeitig offen mit Israel zu kollaborieren. Dieser reaktionäre Charakter des Regimes wird nicht dadurch verändert, dass es in Konflikt mit dem Imperialismus geraten könnte.

Das iranische Regime ist ein weiteres gutes Beispiel. Sein demagogischer Antiimperialismus war besonders ausgeprägt unter Khomeini, weil der Schah nicht nur eine Marionette der USA, sondern auch ein bonapartistischer Modernisierer wie sein Vater oder Mustafa Kemal war. Er versuchte den Einfluss der Schia-Geistlichenkaste und der Basarkaufleute zu schwächen, stützte sich dabei auf das internationale Kapital und wollte das Land als Markt dafür öffnen. Dagegen entwickelte Khomeini als Repräsentant des reaktionären Flügels des Schia-Klerus und der Basarkaufleute wie auch der Grundbesitzer die Ideologie der veliyat-i-faqih (Herrschaft der Juristen), die sich gegen den westlichen bürgerlichen Säkularismus des Schahs richtete. Die islamische Republik nach 1979 war jedoch weit mehr ein empirischer Reflex auf die Kräfte, revolutionär und konterrevolutionär, die durch die iranische Revolution entfaltet wurden.

Die konservativ bürgerlichen Politiker in der Nationalen Front und die Mehrheit der Großayatollahs, die die höchste Ebene der traditionellen Basarbankiers, Kaufleute und Grundbesitzer verkörperten, waren weder fähig noch willens, das von Khomeini gewünschte Regime zu schaffen. Auch die Verbindungen mit den USA wollten sie nicht lockern. Sie wollten eine konstitutionelle Monarchie und eine Distanz des Klerus zur Politik bewahren. Khomeini jedoch nutzte seinen charismatischen Einfluss auf die verarmten städtischen Massen und die niederen Ränge des Klerus, um seine Gegner in der politischen und klerikalen Elite zurückzudrängen und zu entfernen. Aber die Radikalität und Kraft der Linken, der studentischen Jugend, der ArbeiterInnen, die sie in Streiks und Fabrikübernahmen gezeigt hatten, überzeugte Khomeini, dass ein konstitutionelles Regime nicht imstande wäre, jene Kräfte zu bändigen und unterdrücken, und auf jeden Fall zuviel westliche Kultur und Durchdringung zulassen würde. Wüste Straßenschlachten und ein „weißer Terror“ waren vonnöten, um die linken stalinistischen und „islamomarxistischen“ Parteien wie die Iranischen Volksfedajin oder die Volksmudjahedin Mojahedin-e khalq zu zermalmen. Hierzu wurde nicht nur der normale Staatsapparat, sondern eine faschistische Massenbewegung, die Schlägertrupps der “Gotteswächter”, gebraucht. Die Kriegsumstände nach dem irakischen Angriff auf den Iran und die Blockade der US-Imperialisten schufen die idealen Voraussetzungen für die Zerschlagung der Linken. Deren falsche Strategie der Konzessionen an Khomeini in der Frühphase nach Revolutionsausbruch versetzte ihn in die Lage, das Lager seiner Widersacher zu spalten und ein totalitäres Regiment zu aufzubauen.

Obgleich konservativ bürgerliche Kräfte in Gestalt der „Reformer“ den totalitären Charakter des Regimes etwas abgeschwächt haben, hat der bonapartistische Kern des Staatsapparats eine Demokratisierung von oben und unten (Demokratiebewegung der StudentInnen) verhindert. Ahmedinedschad muss den islamistischen Wohlfahrtsgedanken, der auf der Fürsorge für die Armen und „Enterbten“ in den Elendsvierteln der Städte und in den Dörfern durch die Moschee begründet ist, mit der brutalen Unterdrückung durch die faschistischen Basijj-Truppen und einem demagogischen Antiimperialismus und Unterstützung für die Hisbollah und Hamas gegen Israel verbinden. Nur das Eingreifen der Arbeiterklasse als gesellschaftlich revolutionäre Kraft, geführt von einer antiimperialistischen, antikapitalistischen Partei, wird imstande sein, die soziale Basis für die Diktatur zu unterhöhlen und eine Revolution zu entfachen.

Der Pseudocharakter des Antiimperialismus von islamistischen Regierungen entschleiert sich auf noch barbarischere Weise beim sudanesischen Regime. Es passt sehr wohl dazu, dass sie versucht, sich als halbkolonialer Verbündeter dem aufkeimenden chinesischen Imperialismus anzudienen, indem sie die Naturvorräte und Kontrolle über die Öleinkünfte der „eigenen“ Bevölkerung im Austausch gegen chinesisches Geld und Unterstützung für die Niedermetzelung des Darfur-Aufstandes verkauft.

Die afghanische Taliban-Regierung fiel auch unter diese Kategorie. Ihr schneller Sturz 2001 war zu einem nicht geringen Teil zurückzuführen auf die Entfremdung von den breiten Massen außerhalb der südlichen von Paschtunenstämmen bevölkerten Gegenden. Hervorgerufen wurde dies durch ihre ultrareaktionäre Sozialpolitik und brutale Diktatur. Ihr Zusammenbruch unter der Offensive der USA war auch dem Umstand geschuldet, dass Pakistan und Saudi-Arabien den Taliban die Unterstützung entzogen. Sie konnten sich jedoch in ihrem angestammten Gebiet erholen und einen erfolgreichen Guerillakampf gegen die Besatzungstruppen und eine offen korrupte Marionettenregierung, gestützt auf regionale Militärtruppen, die die Taliban zuvor vertrieben hatten, führen.

Es ist zugleich notwendig, zwischen islamistischen Regimen und „islamischen Staaten“ oder „Republiken“ zu unterscheiden. Sie stellen eine Mischform dar. Staaten wie Pakistan sind im Wesentlichen nicht theokratisch strukturiert, obwohl sie sich als „islamisch“ bezeichnen. Es sind jedoch Staaten mit einem sehr hohen bedeutenden Anteil an Gesetzen, staatlichen Einrichtungen, Schulen usw., die mit dem Islam und dessen Geistlichkeit verwoben sind ähnlich wie eine Reihe von Ländern mit der christlichen Religion, also Staaten, in denen das Ringen um die Trennung der staatlichen von religiösen Institutionen noch von großer Bedeutung ist.

Die oppositionellen islamistischen Bewegungen und Parteien unterscheiden sich erheblich nach Form, Zusammensetzung und Klassenbasis von denen, die an die Regierung gelangt sind. Sie decken praktisch jeden Winkel des politischen Lebens ab: von Massenbewegungen für Reformen, radikal reaktionären kleinbürgerlichen Organisationen, auch faschistischen, bis hin zu Islamisten in der Führung von nationalen Befreiungskämpfen, kleinen elitären terroristischen Gruppierungen oder halbislamistischen Kräften, die soziale Befreiung versprechen.

Eine starke Trennlinie ist anscheinend die Frage, welche Form der Kampf für die Ziele von islamistischen Bewegungen annehmen soll. Eine Reihe von islamistischen Kräften hält sich streng an verfassungsmäßige Mittel, orientiert auf Reformen des bestehenden Staatsapparats. Etliche davon folgen einer längeren Tradition. Manche haben massenhafte Gefolgschaft in den vergangenen Jahren erlangt und führen unzufriedene Bevölkerungsteile und Kämpfe gegen bestehende Regierungen an.

Sie werden oft von Fraktionen der Bourgeoisie geführt, ihre AktivistInnen stammen jedoch in der Regel aus dem gebildeten Kleinbürgertum. Ihre Strategie ist die Verbreiterung des Einflusses durch schrittweise Eroberung von Machtpositionen über Wahlen zu Berufskörperschaften, Stadtrats- und Parlamentswahlen und schließlich auch Übernahme der Regierung. Sie nutzen ihren Massenanhang und Mobilisierungen, um den Druck auf herrschende Regime zu verstärken. Diese parlamentarische Orientierung kann mit einer sozialpolitischen Profilierung verbunden werden, von Religionsschulen bis Gesundheitszentren, was für die verarmten Massen oft die einzige Möglichkeit zur Linderung ihrer Armut ist. Solche Bewegungen bzw. politischen Strömungen reichen von der türkischen Refah, der Vorläuferorganisation der nun regierenden AKP, bis zur Moslembruderschaft in Ägypten und Jordanien. Auch die algerische Islamische Heilsfront FIS hat diesen Charakter in der legalen Phase ihrer Geschichte 1989-1992 angenommen.

Die klerikale Spitze der iranischen Opposition ist gleichfalls ein Beispiel für eine islamistische politische Strömung. Sie bilden eine Parteivorstufe, die Reformen am bestehenden, wenn auch islamischen, Staat erstrebt. Doch ihr verräterischer Charakter ist klar abzulesen an ihren Versuchen, die demokratischen Massenbewegungen der Arbeiterschaft und Mittelschichten im Iran davon abzuhalten, über die Institutionen hinaus zu gehen, die sie für gerechtfertigte Instrumente des islamischen Staatsapparats Irans halten.

Die begrenzte Form von Demokratie bzw. die offene Diktatur, aber auch die tiefe soziale Krise in den meisten moslemischen Ländern haben oft islamistische Kräfte dazu getrieben, Mittel des bewaffneten Kampfs einzusetzen. Diese können sich gegen existierende Regime oder Unterdrücker richten, gelegentlich, aber nicht immer in Verbindung mit legalen Strukturen. Die Fähigkeit, die Moschee und ihre Wohlfahrtsgründungen (awqaf) und Koranschulen (madaris) als Stützpfeiler in Ländern ohne staatlichen Zugriff darauf zu nutzen, hat Massenbewegungen wachsen lassen. Solche Bewegungen liefern einen Teil gesellschaftlicher Fürsorge, welchen die Regierungen, v. a. seit deren Anwendung von neoliberaler Wirtschaftspolitik nicht mehr leisten wollen bzw. können. Aber trotz dieser Imitation von Reformismus verhalten sich die islamistischen Kräfte allgemein feindlich gegen unabhängige Arbeiterorganisierung, d. h. wirkliche Gewerkschaften, und gegen alle weltlichen und demokratischen Kräfte, Frauen, gleichgeschlechtliche AktivistInnen genauso wie gegen nationale und religiöse Minderheiten. Folglich formieren sich solche Tendenzen zu konservativ kapitalistischen Parteien, selbst wenn sie einen größeren Grad an religiöser Gängelung über Staat, Erziehung, Wohlfahrt ausüben wollen. Kurzum, sie trachten offen oder verdeckt danach, den Staat zu entweltlichen, ein reaktionäres Ziel, dem die Arbeiterklasse und ihre Verbündeten mit aller Kraft, die sie aufbieten können, entgegentreten müssen.

In ihrer extremsten Fassung sammeln sich solche Kräfte, die den bewaffneten Kampf aufnehmen, in reaktionären Massenbewegungen des wild gewordenen Kleinbürgertums und scharen das Lumpenproletariat und rückständige Sektionen des Proletariats um sich. Diese Bewegungen können eine extrem reaktionäre protofaschistische bzw. faschistische Form annehmen. Sie wachsen oft in Perioden von verschärften sozialen und politischen Krisen und präsentieren sich als entschlossene Alternative der extremen Reaktion gegen korrupte „weltliche“ Regime. Ihre Hauptfunktion jedoch ist, sie als Rammbock gegen die Arbeiterklasse und fortschrittlichen Massenbewegungen der Unterdrückten einzusetzen. Da sie reaktionäre Massenkräfte sind, die in Gemeinden und arbeiternahen Bezirken ihre Basis haben, können sie die Arbeiter- und fortschrittlichen Bewegungen totalitärer kontrollieren und unterdrücken als der repressive Staatsapparat, die Polizei und andere Sicherheitskräfte selbst.

Die Dschihad-terroristischen Islamisten verfolgen oft dasselbe Ziel, die Bildung einer islamistischen Diktatur, jedoch nicht auf Grundlage von Massenorganisationen. Ihre Organisationsformen sind reaktionäre bewaffnete Untergrundgruppen, die zum heiligen Krieg gegen die Ungläubigen aufrufen. Einige von ihnen werden mit passivem Wohlwollen von der an den Rand gedrängten Intelligenz und den verarmten Massen betrachtet. Sie bilden nur terroristische Zellen, insgeheim vernetzt mit bestimmten fundamentalistischen Moscheen, Islamschulen und deren Geistlichkeit. Ihre Attacken richten sich gegen Wahrzeichen und Vertreter des Imperialismus, des herrschenden Staatsapparats, gegen linke AktivistInnen, Feministinnen sowie TouristInnen, gegen alle anderen Religionsgemeinschaften, die sie als ketzerisch oder heidnisch ansehen. Zu diesen Gruppen gehören Al Kaida, die Dschihad Islami, die Djama al Islamiyya in Ägypten sowie die GIA in Algerien. Diese Kräfte können zwar pro-imperialistische islamische oder selbst islamistische Regierungen mit einzelterroristischen Angriffen überziehen, ihr strategisches Ziel bleibt jedoch die „Inspiration“ und Gewinnung von Teilen der herrschenden Klassen, der Großgrundbesitzer und der Bourgeoisie, um mit ihnen den Kampf gegen die „Ungläubigen“ führen zu können.

Nicht alle islamistischen Gruppierungen, die den bewaffneten Kampf pflegen, sind jedoch halb- oder voll faschistisch bzw. als dschihadistisch-terroristische Kräfte zu werten. Es gibt auch islamistische Parteien und Bewegungen, die führend oder wenigstens als eine der treibenden Kräfte an Massenkämpfen gegen den Imperialismus, nationale Unterdrückung oder Diktaturen beteiligt sind. Das heißt jedoch nicht, dass diese islamistischen Kräfte unbedingt fortschrittlich sein müssen. Ihre strategischen politischen und sozialen Ziele, die Art der politischen Regime, die sie errichten wollen, bleiben reaktionär.

Aber der fortschrittliche und gerechtfertigte Charakter der Kämpfe, an denen sie mitwirken, bedeutet, dass revolutionäre Klassenkräfte der Arbeiterschaft an der Seite solcher Organisationen streiten müssen, auch in gemeinsamen Aktionen und sogar in längerfristigen anti-imperialistischen Einheitsfronten. Aber wie bei all diesen Fronten geht der Kampf nicht nur gegen einen gemeinsamen Feind, sondern auch in dieser um deren Führung.

Obwohl Bewegungen wie die libanesische Hisbollah oder die palästinensische Hamas zur beherrschenden Kraft im nationalen Befreiungskampf werden konnten, wäre es völlig falsch, islamistische Organisationen als organisch verwoben mit den Kämpfen zu sehen. Bei Gründung richtete sich die Hamas gegen weltlich bürgerlich nationalistische und linke Befreiungsorganisationen der PalästinenserInnen. Erst die vorherrschende nationale Unterdrückung in ihrem gesellschaftlichen Leben und der Verrat des Befreiungskampfes durch die PLO-Führung hat die Hamas zur aktiven Teilnahme am Kampf gegen die Besetzung und den zionistischen Staat bewogen.

Die Hisbollah wiederum war nicht nur in der Lage, eine erfolgreiche Verteidigung gegen Israel aufzuziehen, sondern ist auch mit den stark verarmten schiitischen Bevölkerungsteilen Libanons verbunden. Ihr Islamismus trägt gemäßigtere und rationalere Züge. Er ist die Folge der Lage im Lande, die es für die Hisbollah notwendig macht, Kompromisse und Allianzen mit Kräften aus anderen Gemeinschaften einzugehen, wenn sie eine entscheidende Rolle in der libanesischen Politik spielen will. Das färbt wiederum auf ihre Spielart des Islamismus ab.

Schließlich gibt es noch eine Strömung von populistischen, „sozialistischen“ islamistischen oder islamischen Kräften. Sie stellt vorgeblich den Kampf gegen Imperialismus, Unterdrückung durch Großkapital und -grundbesitz und gegen soziale Ungerechtigkeit in den Mittelpunkt ihrer Agitation. Sie verstehen sich als Nachfolger von mehreren islamischen bäuerlich-sozialrevolutionären Bewegungen aus den Epochen nach Mohammed und den vier „richtig geleiteten“ Kalifen. Theologisch unterscheiden sie zwischen einem „Islam der Unterdrückten“ und einem „Islam der Unterdrücker“. Im Iran stellte Ali Schariati 1933-1977 eine „rote Schia“ der ArbeiterInnen und BäuerInnen einer „schwarzen Schia“ des Klerus und der Herrscher gegenüber. Er war stark beeinflusst vom marxistischen Drittweltlertum, das er als Student in Paris kennen gelernt hatte.

In einiger Hinsicht ähnelt diese Strömung den radikaleren Aspekten der christlichen Befreiungstheologie aus den 70er und 80er Jahren. Schariatis Ideen beeinflussten die iranischen Volksmudjahedin, die islamistische mit stalinistischer Ideologie amalgamierten. Ihre gesellschaftliche Grundlage war ähnlich jener von maoistischen Organisationen und speiste sich aus der städtischen und ländlichen Intelligenz. Solche Strömungen arbeiten wohl mit der Arbeiterbewegung und der Linken zusammen und sind manchmal nicht wirklich islamistische Organisationen, dennoch verführt der populistische und volksfrontartige Charakter ihrer Politik sie zu politischer Unterordnung unter vermeintlich fortschrittliche und „antiimperialistische“ Teile der Bourgeoisie oder gar zu Kollaboration mit dem Imperialismus.

Eine Übersicht über die verschiedenen Spielarten von islamistischen Strömungen und Organisationen zeigt, dass jede Idee einer „globalen“ oder internationalen Einheit von Islamisten eine Illusion ist, eine Mythologisierung, die sowohl imperialistische wie islamistische Ideologen für ihre jeweils eigenen reaktionären Zwecke betreiben. In Wirklichkeit unterscheiden sich die verschiedenen islamistischen Organisationen nicht nur in ihrer Haltung zu nationalen Befreiungskämpfen, zu Regimen, an der Regierung oder in Opposition, in der Anwendung von terroristischen oder verfassungsmäßigen Mitteln. Sie sind auch nationale Organisationen und beruhen auf spezifischen sozialen Klassen oder Teilen davon. Deshalb treiben globale und nationale Klassenkämpfe islamistische Strömungen, Bewegungen oder Organisationen in unterschiedliche Richtungen, können eine islamistische in eine lediglich islamische Organisation verwandeln.

Die politische Abstufung islamistischer Kräfte ist nicht strikt und schließt vielfältige Schattierungen ein. Es gibt Übergangs- und Mischformen, die aus dem einen Typ einen anderen entwickeln können. Einige können unmittelbar Ausdruck der herrschenden Klasse sein und den Staatsapparat kontrollieren, während andere sich auf verzweifelte Mittelschichten und Kleinbürgertum stützen. Manche können sogar eine tragende Rolle in fortschrittlichen Kämpfen spielen.

Das politische Programm des Islamismus und aller islamistischen Organisationen ist jedoch reaktionär und utopisch. Der Islamismus agiert antidemokratisch und will politische Entscheidungen nicht den Massen überlassen, v. a. nicht der Arbeiterklasse, sondern religiösen Würdenträgern, die die islamischen Gesetze richtig auslegen. Der Islamismus ist eine stillschweigende Ablehnung von Bevölkerungssouveränität. Die Formierung von Kalifaten und die Verschmelzung von Staat und Moschee, sowie in dessen Gefolge die Attacken auf Frauen und Homosexuellenrechte bzw. die Beschneidung von Rechten nichtmoslemischer BürgerInnen oder religiöser Minderheiten konstituieren ein reaktionäres Regime ähnlich dem Faschismus, wenn nicht Form von Klerikalfaschismus, das nach einem Sturz durch die Arbeiterklasse ruft.

Marxismus und Religion

Die strengen und dogmatischen Sichtweisen religiöser Bewegungen widersprechen grundlegend den Gedanken und Anschauungen von SozialistInnen und fortschrittlichen gesellschaftlichen Bewegungen, zumal religiöse Führer der Bevölkerung mystische und utopische Vorstellungen einimpfen wollen. Der Sozialismus ist verstandgesteuert und wissenschaftlich und geht von der Selbstbefreiung der ganzen Menschheit und der Freiheit von allen Formen von Unterdrückung aus.

Deshalb führt jede revolutionäre kommunistische Organisation einen ständigen Kämpf gegen religiösen Glauben und andere idealistische Überzeugungen. KommunistInnen verteidigen nicht nur das Recht, atheistische Schriften zu veröffentlichen und Versammlungen abzuhalten. Jede kommunistische Organisation gründet ihre Theorie und Politik auf dem historischen und dialektischen Materialismus. Das schließt demzufolge eine Kritik aller religiösen, d.h. idealistischen Ideen ein. Sie bekämpft systematisch mit politischen Mitteln Religion und andere rückwärts gewandte Ideologien, die letzten Endes das politische Bewusstsein der Arbeiterklasse und aller Unterdrückten nur blenden und vernebeln, selbst wenn sie als verwirrter Ausdruck der Unterdrückten gegen Unrecht, Elend und Ungleichheit zum Vorschein kommen.

Der dialektische Materialismus ist unsere philosophische Grundlage und schließt darum den Atheismus ein. Das heißt aber nicht, dass Atheismus Teil unseres Programms für die sozialistische Revolution ist. Wir weisen also keinen entschlossenen Klassenkämpfer wegen seiner religiösen Vorstellungen zurück, solange er unsere Disziplin und unser Programm teilt. Zwar sind die theoretischen Grundlagen der Partei unzweideutig materialistisch und müssen es auch sein, aber wir verlangen nicht von jedem/r ArbeiterIn oder Unterdrückten, die sich für die sozialistische Revolution und das Parteiprogramm einsetzen wollen, dass sie beinharte MaterialistInnen oder gar Atheisten sein müssen als Vorbedingung für ihre Anerkennung als unsere MitstreiterInnen. Wir beharren allerdings darauf, dass alle Parteimitglieder ein bedingungslos demokratisches Programm zur Religion unterstützen, nämlich die Trennung von Kirche und Staat und dafür auch offen eintreten ungeachtet ihrer persönlichen religiösen oder atheistischen Überzeugung.

Anders als die bürgerlichen antireligiösen DoktrinärInnen und viele AnarchistInnen ist für uns der Atheismus nicht der einzige, nicht einmal der wichtigste Teil unseres Kampfes. Als historische MaterialistInnen wissen wir, dass die sozialen Wurzeln der Religion als Opium für das und des Volkes nicht durch antireligiöse Propaganda überwunden oder am Ende verschwinden werden, sondern nur, wenn die Klassenspaltungen der Gesellschaft und der blinde irrationale Charakter der Gesellschaftsordnung beseitigt und ersetzt werden durch wahrhaft menschliche kommunistische Gesellschaftsverhältnisse. Deshalb wäre es auch falsch, selbstzerstörerisch und hemmend für die Entfaltung des proletarischen Klassenbewusstseins, wenn wir religiöse ArbeiterInnen aus unseren Reihen ausschlössen, die bereit sind, unser Programm der sozialistischen Revolution anzunehmen und dafür zu kämpfen. Im Gegenteil, ein entschlossener Kampf gegen Unterdrückung an der Seite von religiös gesinnten Menschen, die ihre Unterdrückung bekämpfen, ist das beste Mittel, um sie von den falschen Führern und Illusionen wegzubrechen. Deshalb kann es für KommunistInnen nötig sein, wo religiöse Organisationen Sektoren von ArbeiterInnen und BäuerInnen kontrollieren, ihnen gemeinsame Aktionen gegen Kapital und Grundbesitz anzubieten, um den Zugriff dieser Organisationen zu lockern und den Klassenkampf voranzubringen. Diese Einheitsfronttaktik mit religiösen Kräften sind keine Zugeständnisse an die Religion, sondern im Gegenteil der Versuch, im Kampf gegen das Kapital zugleich den Kampf gegen die Leiden voranzutreiben, die allen religiösen Illusionen zugrunde liegen.

Die Debatte der Kommunistischen Internationale, besonders auf dem 2. und 4. Kongress, und die antiimperialistische Einheitsfronttaktik sind unschätzbare Grundlagen für die Entfaltung einer marxistischen Taktik gegenüber islamischen oder islamistischen Kräften. Der allgemein reaktionäre Charakter des Islamismus darf uns nicht die Augen verschließen vor der Tatsache, dass islamistische Kräfte sehr wohl Kämpfe gegen Imperialismus, Diktatur oder Reaktion führen können, die wir auch unterstützen müssen. Ob und welche konkrete Taktik oder Aktion wir favorisieren, hängt von den genauen Umständen ab. Gleichermaßen müssen wir unterscheiden zwischen der wirklichen sozialen Bedeutung von religiöser Ideologie, den Interessen der beteiligten Klassen und Schichten, die sich um das Banner des politischen Islam scharen, zwischen der Forderung nach der Herrschaft Allahs aus dem Mund der geistlichen Führer (Imame), hinter der die Verteidigung der privilegierten Position der klerikalen Ulema-Kaste steckt, und der selben Losung aus den Mündern des verzweifelten Kleinbürgertums oder der randständigen Jugend, die einen verwirrten Ruf nach Nahrung, Jobs, Unterkunft und Freiheit von Unterdrückung durch die Polizei ausdrücken kann.

Deshalb machen SozialistInnen den Atheismus auch nicht zur Vorbedingung für Einheitsfrontaktionen mit religiösen Massenkräften. Dennoch sollten sie auch nicht ihre eigene Anschauung zu gesellschaftlichen Inhalten zurückstellen oder gar religiösem Glauben unterordnen. Das Ziel jeder Einheitsfront mit islamischen oder islamistischen Massenkräften muss sowohl die Vernichtung des imperialistischen Militarismus bzw. anderer reaktionärer Kräfte sein wie auch die Mobilisierung vieler BäuerInnen, der städtischen Armut und Arbeiterschaft, die (noch) unter dem Einfluss des Islam stehen, gegen Großgrundbesitz und Kapitalismus. Letzten Endes zielen SozialistInnen darauf ab, populistische Bewegungen entlang von Klassenlinien aufzubrechen und die Arbeiterklasse und die Armut für das Programm des Sozialismus zu gewinnen.

Marxistische Revolutionäre treten jeder Form von antimoslemischem Rassismus schroff entgegen, denn dieser ist zu einer wichtigen ideologischen Waffe der imperialistischen Reaktion in der westlichen Welt geworden. Wir verteidigen das Recht von Moslems, ihre Religion auszuüben und Moscheen zu erbauen. Ebenso haben Frauen das Recht, sich zu verschleiern, auch mit der Ganzkörperbedeckung Burka, wenn sie dies freiwillig tun wollen. Wir rufen die Arbeiterbewegung dazu auf, den Moslems zu Hilfe zu eilen, wo sie unterdrückt werden. Auf diese Weise kann die Arbeiterbewegung den Einwanderern und religiösen Minderheiten demonstrieren, dass sie die demokratischste und fortschrittlichste Kraft ist und kann dadurch auch den Islamisten ihre Führungsrolle streitig machen. Die sozialistische Verteidigung von Moslemrechten auf Ausübung ihres Glaubens geht Hand in Hand mit der Abwehr jedes Zwangs gegen Frauen und Jugendliche, sich religiösen Riten gegen ihren Willen zu unterwerfen

Islamistische Organisationen und der Kampf um die sozialistische Revolution

Der Charakter der islamistischen Organisationen besagt in der Regel, dass sie von der Arbeiterbewegung und allen fortschrittlichen Kräften bekämpft werden müssen.

Wir sind für den Sturz aller islamistischen Regierungen, gleich ob als Marionetten oder Verbündete der USA oder anderer imperialistischer Mächte wie der Saudi-Staat oder auch als sogenannte „antiimperialistische“ Regime wie im Iran.

Im Kampf gegen solche Regierungen und alle islamistischen Kräfte treten wir ein für die Trennung von Staat und Religion, d.h. für einen wahrhaft weltlichen und demokratischen Staat und gegen jede Art von Staat auf der Grundlage von religiösen Gesetzen. Wir sagen nein zu aller staatlichen Unterstützung und Privilegien für die Moschee, nein zum Schariagesetz, nein zu Religionsschulen und Unterricht an allgemeinen Schulen, gegen alle religiösen Kleiderzwänge.

Wir engagieren uns gegen alle Formen von Unterdrückung und Diskriminierung von Frauen, gleichgeschlechtlich orientierten und transsexuellen Menschen, von allen nationalen, ethnischen und religiösen Minderheiten.

Wir machen uns stark für die Unabhängigkeit der Arbeiterorganisationen und aller Organisationen der Unterdrückten, Gewerkschaften, politische Parteien usw. frei von islamischer bzw. islamistischer Kontrolle. Wir setzen uns ein für den Bruch der Arbeitergewerkschaften und kleinbäuerlichen Organisationen mit islamischen oder islamistischen Parteien, genau wie mit jeder anderen bürgerlichen bzw. religiösen Partei.

In den Ländern, wo massenhafte reaktionäre islamische Kräfte oder dschihadistische Gruppierungen die Arbeiterbewegung, Frauen und andere Unterdrückte attackieren, dürfen wir uns nicht auf den bürgerlichen Staat als Schutzmacht verlassen. Genauso wenig darf der bürgerliche Staat angerufen werden, damit er ein Verbot der Islamisten erlässt. Zwar geben manche Staaten vor, den Islamismus im Namen der Demokratie zu bekämpfen, aber die Zerschlagung einer politischen Bewegung durch Polizei-, Geheimdienst- oder Armeeeinsatz kann nur die Macht des Staates stärken, um alle politischen Bewegungen nieder zu werfen. Darum müssen SozialistInnen die Arbeiter- und fortschrittlichen Organisationen (z. B. für Frauen- und Homosexuellenrechte) ermuntern, sich selbst und die demokratischen Rechte zu verteidigen.

Der Kampf gegen den Islamismus und islamistische Organisationen oder Regierungen ist nicht primär und ausschließlich eine religiöse Frage. Eine islamische Regierung ist auch ein Regime zur Absicherung der Klassenherrschaft der Kapitalisten und halbfeudalen Grundbesitzer. Deshalb berücksichtigt unsere Haltung zu islamistischen Parteien und Regierungen immer die genaue Rolle von islamistischen Organisationen in einem bestimmten Kampf.

Das schließt ein, dass zuweilen islamische Staaten oder Kräfte unter Umständen mit Imperialisten oder deren Verbündeten in Konflikt geraten. Wir treten allen Sanktionen imperialistischer Staaten wie z. B. gegen den Iran entgegen und fordern deren Aufhebung. Es ist absolut heuchlerisch zu behaupten, diese würden der Unterstützung der Demokratie im Iran dienen. Wenn ein Land wie Afghanistan vom Imperialismus attackiert und besetzt wird, verteidigen wir ebenfalls bedingungslos das Recht des afghanischen Volkes und des Staates sich zu schützen. Wir müssen die imperialistischen Lügen entlarven, dass ein solcher Krieg für die Befreiung des afghanischen Volkes geführt worden wäre und ihm Freiheit und Demokratie bringen würde. In Wirklichkeit dient er nur dazu, Afghanistan im imperialistischen Würgegriff zu halten und die imperialistische Herrschaft in der ganzen Region neu zu ordnen. Wir kämpfen für den sofortigen Abzug der imperialistischen Truppen und deren Niederlage in diesem reaktionären Krieg. Wir leisten jedoch der reaktionären Führung des Widerstands gegen den Imperialismus keinerlei politische Unterstützung, sondern erkennen nur die Notwendigkeit, sich ihnen in der Aktion anzuschließen und dabei die Taktik der antiimperialisti-schen Einheitsfront (AIEF) gegenüber solchen Kräften anzuwenden.

Wo Islamisten an der Spitze von nationaler Befreiung oder anderen gerechtfertigten Kämpfen stehen wie bei Bauernerhebungen, Kampf gegen Diktaturen, oder wo ein islamistischer Staat vom Imperialismus angegriffen wird, beziehen wir Stellung für sie in diesen Auseinandersetzungen. Das schließt die Anwendung der AIEF ein. In all diesen Fällen muss die Anwendung der Taktik unterscheiden zwischen der laufenden Aktion und einem Einheitsfrontabkommen mit islamistischen Kräften, zumal letzteres nicht nur eine klar umrissene Vereinbarung für gemeinsame Aktionen gegen einen gemeinsamen Feind erfordert, sondern auch auf der Freiheit der Organisation der eigenen Kräfte und der Freiheit der offenen Kritik auch an zeitweiligen islamistischen Bündnispartnern beruht. Angesichts des arbeiterfeindlichen Charakters des islamistischen Lagers wird der Aufruf zu gemeinsamer Aktion oft nicht auf Widerhall stoßen bzw. gar zurück gewiesen werden. Aber das macht die Anwendung der AIEF nicht überflüssig, sondern bedeutet lediglich, dass wir diese Ablehnung von gemeinsamen Maßnahmen oder der Freiheit der Kritik durch die Islamisten vor den Augen der Massen offenbaren müssen und damit demonstrieren, dass die Islamisten letzten Endes ihr religiöses Sektierertum über die Notwendigkeiten eines Kampfs mit vereinten Kräften stellen.

Die Arbeiterbewegung muss klar machen, dass solche Bündnisse, falls überhaupt möglich, nur vorübergehend und begrenzt sein können. Wir müssen sie warnen und vorbereiten auf den Fall, dass die Islamisten sich gegen die fortschrittlichen demokratischen Kräfte, religiöse Minderheiten usw. wenden können und dies schließlich auch tun werden. Wir müssen also dagegen gewappnet sein.

Deshalb muss das zeitweilige Bündnis immer mit dem Kampf für ein konsequentes Programm verbunden sein, das die ArbeiterInnen und BäuerInnen zur Macht führt und zur Bildung einer revolutionären Arbeiter- und Bauernregierung.

Um den islamistischen Einfluss bei den Armen, der Bauernschaft, dem städtischen Kleinbürgertum und selbst bei Teilen der Arbeiterklasse auszuhöhlen und zu brechen, wäre es nicht genug, nur für klar demokratische Forderungen zu plädieren und für gemeinsame Aktionen gegen die imperialistische Reaktion bereit zu sein.

Ein Hauptgrund für den wachsenden Einfluss des Islamismus ist auch dessen Anspruch, das Elend und die Erniedrigung der Armen, der ländlichen und städtischen Beschäftigten durch die Einführung eines nicht korrupten, sauberen und ehrlichen Regimes auf der Grundlage von göttlichen islamischen Werten und Gesetzen zu überwinden.

Die Lage in allen islamistischen Staaten und gleichermaßen in Ländern, wo der Islam Staatsreligion ist, überführt sie jedoch vollkommen einer fantastischen Lüge. Um das aber bloßzustellen, ist ein mutiges Programm vonnöten, das die brennenden Fragen der demokratischen Revolution löst - in vielen Ländern ist dies die Landfrage - und die Armut sowie das Elend der ArbeiterInnen und HalbproletarierInnen, der städtischen Armen anpackt.

Die Islamisten mögen „gutes“, d. h. islamisches Verhalten von den Reichen verlangen. Aber sie „lösen“ diese Frage durch Unterstützung der Großgrundbesitzer gegen die Kleinbauern. Die Islamisten unterstützen die Industrie-, Handels- oder andere Kapitalisten gegen die Belegschaften. Im „günstigsten“ Fall schalten sie den Klerus als „Schlichter“ zwischen den Klassen ein. Zugleich hindern oder verbieten sie gar jede Art von unabhängigen Kampforganisationsstrukturen der ArbeiterInnen und BäuerInnen. Anstatt für den wirklich bedeutsamen Wandel einzustehen, für die Enteignung des Großgrundbesitzes auf dem Lande, für die Verstaatlichung der Großindustrien, Hochfinanz und Handelskonzerne, für ein Programm von öffentlichen Arbeiten bezahlt aus der Besteuerung der Reichen, von imperialistischen Monopolen, Großgrundbesitzern und Kapitalisten, bieten die Islamisten nur Mildtätigkeit an, Brosamen vom Tisch der herrschenden Klassen.

Die bürgerlichen Nationalisten und auch die stalinistischen sowie linksreformistischen Kräfte haben es versäumt, diese Probleme anzupacken. Sie trennen den Kampf gegen den Islamismus, das Verständnis seiner Wurzeln und die Taktik ihm gegenüber vom Kampf für die revolutionäre Befreiung der Arbeiter und Unterdrückten. Das führt entweder zur Anpassung und politischen Unterwerfung unter die „weltlichen“ manchmal auch pro-imperialistischen Kräfte im Namen der Verteidigung von „Demokratie“ gegen den Islamismus oder in anderen Fällen zur Huldigung der Islamisten als Vollstrecker einer „national-demokratischen“ Revolution und der legitimen Führung einer bürgerlichen Revolution.

Die Geschichte des 20. Jahrhunderts hat allerdings bewiesen, dass ein Programm, welches sich auf die ungelösten demokratischen Aufgaben und eine demokratische Etappe im Zuge einer Revolution in einer Halbkolonie beschränken will, zum Scheitern verurteilt ist. Die demokratischen Hauptaufgaben können nur gelöst und durchgeführt werden, wenn die Arbeiterklasse die Revolution anführt, eine Arbeiter- und Bauernregierung auf Grundlage von Räten und bewaffneten Milizen errichtet und den bürgerlichen Staatsapparat ersetzt. Nur ein revolutionäres Aktionsprogramm, das auf der Strategie der permanenten Revolution und der Internationalisierung der Revolution gründet, erlaubt es der Arbeiterklasse, die Gesellschaft umzuformen und Rückständigkeit, Elend, Ausbeutung, Unterdrückung und dadurch die Basis für rückwärts gewandte Ideologien und politische Kräfte wie die Islamisten zu überwinden.

Тезисы об исламизме

Михаэль Прёбстинг и Саймон Харди (принято конгрессом Лиги Пятого Интернационала в январе 2011 г.)

Содержание

Введение

Рост исламизма

Развитие исламизма

Классовый характер исламизма и его различные оттенки

Марксизм и религия

Исламистские организации и борьба за социалистическую революцию

* * * * *

Введение

Примечание редакционной коллегии: Следующая резолюция об исламизме была принята съездом Лиги Пятого Интернационала (LFI) в январе 2011 года. Это был последний съезд LFI, прежде чем её большинство успешно привело организацию к центристскому перерождению. Несколько месяцев спустя, в апреле 2011 года, большинство исключило левую фракцию «Большевистская оппозиция», которая боролась за переориентацию организации на последовательную революционную стратегию. Эта «Большевистская оппозиция» стала движущей силой Революционной Коммунистической Интернациональной Тенденции (RCIT).

Резолюция основана на проекте Михаэля Прёбстингса, международного секретаря RCIT, который в течение почти двух десятилетий, до своего исключения, входил в состав международного руководства LFI. Первоначальный проект был написан товарищем Прёбстингом в 2002 году. Позднее он был актуализирован и отредактирован Саймоном Харди.

Товарищ Харди был одним из молодых членов международного руководства LFI в то время. К сожалению, его ум, преданность делу и отзывчивый характер не сочетались с необходимой стойкостью и политической проницательностью для борьбы с мелкобуржуазной академической левой средой, в которую он всё больше погружался, выступая от имени университетского студенческого движения Великобритании. В апреле 2012 года он стал лидером правого раскола LFI, отрекшегося от традиций ленинизма и троцкизма. Символичным для политического и теоретического упадка LFI является тот факт, что оба автора больше не являются членами этой организации. Это также может помочь объяснить, почему LFI до сих пор не опубликовала резолюцию, единогласно принятую съездом более двух лет назад.

Резолюция в её окончательном, принятом виде представляет собой обоснованный анализ исламизма с марксистской точки зрения и намечает революционный программный ответ. Мы не отрицаем, что в процессе редактирования наблюдалась определённая тенденция к чрезмерному акценту на описаниях в ущерб классовому анализу. К сожалению, такая тенденция весьма распространена среди так называемых интеллектуалов-марксистов. Однако эти недостатки носят ограниченный характер и не умаляют революционного содержания тезиса.

* * *

Рост исламизма

1. За последние несколько десятилетий политический ислам неоднократно поднимался в политической повестке дня. В Иране реакционная, клерикальная, исламистская диктатура пришла к власти в результате поражения прогрессивных сил во время антишахской революции. Несмотря на свою «антиимпериалистическую» позицию и открытую враждебность со стороны США и Израиля, а также, в меньшей степени, Германии и Франции, для большинства иранских масс это была преимущественно антисекулярная, антидемократическая и антирабочая диктатура. Режим утопил в крови активистов рабочего и социалистического движения, а также других прогрессивных сил (женщин, национальных меньшинств, демократических движений).

2. Эти действия отражали наиболее реакционные режимы последней четверти XX века, такие как хунта Пиночета, и обладали многими чертами фашизма. Разница заключалась в том, что иранский режим поддерживал словесную враждебность к США, на которую последние отплатили изоляцией Ирана и подстрекательством к нападению на него со стороны Ирака Саддама Хусейна. Но США выступали не против диктаторского правления исламского духовенства, а против восстания полуколониального государства, которое при шахе было верным союзником и жандармом, отстаивавшим их интересы в жизненно важном богатом нефтью регионе.

3. Действительно, в Афганистане США и их союзники, включая ультрареакционный ваххабитский режим Саудовской Аравии, вооружали и укрепляли контрреволюционные исламистские силы для ведения беспощадной войны сначала против сталинистского правительства Афганистана, а затем против его советских союзников. Эта реакционная война и окончательное поражение афганского правительства в начале 1990-х годов привели к созданию реакционной международной сети суннитских исламистов, которая стала объединяющим фактором для исламистских движений, группировок и организаций по всему миру.

4. Конечно, исламизм был и остаётся идеологией, истоки которой восходят к более раннему периоду XX века – в основном к 1930-м и 1940-м годам. Однако создание Исламской Республики Иран и победа контрреволюции в Афганистане укрепили авторитет исламизма как важнейшей силы, способной победить якобы превосходящего противника и, тем самым, обещали положить конец унижению арабского и мусульманского мира, вызванного империалистическим господством и опустошениями сионистского поселенческого государства (плюс, в случае Афганистана, советским вторжением).

5. Этот подъем исламизма как политического течения с массовым влиянием и последователями шел рука об руку с упадком предшествующих политических сил и идеологий, которые обещали привести к освобождению арабского и мусульманского мира от империалистического господства и национального унижения.

6. Арабский национализм и другие национально-освободительные силы в мусульманском мире потерпели поражение. Они оказались неспособны разорвать империалистические оковы, объединить арабский мир на буржуазно-националистической и этатистской основе, и неоднократно не смогли остановить экспансию сионистского государства, предав палестинскую освободительную борьбу. Их вынудили пойти на унизительные уступки империализму и его союзникам. Некоторые, как, например, режим Саддама Хусейна в Ираке, даже предложили стать преемниками иранского шаха в качестве регионального жандарма империализма. С этой целью Саддам развязал варварскую войну против Ирана от имени США и других империалистических государств, устраивал погромы целых курдских городов и лишал рабочих и религиозного большинства (шиитов) любых демократических прав. Египет при Саддате и Мубараке стал пешкой США и сокамерником палестинцев.

7. Но не только националисты потерпели неудачу. «Коммунисты», в действительности сталинистские левые, тоже потерпели неудачу. Несмотря на все различия в окраске – от промосковских до более маоистских оттенков, от легистских до партизанских стратегий, – все они разделяли стадийную теорию революции. Исходя из центральной важности борьбы против империализма и за национальное освобождение, они пришли к выводу, что эта демократическая революция должна привести к установлению режима, который будет реализовывать исключительно задачи буржуазной революции, – то есть к длительному периоду капиталистического развития, прежде чем можно будет даже думать о власти рабочих и социализме. Для этого они выступали за стратегический союз с национальной «антиимпериалистической» буржуазией и отводили ей ведущую роль в борьбе. Это неоднократно приводило к политическим катастрофам, поскольку последняя была слишком слаба в социальном и экономическом отношении, чтобы играть отведенную ей роль. В лучшем случае националистически настроенные офицеры армии, такие как Насер, играли временную антиимпериалистическую роль, но ценой установления военной бонапартистской диктатуры, которая в конечном итоге обратилась против своих союзников-коммунистов и всех независимых рабочих организаций.

8. Промосковские коммунистические партии, где Кремль в течение определённого времени имел большую заинтересованность в существующих режимах (в Ираке, Египте и Сирии), были вынуждены полностью и открыто подчиняться своим «антиимпериалистическим» правителям, фактически оказывая им поддержку слева. В других случаях левые сталинистские или маоистские силы возглавляли крупные оппозиционные движения или борьбу, в том числе и с героическими, но частичными победами. Но, как и в самом трагическом случае – иранской революции – огромная героическая роль, которую они сыграли в свержении шаха и разгроме армии и САВАК (ненавистной тайной полиции), а также полученная ими массовая поддержка были разрушены, потому что так или иначе (и с разной степенью «последовательности») они подчинились руководству «национальной буржуазии», то есть руководству Хомейни.

9. Эти два процесса – упадок и падение светского арабского национализма и сталинизированного коммунизма – ещё больше обострились после распада СССР и реставрации капитализма в нём и Китае. Буржуазный национализм и сталинистские силы потеряли важных глобальных союзников и источники материальной поддержки. Поражение Ирака в первой войне США против этой страны привело к дальнейшему смещению арабских националистических и фальшивых антиимпериалистических режимов вправо (в Сирии). ООП подписала соглашения в Осло, и левые в ООП либо поддержали это, либо, в лучшем случае, непоследовательно противодействовали этой предательской борьбе за национальное освобождение.

10. Крах сталинизма открыл новый период в мировой истории. Ближний Восток и Центральная Азия – а следовательно, и значительная часть «мусульманского мира» – оказались в центре внимания США, стремящихся создать свой «новый мировой порядок». Если в период с 1945 по 1989 год им приходилось конкурировать за влияние в регионе с Советским Союзом, мирясь с существованием неприсоединившихся или нейтральных держав, обладающих определённой степенью независимости, то теперь, будучи единственной мировой сверхдержавой, они стремились подчинить себе весь регион и избавиться от «государств-изгоев», которые всё ещё игнорировали все её желания (Ирак, Иран, Сирия, Ливия). Это влияние включало в себя не только американские базы в Саудовской Аравии и вооружённого жандарма сионистского государства, но и «мягкую силу» политического и культурного измерения. Права человека и демократизация были призваны на службу «открытию» «закрытых обществ» мусульманского мира. Одна из надежд заключалась в том, чтобы привлечь на сторону США и европейцев интеллигенцию, студентов и женщин, которые в 1950-х — 1980-х годах часто были националистами или даже коммунистами. Но истинная цель заключалась в том, чтобы полностью открыть эти страны для империалистических транснациональных корпораций, нефтяных компаний и западных банков. Любой, кто сопротивлялся, объявлялся отсталым и варварским.

11. Таким образом, традиционная исламская культура стала объектом критики американского империализма с высокомерными требованиями ее модернизации (т. е. вестернизации). Исламистские группировки, которые, будучи антикоммунистическими джихадистами, оказались такими «полезными идиотами» для США в Афганистане, внезапно стали врагами в крестовом походе США за обеспечение «свободы, демократии и капитализма» в регионе и мире. Борьба с «исламским фундаментализмом» стала лозунгом для оправдания войн и интервенций США задолго до начала «войны с террором». Но это приняло форму лишь всемирного объявления войны «терроризму», то есть «исламистскому терроризму», после 11 сентября. Эта «война» открыла настоящий ящик Пандоры, полный зол, как для населения исламских стран, так и для самих империалистических держав.

12. В то время как любой научный, объективный – а значит, и марксистский – анализ должен проводить различие между исламизмом как политической идеологией и движением и исламом как религией, между различными его формами, империалистический антиисламизм намеренно стирает все эти различия, превращая их в шовинистическую, расистскую, антимусульманскую и антиарабскую демагогию. В Западной Европе и Северной Америке он стал удобным прикрытием для расистской агитации против мигрантских общин с Ближнего Востока, с Индийского субконтинента и из Восточной Африки. Это стало известно как исламофобия и, прежде всего, является разновидностью расизма. Цель этой ядовитой идеологии – оправдать любое империалистическое вмешательство и даже оккупацию в мусульманском мире, а также шовинистические, расистские репрессивные действия внутри страны против национальных или религиозных меньшинств. Антиисламизм стал центральным компонентом империалистической идеологии, включая государственный расизм, фашистские, крайне правые христианские и правопопулистские силы. Он во многом вытеснил антикоммунизм как центральную фобию в самих США и, вероятно, продолжит играть эту роль, поскольку США не удалось создать новый, относительно стабильный империалистический мировой порядок. Напротив, интервенции США и их союзников ещё больше дестабилизировали обстановку на Ближнем Востоке, в Центральной Азии и в регионах, простирающихся вплоть до Индийского субконтинента и Африки. Это подорвало позиции проимпериалистических режимов, таких как Пакистан, и обострило борьбу за передел мира между США и их новыми соперниками.

13. Наконец, существует четвёртый элемент, подпитывающий рост исламизма и возвращение к религии в условиях экономического и социального кризиса. Кризис руководства рабочего класса приобретает в таких условиях ещё более важную роль. В условиях глобализации некоторые страны «исламского мира» пережили откровенный социальный упадок, если не скатились в варварство (Афганистан в период гражданской войны, Талибан, война США/НАТО, Сомали после провала американской интервенции). Воспроизводство общества, даже жизнеспособных социальных классов, становится всё более затруднительным, что ведёт к общему опустошению и упадку общественной жизни. В петромонархиях падение доллара и почти исключительная зависимость государственного бюджета от нефтяных доходов, превращающая их, по сути, в государства-рантье, начали подрывать основу интеграции среднего и низшего классов посредством диктаторской и крайне паразитической системы. В других странах, таких как Пакистан, Египет, Индонезия или Иран, в условиях глобализации наблюдался даже рост рабочего класса благодаря почти лихорадочному росту экономики, хотя и основанному в значительной степени на спекуляциях. Однако новые пролетарии подвергаются крайней эксплуатации и зачастую вынуждены жить в крайней нищете из-за ущемления политических и профсоюзных прав. Всё это привело к росту социального неравенства и напряжённости в условиях глобализации. Это в огромной степени усугубляется тенденцией к социальному упадку после 2007 года и тем фактом, что почти все полуколонии исламского мира, за исключением нескольких, пострадали от кризиса гораздо сильнее, чем империалистические центры.

14. В таких условиях реакционные силы могут и будут объединяться, если рабочий класс не способен возглавить борьбу народных масс города и деревни против эксплуатации, нищеты, диктатуры и империализма. Как радикальные исламистские муллы, так и традиционалистские улемы, как и в других религиях, будут использовать мечети, их благотворительные учреждения и медресы для умиротворения масс. Во многих случаях они будут использовать их для объединения угнетённых в реакционных целях и для присоединения их к своим «исламским» лидерам – помещикам, базарщикам и «благочестивым» промышленникам. Однако в некоторых случаях они будут объединять их и действительно объединяют ради справедливого дела, например, борьбы против национального и империалистического угнетения. Марксисты должны уметь объективно определять их и не впадать ни в свою собственную версию исламофобии, ни в её противоположность, убеждение, что исламизм – это, по сути, антиимпериалистическая идеология и движение, которые «объективно» обязаны пройти целый этап революции, прежде чем щедро передать её рабочему классу. В случаях, когда их борьба объективно прогрессивна, как это было с «Хезболлой» при защите Ливана от израильского нападения или с «Хамасом» в аналогичной ситуации в Газе, истинным революционерам придётся сражаться вместе с ними. То же самое относится и к религиозным исламистским силам, играющим определённую роль в антивоенном движении в империалистических странах. Но им придётся делать это ради строго ограниченных общих целей, ни на минуту не отказываясь от независимости рабочего класса и других прогрессивных сил. Но даже это не должно затмевать общий реакционный характер исламистских сил.

15. Вышеупомянутые четыре фактора – крах национализма, сталинизма, наступление США за новый мировой порядок и глобальный кризис – имеют решающее значение для понимания подъема исламизма и того, почему он смог стать крупной политической силой.

Развитие исламизма

16. Исламизм как политическое движение не следует путать с исламом как религией. Исламизм — это политическое движение, использующее отдельные аспекты ислама в качестве мотивирующего фактора для своих сторонников и политической программы для достижения власти. Однако исламисты полностью отождествляют свою политическую идеологию с исламом и отрицают разделение политики и религии. Для них секуляризм и нерелигиозные идеологии (национализм, коммунизм, либерализм) — это просто безбожное противодействие исламу.

17. Политический исламизм неразрывно связан с фундаменталистскими течениями в рамках основного течения суннитского ислама, но не тождественен им. Шииты, составляющие небольшое меньшинство среди мусульман мира, но большинство в Иране и Ираке, придерживаются иных традиций, но находятся под влиянием суннитского ислама, а после Иранской революции 1979 года, в свою очередь, оказывают на него влияние.

18. Исламский фундаментализм, или салафизм (от «салаф ас-салих» или «праведные предшественники»), представляет собой попытку вернуться к тому, что его идеологи считают практикой первых трёх поколений мусульман. Его истоки восходят к XVIII–XIX векам н. э. и стали ответом на упадок и падение трёх великих мусульманских империй предыдущих веков: Османской империи, Сефевидов и Великих Моголов. Одним из первых основателей салафизма, прославившегося принятием его учения в качестве государственной идеологии Саудовской Аравией, был Мухаммад ибн Абд аль-Ваххаб (1703–1792). Ваххабизм является наиболее распространённой формой салафизма благодаря спонсированию Саудовской Аравией мечетей и медресов (школ подготовки имамов и правоведов) по всему миру.

19. С падением исламских империй Великобритания и Франция стали колонизаторами в исламском мире. Колонизаторы не преследовали ислам, но заменили его правовые и политические институты светскими, модернизировали, но одновременно эксплуатировали его экономику и жестоко подавляли восстания против своей власти (в Индии, Египте и Судане).

20. Правящие классы мусульманского мира основывались на землевладении и традиционном торговом капитале, однако в новых колониях (замаскированных под мандаты Лиги Наций) доминировали французские и британские банкиры и бизнесмены. Развитие местного капитализма было замедлено. Поскольку мусульманские улемы (или духовенство) происходили из этих классов и были в них укоренены, недовольство, а порой и сопротивление западным оккупантам отчасти исходили именно из этих слоёв. Но именно развитие современного рабочего класса, (полу)пролетаризация крестьянства и формирование современной интеллигенции (студентов, учителей, инженеров, юристов) колониальным капитализмом создали силу, которая в конечном итоге восстала против колонизаторов.

21. Политический исламизм зародился в период между Второй и Первой мировыми войнами. Во время Первой мировой войны англо-французские империалисты завлекали арабские народы Аравии, Палестины, Сирии и Ирака обещаниями «национального освобождения» от Османской империи. Это привело к «арабскому возрождению», особенно в Египте, Ливане и Сирии. Но британцы и французы обманули арабских лидеров, колонизировав (под тонким прикрытием мандатов Лиги Наций) Сирию, Ливан и Палестину и удерживая Египет и свои североафриканские колонии. В Палестине британцы поощряли крупномасштабное еврейское поселение из Европы — так же, как французы колонизировали Алжир. К концу 1920-х годов отчуждение от этого обманного завоевания привело сначала к росту светского арабского национализма, такого как баасизм, основанного в 1940 году сирийскими интеллектуалами Мишелем Афлаком и Салахом аль-Битаром, а также к политическому исламизму.

22. Основатели двух ключевых организаций родились и выросли в британских колониях. Хасан аль-Банна (1906–1949) основал «Аль-Ихван аль-Муслим» («Братьев-мусульман») в Египте в 1928 году. Сайед Абуль Аля Маудуди (1903–1979) основал «Джаамат-и-Ислами» в Индии в 1941 году. Основателями организаций стали выходцы из среднего класса: учёные, профессора, учителя, инженеры и т. д. Однако исламисты, в отличие от националистов и социалистов, отвергали не только колониализм, но и значительную часть западной светской культуры, хотя и не её научные и технологические достижения.

23. Движение «Ихван» радикализовалось в результате палестинского восстания 1936 года против британских колониальных властей и сионистских поселенцев. Палестинское руководство изначально и долгое время придерживалось традиционалистской и феодально-религиозной идеологии. «Братья-мусульмане» начали вооружаться, проникать в египетскую полицию и армию, пропагандировать восстание против британцев. Видя в британцах главного врага, а в Германии и Италии – потенциальных союзников, они копировали черты европейского фашизма, создав ополчение по образцу СА или «Чернорубашечников». «Братья-мусульмане» распространились на Сирию, Ливан, Палестину, Иорданию, Судан и Ирак. В Египте «Братья-мусульмане» быстро расширялись, и к концу 1940-х годов число их сторонников достигло, вероятно, 500 000 человек. Социальной базой «Братьев-мусульман» были учителя, технические специалисты, клерки, ремесленники и мелкие торговцы из низшего среднего класса.

24. Однако, разгневанные унизительным поражением Египта от Израиля в войне 1948 года, его боевики убили египетского премьер-министра в том же году, а в отместку сам аль-Банна был убит в следующем году. «Ихван» был объявлен вне закона и подвергся жестоким репрессиям. Тем не менее, организация поддержала Гамаля Абдель Насера и «Свободных офицеров», свергнувших монархию в 1953 году. Однако она быстро рассорилась со светским арабским националистическим режимом и подвергалась жестким репрессиям в течение оставшихся лет правления Насера.

25. Сайид Кутб (1906-1966) был ключевым идеологом членов организации «Братья-мусульмане», редактировал ее газету и возглавлял отдел пропаганды. Одна из его самых коротких работ «Маалим фи ат-Тарик» или «Вехи» (1964) стала основополагающим текстом для джихадистского исламизма. Он утверждал, что абсолютный трансцендентный суверенитет бога в исламе делает недействительным светское (безбожное) государство. Это в равной степени относилось к национальному государству, основой которого было нерелигиозное разделение уммы, общины верующих. Точно так же демократическое государство, основанное на «суверенитете народа», было нерелигиозным узурпированием божественного суверенитета. Кутб считал, что весь мир, включая якобы мусульманские страны, вернулся в период невежества (джахилийя) до откровений Мухаммеда.

26. Первоначально небольшой авангард исламистов будет бороться против новой джахилийи, сначала идеологически, а затем физически: жестокая, революционная борьба была необходима для восстановления исламской уммы. Этот джихад, в его интерпретации этого термина, был направлен против империалистов и их местных агентов. Шариат будет восстановлен. Все, что запрещено в шариате, будет отменено - употребление алкоголя, совместное обучение, смешение двух полов на работе или в досуге и т. д. В любопытной параллели с марксистским (и анархистским) взглядом на безгосударственное общество, умма Кутба не будет иметь правителей, и даже шариат станет просто моральным законом, «навязываемым» всеми. Мало кто из современных учеников Кутба зашел так далеко, полагая, что новый халиф или амир будет выбран уммой через своего рода совет или шуру.

27. Кутб также осуждал эксплуататорскую природу западного капитализма – порождение коррумпированных религий, таких как христианство и иудаизм. Он считал проблемой не сам капитал или частную собственность на средства производства, а финансовые спекуляции, ростовщичество (кредитование под проценты). Из этого проистекал отвратительный антисемитизм Кутба и многих последовавших за ним исламистов. Кутб утверждал, что «мировое еврейство» участвовало и участвует в заговорах, «цель» которых заключается в следующем: «чтобы евреи могли проникнуть в политическую жизнь всего мира и затем беспрепятственно осуществлять свои злодейские замыслы. Во главе списка этих видов деятельности стоит ростовщичество, цель которого – довести всё богатство человечества до состояния, когда всё богатство человечества окажется в руках еврейских финансовых учреждений, работающих на проценты». (Milestone s, стр. 110–11)

28. Кутб видел во вмешательстве империализма в арабский и мусульманский мир, в его господстве над ними, в создании и поддержке Израиля, лишь продолжение крестовых походов, то есть попытку уничтожить ислам. Те правители исламского мира, которые, подобно Насеру, отменили шариат, заменив его светскими законами, и внедрили западные идеи, такие как социализм, национализм, права женщин, были врагами ислама и союзниками крестоносцев.

29. Таким образом, исламизм развивался не только – и даже не в первую очередь – как антиколониальное, но и как антисекулярное движение. Он стремится «восстановить» государственные и общественные институты, основанные на религиозном праве (шариате), предположительно действовавшем во времена Пророка Мухаммеда и его ближайших преемников. Эта идея восстановления либо элементов мусульманской уммы – эмиратов, либо исламской республики (Иран), либо даже возрожденного панисламского халифата – представляет собой совершенно реакционную и утопическую цель.

30. Это утопично, поскольку экономические, социальные и классовые условия I века хиджры/VII века н.э. не могут быть восстановлены, даже если бы исламистские толкования ранних дней ислама были истинными или неоспоримыми, что неверно. Это реакционный подход, поскольку предлагаемые исламистами меры представляли бы собой жесткое ограничение демократических прав и свобод женщин, рабочих и бедных крестьян, религиозных меньшинств, сексуальных меньшинств и т.д.

31. Практический опыт «божественного правления» на практике обернулся либо властью политизированной религиозной иерархии, как в Иране, либо властью монарха и подчинённых ему улемов (Саудовская Аравия). Если бы к власти пришло одно из исламистских движений (и в какой-то степени именно такова была природа режима Талибана в Афганистане), это был бы тоталитарный режим, навязывающий якобы божественные законы рабочим, женщинам и молодёжи, что по качеству ничем не лучше фашизма.

32. Многие государства мусульманского мира приняли смесь исламизма с элементами шариата (Индонезия, Пакистан, различные арабские страны). Несмотря на заявления исламских либералов (и даже постмодернистских феминисток), демократические и социалистические свободы совершенно несовместимы с какой-либо религиозной основой государства.

33. Марксисты – не только непримиримые материалисты в своём мировоззрении, но и секуляристы в своей политической программе. Религия должна оставаться сугубо частным делом государства. Если это не так, как формально обстоит дело, по крайней мере, в таких республиках, как США или Франция, марксисты включают борьбу за отделение религии от государственной поддержки или признания. Это не следует путать с преследованием или подавлением религиозных убеждений, закрытием мест отправления культа, запретом на публичную демонстрацию их символов или на их публичную пропаганду. Это просто означает, что государство не должно официально поддерживать какую-либо религию в сфере права, образования или других областях официальной общественной жизни. Если взрослые верующие желают строить свою жизнь с другими верующими в соответствии со своими религиозными законами, то это их личное дело. Но те, кто этого не делает, не должны никоим образом принуждаться к этому. Любое подобное принуждение со стороны религиозных иерархий, объединений и т. д. должно быть запрещено демократическим законом. Рабочий класс является истинным наследником и единственным последовательным защитником свободы совести, веротерпимости, светских и антиклерикальных целей всех великих буржуазных революций.

34. Однако в последней четверти двадцатого века и в первом десятилетии этого века эти крайне регрессивные в социальном отношении исламистские движения во многих странах вытеснили более современные «прогрессивные» движения ради поддержки масс. Недавний рост политического ислама напрямую связан с двумя особенностями современного мира. Во-первых, он связан с ролью империализма на Ближнем Востоке и в Центральной Азии. Империализм, зародившийся и по-прежнему в значительной степени базирующийся в западных странах, связанный с христианством и либеральной демократией, рассматривается как сила, вторгающаяся в культуру и жизнь мусульманского мира.

35. Исламисты эксплуатируют эту реальность для продвижения собственной версии «столкновения цивилизаций» – мировоззрения, которое представляет религиозный фундаментализм и тоталитаризм исламизма как необходимую и даже революционную борьбу как против капитализма, так и против тех предательских государственных лидеров, которые считаются защитниками империализма. Суть в том, что исламские движения не возникают в вакууме или из-за какой-то изначально «отсталой позиции». С этим связано существование Израиля, который сам по себе является продуктом империализма. Насильственное создание крайне милитаризованного, экспансионистского и колониального расистского сионистского государства на Ближнем Востоке и то, как оно было создано (изгнание палестинских арабов), является одним из ключевых факторов создания и существования исламских движений сопротивления (ХАМАС, «Хезболла»). Империализм также создал исламские государства, такие как Пакистан, поддерживаемые исламскими движениями.

36. Исламисты черпали свои первоначальные кадры из образованного среднего класса, возмущённого империалистическим господством в своей стране и возмущённого покладистостью правящей элиты, обладающей интеллектуальным опытом для формирования теологических и политических позиций движения. В таких ситуациях средний класс становится пионером национального строительства, опорой националистического дела. В исламском мире исламизм привлекает их как главный двигатель социальных перемен, опираясь на религиозные идеи для мобилизации за пределами своего социального класса.

37. Однако всякий раз, когда они стремятся создать массовое движение, они пытаются привлечь к своей деятельности слои рабочего класса и люмпен-пролетариата. Рабочих, молодёжь и бедняков привлекают в исламистские движения жестокие условия, навязанные им глобализацией и коррупцией местных властей. Отсутствие социалистического и революционного движения делает эти силы жертвами исламских групп, предлагающих мировоззрение, тактику и стратегию, связанные с конечной целью, культурными и историческими убеждениями, слитыми в, казалось бы, радикальный политический проект. Для бедных и неблагополучных слоёв населения глобального Юга капитализм не предлагает выхода, а политико-религиозные движения предлагают «опиум» и обещание радикальных перемен, которые так притягательны. Они рассматривают капитализм как западное зло, импортированное из империалистического мира американской армией, хищными капиталистами и транснациональными корпорациями и защищаемое их коррумпированными правителями. Исламизм, как предполагаемый антикапитализм, апеллирует к этим слоям.

38. Исламизм также апеллирует к людям, всё ещё находящимся в плену докапиталистического способа производства, к деревням и регионам, всё ещё находящимся в плену феодализма или примитивного сельского хозяйства. Здесь он выступает в качестве политической силы внутри сельской общины, навязывая морально авторитетный свод законов и норм, регулирующих поведение людей. В новейшей истории ислам не пережил «периода просвещения», что делает его зачастую крайне антинаучным и глубоко консервативным в своём мировоззрении. Исламские движения после 1979 года строились на руинах либеральных исламских ценностей и рассматривали утопическую консервативную эпоху ислама как образец для построения новых обществ.

39. Отсталость ислама и исламских стран – это не просто отражение догматической интерпретации древних религиозных воззрений, перенесенной на современность. Отсутствие развития и прогрессивных социальных взглядов – это, прежде всего, результат систематической неразвитости полуколониальных стран и стран третьего мира, обусловленной капитализмом и империализмом. В интеллектуальном плане они, как правило, отвергают наследие Просвещения и вытекающие из него традиции и принципы.

Классовый характер исламизма и его различные оттенки

40. Исламистский спектр широк: от консервативно-буржуазных партий, стремящихся сохранить влияние улемов и помещиков наряду с капиталистами и строго конституционных по своим методам, до мелкобуржуазных популистских течений, выступающих против империализма, использующих воинствующую тактику вооруженной борьбы или партизанской войны, а также джихадистских террористических групп и даже фашистских и полуфашистских организаций. Очевидно, что между ними нет четкого, раз и навсегда установленного различия. Популистское течение может развиться в фашистскую организацию. Архиреакционная исламистская организация, созданная против светских антиимпериалистических движений, может быть вынуждена заняться национальной борьбой, чтобы сохранить жизнеспособную политическую силу. Мелкобуржуазное реакционное исламистское движение может превратиться в исламскую (а не исламистскую) буржуазную массовую партию, как, например, ПСР в Турции, которая стала главной партией не только для среднего класса и бедных, но и для мейнстрима частнокапиталистических партий в Турции. Подобные эволюции и трансформации партий – как буржуазных, так и рабочих – происходили неоднократно.

41. Несмотря на эти различия, у всех исламистских партий и движений есть определённые общие черты . Самое главное, все они стремятся к созданию политического режима, основанного на религиозном праве, государства без разделения на государство и – единую – религию, по сути теократического государства. Это означает, что цель всех этих исламистских партий и движений в конечном счёте реакционна.

42. Все исламистские режимы свидетельствуют об этом. Они демонстрируют, что означает власть исламистских партий и движений для рабочего класса, женщин и угнетённых. Именно здесь реакционный характер любого исламистского или иного сектантского или религиозного фундаменталистского движения проявляется наиболее ярко. Идеализированное, мнимое единство верующих – это ширма, оправдывающая и благословляющая господство класса капиталистов, помещиков и рантье. Институты исламского духовенства в конечном итоге становятся институтами государства. Это позволяет религиозной национальной силе установить практически полный контроль над населением и усилить влияние государства – и защищаемого им правящего класса – на рабочих и крестьян гораздо сильнее, чем могли бы сделать репрессивные силы сами по себе.

43. Однако исламистские режимы также доказывают, что в конечном счёте исламистские партии, силы и государства не должны и не могут рассматриваться только как религиозные движения или формы, и не должны рассматриваться только в свете провозглашаемых ими религиозными целями. Напротив, они демонстрируют, что – как и в случае с другими религиозно-политическими движениями – именно потребности и интересы определённого класса или союза классов определяют функцию и, в конечном счёте, форму и содержание идеологии, а не наоборот.

44. Таким образом, антизападный и архиреакционный характер саудовской государственной идеологии оказался вполне способным оправдать одного из важнейших сторонников доминирования США на Ближнем Востоке. Она оказалась вполне способной «поддерживать» ХАМАС против ФАТХ (и изначально именно так и поступала, чтобы сдержать национал-либеральную борьбу в интересах американского империализма), и одновременно открыто сотрудничать с Израилем. Этот реакционный характер режима не меняется от того, что он может вступить в конфликт с империализмом.

45. Иранский режим – ещё один наглядный пример. Его демагогический антиимпериализм был особенно силён при Хомейни, поскольку шах не только был марионеткой США, но и, будучи бонапартистским модернизатором, как его отец или Мустафа Кемаль, стремился ослабить влияние шиитских улемов и базарных торговцев, опираясь на транснациональный капитал и открываясь ему. В ответ на это Хомейни – как представитель реакционного крыла улемов (а также базарных торговцев и землевладельцев) – разработал идеологию велият-и-факих (власти юриста), направленную против вестернизирующего буржуазного секуляризма шаха. Но Исламская Республика, возникшая после 1979 года, была скорее эмпирическим ответом на силы – революционные и контрреволюционные, – высвободившиеся в результате иранской революции.

46. Консервативные буржуазные политики (Национальный фронт) и большинство Великих аятолл, представлявшие высшие слои традиционных банкиров и торговцев базара, а также богатых землевладельцев, не могли и не желали создать режим, к которому стремился Хомейни; они также не хотели разрывать отношения с США. Они хотели конституционной монархии и сохранения определённого разделения между духовенством и политикой. Хомейни, однако, использовал свою харизматическую власть над бедными городскими массами и низшим духовенством, чтобы оттеснить и устранить своих оппонентов из политической и духовной элиты. Однако радикализм и сила левых, студенческой молодёжи, сила рабочих, продемонстрированная в забастовках и захватах фабрик, убедили Хомейни в том, что конституционный режим не сможет контролировать и подавлять эти силы и, в любом случае, слишком сильно уступит западной культуре и её проникновению. Для разгрома левых сталинистских и «исламско-марксистских» партий (Иранских народных федаев и Народных моджахедов «Моджахедин-э-хальк») требовались жестокие уличные бои и «белый террор». Для этого требовалась не просто обычная государственная машина, а массовое фашистское движение – отряды «Хезболлы». Военные условия после нападения Саддама на Иран и блокады со стороны американских империалистов создали идеальные условия для разгрома левых, а их ложная стратегия уступок на ранних этапах позволила ему расколоть своих оппонентов и установить тоталитарный режим.

47. Хотя консервативные буржуазные силы в лице «реформаторов» в некоторой степени смягчили тоталитарный характер режима, бонапартистское фашистское ядро государственной машины сопротивлялось демократизации сверху и снизу (демократические движения студентов). Ахмадижаду приходится сочетать исламистскую систему социального обеспечения (основанную на благотворительности мечетей для бедных и «лишённых наследства» из трущоб и деревень), с жестокими репрессиями фашистских «базиджи» и банд, с продолжающимся демагогическим антиимпериализмом и поддержкой «Хезболлы» и ХАМАС против Израиля. Только вмешательство рабочего класса как революционной социальной силы — во главе с партией, которая является как антиимпериалистической, так и антикапиталистической, — сможет подорвать социальную основу диктатуры и развязать революцию.

48. Фальшивый характер «антиимпериализма» исламистских режимов ещё более варварски раскрывается в отношении суданского режима. Он прекрасно сочетается с попытками стать полуколониальным союзником нарождающегося китайского империализма, продажей природных ресурсов и контроля над нефтяными доходами «своего» народа в обмен на китайские деньги и поддержкой подавления восстания в Дарфуре.

49. Режим афганских талибов также попал в эту категорию. Их быстрое падение в 2001 году во многом было обусловлено отчуждением широких масс за пределами южных племён пуштунов, вызванным их ультрареакционной социальной политикой и жестокой диктатурой. Их крах под ударами США также отчасти был обусловлен тем, что пакистанские и саудовские покровители бросили их на произвол судьбы. Тем не менее, им удалось возродиться на юге и вести успешную партизанскую борьбу против иностранных оккупационных сил и откровенно коррумпированного марионеточного режима, основанного на полевых командирах, которых ранее изгнал Талибан.

50. Наконец, необходимо различать исламистские режимы и «исламские государства» или «республики», имеющие гибридную форму. Такие государства, как Пакистан, по сути, не являются теократическими, несмотря на то, что называют себя «исламскими». Но это государства, в которых значительная часть права, государственных институтов, школ и т. д. связана и взаимосвязана с исламом и духовенством (подобно тому, как христианские религии были и остаются в ряде стран связанными с государством), то есть государства, в которых борьба за отделение государства от религиозных институтов по-прежнему имеет огромное значение.

51. Оппозиционные исламистские движения и партии, естественно, гораздо более разнообразны по форме, составу и классовой базе, чем те, кто пришёл к власти. Они охватывают практически все аспекты политической жизни – от массовых реформаторских движений до радикально-реакционных мелкобуржуазных организаций (включая фашистские), исламистов, возглавляющих национально-либеральную борьбу, небольших элитарных террористических группировок и даже полуисламистских сил, обещающих социальное освобождение.

52. Главным разграничительным фактором, очевидно, является вопрос о том, какую форму должна принять борьба за цели исламистского движения. Ряд исламистских сил сосредотачивается на строго конституционных средствах, на борьбе за реформирование существующего государственного аппарата . Некоторые из этих сил имеют долгую историю. Некоторые из них за последние годы приобрели значительную массу сторонников, возглавив недовольство и борьбу с существующими режимами.

53. Эти силы часто возглавляются частью буржуазии, в то время как их кадры обычно рекрутируются из образованной мелкой буржуазии. Их стратегия заключается в расширении своего влияния посредством постепенного завоевания политической власти (выборы в профессиональные органы, муниципальные и парламентские выборы, а в конечном итоге и правительство), используя свою массовую поддержку и мобилизацию для усиления давления на существующие режимы. Такая парламентская ориентация может сочетаться с ролью в сфере социального обеспечения – от религиозных школ до медицинских центров – что для обнищавших масс часто является единственной возможностью сократить свою бедность. Такие движения или политические течения варьируются от турецкой «Рефах» (предшественника ныне правящей Партии справедливости и развития) до «Братьев-мусульман» Египта и Иордании. Также алжирский Исламский Фронт Спасения (ИФС) приобрел подобный характер на легальном этапе своей истории в 1989–1992 годах.

54. Духовное руководство иранской оппозиции также является примером исламистского политического течения, протопартии, стремящейся реформировать существующее, пусть и исламское, государство. Однако её предательский характер ясно виден в попытках сдержать массовые демократические движения рабочих и среднего класса Ирана и не допустить их выхода за рамки того, что она считает законными институтами Исламского государства Иран.

55. Ограниченные формы демократии, если не прямые формы диктатуры, а также глубокий социальный кризис в большинстве мусульманских стран часто заставляли исламистские силы обращаться к средствам вооружённой борьбы. Они могут быть направлены против существующих режимов или угнетателей — иногда, но не всегда, в сочетании с правовыми структурами. Возможность использовать мечети и их благотворительные фонды (авкафы) и коранические школы (мадари) в качестве базы в странах, где над ними нет государственного контроля, позволила развиться массовым движениям. Такие движения обеспечивают такую степень социального обеспечения, которую режимы, особенно после принятия неолиберальной экономической политики, не могли или не хотели. Но при всём этом дублировании реформизма они в целом враждебны к независимым организациям рабочего класса (настоящим профсоюзам) и ко всем, светским и демократическим силам, женщинам, лесбиянкам и геям-активистам, а также национальным и религиозным меньшинствам. В результате такие партии являются консервативными капиталистическими партиями, даже если они стремятся восстановить или ввести большую степень религиозной опеки над государством, образованием, социальным обеспечением и т. д. Короче говоря, они стремятся открыто или тайно к десекуляризации государства — реакционной цели, которой должен противостоять рабочий класс и его союзники всеми доступными им силами.

56. В самом крайнем варианте подобные силы, прибегающие к вооружённым средствам борьбы, объединяются в реакционные массовые движения разгневанной мелкой буржуазии, объединяя вокруг себя люмпен-пролетариат и отсталые слои рабочего класса. Эти движения могут принимать крайне реакционную, протофашистскую или фашистскую форму. Они часто возникают в периоды обострения социальных и политических кризисов, представляя собой решительную альтернативу прямой реакции на коррумпированные, «светские» режимы. Но их главная функция — использовать их для удара по рабочему классу и прогрессивным массовым движениям угнетённых. Будучи реакционными массовыми силами, укоренёнными в общинах, рабочих слоях и т. д., они способны обеспечить гораздо более тоталитарный контроль и подавление прогрессивных, рабочих и демократических движений, чем это могут сделать репрессивный государственный аппарат, полиция и другие силы безопасности.

57. Исламисты-джихадисты и террористы часто преследуют схожие цели – создание исламистской диктатуры, – но не опираются на массовые организации. Это реакционные вооружённые подпольные организации, призывающие к джихаду против неверных. Хотя некоторые из них пользуются пассивной симпатией маргинализированной интеллигенции и обнищавших масс, они лишь создают террористические ячейки, тайно связанные с определёнными фундаменталистскими мечетями, медресами и их имамами. Их атаки направлены против символов и представителей империализма, правящего государственного аппарата, левых активистов, феминисток, туристов и тех, кто считает другие религиозные общины еретическими или языческими. Среди этих групп – «Аль-Каида» , «Джихад Ислами» и «Аль-Джамаа аль-Исламия» в Египте или «ВИГ» в Алжире. В то время как эти силы осуществляют отдельные террористические атаки на проимпериалистические исламские или даже исламистские режимы, стратегической целью их действий является «вдохновить» и привлечь на свою сторону слои правящих классов – крупных землевладельцев и буржуазию – для ведения борьбы с «неверными».

58. Однако не все исламисты, использующие методы вооружённой борьбы, являются полуфашистскими, фашистскими или джихадистско-террористическими силами. Существуют также массовые исламистские партии и движения, ставшие лидерами или, по крайней мере, основными движущими силами массовой борьбы против империализма, национального угнетения или диктатуры. Это не означает, что исламистские силы, возглавляющие такую борьбу, становятся подлинно прогрессивными силами. Их конечные стратегические политические и социальные цели, то есть характер политического режима, который они стремятся построить, остаются реакционными.

59. Однако прогрессивный и обоснованный характер борьбы, которую они ведут, означает, что революционным силам рабочего класса придётся бороться с исламистскими организациями бок о бок, в том числе участвуя в совместных действиях и в долгосрочных единых фронтах. Однако, как и в случае всех единых фронтов, борьба ведётся не только против общего врага, но и за лидерство над фронтом сопротивления.

60. Несмотря на то, что такие движения, как ливанская «Хезболла» или палестинский ХАМАС, смогли стать доминирующей силой национально-освободительной борьбы, было бы совершенно неверно считать исламистские организации органичными олицетворениями этой борьбы. Действительно, когда ХАМАС был основан, он был направлен против светских буржуазных националистических и левых палестинских освободительных организаций. Скорее, именно преобладание национального угнетения палестинского народа над его общественной жизнью, наряду с предательством освободительной борьбы со стороны руководства ООП, подтолкнуло ХАМАС к тому, чтобы стать силой, активно участвовавшей в борьбе против оккупации и сионистского государства.

61. С другой стороны, «Хезболла» не только смогла успешно обороняться от Израиля, но и связана с крайне бедными шиитскими слоями ливанского общества. Её исламизм приобрёл более умеренный и рациональный характер по сравнению с другими исламистскими силами. Это обусловлено ситуацией в самом Ливане, которая вынуждает «Хезболлу» заключать соглашения и союзы с силами других общин, если она хочет играть ведущую роль в ливанской политике. Это, в свою очередь, накладывает отпечаток на её версию исламизма.

62. Наконец, существует также течение популистских, «социалистических» исламистских или исламских сил. Они утверждают, что ставят борьбу против империализма, крупномасштабного угнетения капиталистов и землевладельцев, а также социальной несправедливости в центр своей агитации. Они отождествляют себя с несколькими исламскими крестьянскими социально-революционными движениями в эпоху после Мухаммеда и четырёх «праведных» халифов. В теологическом отношении они различают «ислам угнетённых» и «ислам угнетателей». В Иране Али Шариати (1933-1977) противопоставлял красный шиизм рабочих и крестьян чёрному шиизму духовенства и правителей. На него сильно повлиял марксизм стран третьего мира, который он изучил, будучи студентом в Париже.

63. В некоторых отношениях это течение схоже с более радикальными течениями «Теологии освобождения» 1970-х и 1980-х годов. Идеи Шариати оказали влияние на движение «Иранские народные моджахеды», которое разработало гибрид исламизма и сталинской идеологии. Его социальная база была схожа с маоистскими организациями – городской и сельской интеллигенцией. Хотя подобные течения сотрудничают с рабочим движением и левыми, а иногда и не являются по-настоящему исламистскими организациями, их политика затруднена популистским и народно-фронтистским характером, что приводит к политическому подчинению якобы прогрессивным или «антиимпериалистическим» слоям буржуазии или даже к сотрудничеству с империализмом.

64. Обзор различных направлений исламистских течений и организаций показывает, что любая идея «глобального» или международного единства исламистов – это фикция, мифологизация, которой занимаются как империалистические, так и исламистские идеологи в реакционных целях. В действительности различные исламистские организации различаются не только своим отношением к национально-освободительной борьбе, к режимам, к нахождению у власти или в оппозиции, к использованию террористических или конституционных средств. Они также являются национальными организациями, состоящими из определённых социальных классов (или их частей). Следовательно, именно глобальная и национальная классовая борьба, толкающая исламистские течения, организации или движения в разных направлениях, может привести к тому, что исламистская организация станет чисто исламской.

65. Различные варианты исламистских сил не являются исчерпывающими или взаимоисключающими категориями. Существуют переходные и составные формы, которые могут эволюционировать от одного типа к другому. В то время как некоторые из них могут быть прямым выражением интересов правящих классов и контролировать государственный аппарат от их имени, другие могут опираться на отчаявшийся средний класс и мелкую буржуазию. Некоторые могут даже играть ведущую роль в прогрессивной борьбе.

66. Однако политическая программа исламизма и всех исламистских организаций реакционна и утопична. Исламизм антидемократичен, он стремится передать принятие политических решений не в руки народных масс (не говоря уже о рабочем классе!), а в руки религиозных учёных, способных правильно интерпретировать исламские законы. Исламизм — это молчаливое отрицание народного суверенитета. Создание халифата и слияние мечети с государством, сопровождающееся нападками на права женщин и геев, а также на права немусульманских и сектантских меньшинств, привело бы к созданию реакционного режима, подобного фашизму, если не к форме клерикального фашизма, требующего свержения рабочим классом.

Марксизм и религия

67. Косные и догматические взгляды религиозных движений в корне противоречат идеям и взглядам социалистов и прогрессивных социальных движений, поскольку религиозные лидеры пытаются навязать людям обскурантистские и утопические взгляды. Социализм рационален и научен, основан на самоосвобождении всего человечества и нашей свободе от всех форм угнетения.

68. Поэтому любая революционная, коммунистическая организация всегда будет вести борьбу с религиозными верованиями и другими идеалистическими убеждениями. Коммунисты будут не только отстаивать право публиковать и рекламировать атеистические книги, проводить собрания и т.д. Любая коммунистическая организация сама будет основывать свою теорию и политику на историческом и диалектическом материализме и, следовательно, включать в себя критику всех и всяческих религиозных, то есть идеалистических, идей. Она будет вести систематическую идеологическую борьбу с религией и любой другой отсталой идеологией, которая в конечном итоге ослепляет и затемняет политическое сознание рабочего класса и всех угнетённых, даже если это всего лишь смутный призыв угнетённых против несправедливости, нищеты и неравенства.

69. Хотя диалектический материализм является нашей философской основой, включая, следовательно, и атеизм, это не означает, что атеизм является частью нашей программы социалистической революции. То есть мы не отвергнем ни одного решительного борца за класс, принимающего нашу дисциплину и нашу программу, только из-за его/её религиозных убеждений. Хотя теоретические основы партии являются и должны быть последовательно материалистическими, мы не требуем, чтобы рабочие и угнетённые, желающие бороться за социалистическую революцию и программу партии, были последовательными материалистами или даже атеистами в качестве предварительного условия для присоединения к борьбе. Однако мы настаиваем на том, чтобы все члены партии поддерживали последовательную демократическую программу в отношении религии, то есть отделение церкви от государства, и боролись за неё, независимо от своих личных религиозных или атеистических убеждений.

70. В отличие от буржуазных антирелигиозных доктринёров и многих анархистов, для нас атеизм – не единственная, и даже не самая важная часть нашей борьбы. Более того, как исторические материалисты, мы знаем, что социальные корни религии – опиума для народа – не будут преодолены и в конечном итоге уничтожены антирелигиозной пропагандой, это будет сделано лишь в том случае, если классовое разделение общества и слепой, иррациональный характер самих общественных отношений будут преодолены и заменены подлинно гуманной, коммунистической общественной формацией. Поэтому было бы действительно неправильно, пагубно и тормозило бы развитие сознания рабочего класса, если бы мы исключили религиозных деятелей из наших рядов, если они готовы принять программу социалистической революции и бороться за неё. Напротив, решительная борьба с угнетением, совместная борьба религиозных народов с этим угнетением, будет сегодня лучшим средством освободить их от религиозных заблуждений и иллюзий. Поэтому там, где религиозные организации имеют влияние на слои рабочих и крестьян, коммунистам может потребоваться предложить совместные действия против капитала и помещичьего землевладения, чтобы ослабить влияние этих сил и способствовать классовой борьбе. Эта тактика единого фронта с религиозными силами не является уступкой религии, а, напротив, способствует борьбе с капиталом, одновременно способствуя борьбе со страданиями, на которых в конечном счёте основаны все религиозные иллюзии.

71. Обсуждение Коммунистического Интернационала (особенно на его Втором и Четвертом конгрессах) и тактика единого антиимпериалистической фронта являются бесценной основой для разработки марксистской тактики в отношении исламских и исламистских сил. Общая реакционная природа исламизма не должна заслонять тот факт, что исламистские силы могут вести борьбу против империализма, диктатуры или реакции, которую мы должны поддерживать. Поддерживаем ли мы конкретную тактику или действие и какую именно, зависит от конкретных обстоятельств. Аналогичным образом необходимо различать реальный социальный смысл религиозной идеологии, интересы различных классов и слоёв, объединяющихся под знаменем политического ислама; призыв к правлению Аллаха из уст имама, за которым стоит защита привилегированного положения улемов, и тот же лозунг из уст отчаявшейся мелкой буржуазии или маргинализированной молодёжи, который может представлять собой смутный призыв к еде, работе, жилью и свободе от полицейских репрессий.

72. Таким образом, социалисты не считают атеизм предпосылкой для действий единым фронтом с массовыми религиозными силами. Однако социалисты также не должны потакать религиозным убеждениям или подчинять свои взгляды на социальные проблемы религиозным убеждениям. Целью любого единого фронта с массовыми исламскими и исламистскими силами является как разгром империалистического милитаризма или других реакционных сил, так и мобилизация многих крестьян, городской бедноты и рабочих, находящихся под их влиянием, против помещичьего землевладения и капитализма. В конечном счёте, социалисты стремятся разбить народные движения по классовому признаку, завоевав рабочий класс и бедноту для программы социализма.

73. Марксистские революционеры решительно выступают против антимусульманского расизма, который стал важным идеологическим оружием империалистической реакции в западном мире. Мы защищаем право мусульман исповедовать свою религию и строить мечети, а также право женщин носить чадру, хиджаб или бурку, если они делают это добровольно. Мы призываем рабочее движение сплотиться для защиты мусульман, столкнувшихся с угнетением. Таким образом, рабочее движение может продемонстрировать мигрантам и религиозным меньшинствам, что оно является самой демократической и прогрессивной силой, и тем самым бросить вызов руководству исламистов. Социалистическая защита права мусульман исповедовать свои религиозные убеждения идет рука об руку с борьбой против любого принуждения женщин и молодежи к подчинению религиозному поведению против их воли.

Исламистские организации и борьба за социалистическую революцию

74. Сама природа исламистских организаций означает, что в большинстве случаев рабочее движение и все прогрессивные силы будут бороться с ними и против них.

75. Мы выступаем за свержение всех исламистских режимов – будь то марионетки и союзники США и других империалистических держав (например, Саудовское государство) или так называемые «антиимпериалистические» режимы (например, Иран).

76. В борьбе с такими режимами и всеми исламистскими силами мы боремся за разделение государства и религии, т.е. за подлинно светское и демократическое государство: против всех религиозных законов государства; нет любому государственному финансированию и привилегиям; нет законам шариата; нет религиозным школам и религиозному преподаванию в школах; против любого принудительного ношения религиозной одежды и т.д.

77. Мы боремся против всех форм угнетения и дискриминации в отношении женщин, лесбиянок, геев и трансгендеров, всех национальных, этнических и религиозных меньшинств.

78. Мы боремся за независимость рабочих организаций и всех организаций угнетённых – профсоюзов, политических партий и т. д. – от исламского и исламистского государственного контроля. Мы боремся за отделение рабочих профсоюзов и крестьянских организаций от исламских или исламистских партий, как и от любых других буржуазных или религиозных партий.

79. В странах, где мы сталкиваемся с массовыми реакционными исламистскими силами или джихадистскими группировками, нападающими на рабочее движение, женщин и других угнетённых, мы не должны полагаться на буржуазное государство в их защите и не призывать буржуазные государства запрещать исламистов. Хотя некоторые государства могут заявлять о борьбе с исламизмом из соображений демократизации, подавление политического движения с помощью полиции, спецслужб и армии лишь укрепляет способность государства подавлять все политические движения. Поэтому социалисты поддерживают рабочий класс и прогрессивные организации (женские, за права геев и т.д.) в их самообороне и защите демократических прав.

80. Борьба с исламизмом и исламистскими организациями или режимами не сводится исключительно к религиозным вопросам. Исламский режим всегда является также режимом, обеспечивающим классовое господство капиталистов и полуфеодальных землевладельцев. Поэтому наше отношение к исламистским партиям и режимам всегда должно учитывать конкретную роль, которую исламистские организации играют в конкретной борьбе.

81. Это будет включать в себя случаи столкновения исламских государств или сил с империализмом или его союзниками. Мы выступаем против любых санкций, вводимых империалистическими государствами, например, против Ирана, и требуем их отмены. Полное лицемерие утверждать, что это делается ради обеспечения демократии в Иране. Аналогично, когда такая страна, как Афганистан, подвергается нападению со стороны империализма и оккупации, мы безоговорочно защищаем право афганского народа и государства на самооборону. Мы должны разоблачить империалистическую ложь о том, что эта война велась ради освобождения афганского народа, ради свободы и демократии, в то время как на самом деле она велась для усиления империалистического удушения Афганистана и обеспечения перестройки империалистического господства во всем регионе. Мы боремся за немедленный вывод империалистических войск и их поражение в этой реакционной войне. Хотя мы не оказываем политической поддержки реакционному руководству сопротивления империализму, мы признаем необходимость объединить усилия и применить тактику единого антиимпериалистического фронта против такой силы.

82. В целом, если исламисты возглавляют национально-освободительную или иную оправданную борьбу (крестьянское восстание, борьбу против диктатуры), или если исламистское государство подвергается нападению со стороны империализма, мы поддерживаем эту борьбу. Это включает в себя применение антиимпериалистического единого фронта. Во всех этих случаях применение тактики следует отличать от фактической забастовки или соглашения о едином фронте с исламистскими силами, поскольку это потребует не только четкого соглашения о совместных действиях против общего врага, но и будет основано на свободе организации наших собственных сил и свободе критики, включая открытую критику временных исламистских союзников. Учитывая антирабочую природу исламистских сил, призыв к совместным действиям часто не будет ими услышан или даже отвергнут. Но это не делает излишним применение единого антиимпериалистического фронта, а скорее означает, что отказ исламистов от совместных действий или свободы критики должен быть выставлен напоказ в глазах масс, демонстрируя, что в конечном итоге исламисты ставят свою религиозную сектантскую рознь выше потребностей совместной борьбы.

83. Угнетённому рабочему движению необходимо ясно понимать, что любой такой союз – если он вообще возможен – будет носить лишь временный и ограниченный характер. Мы должны предупредить и подготовить их заранее к тому, что исламисты могут и в конечном итоге выступят против прогрессивных, демократических сил, религиозных меньшинств и т.д., и что мы должны быть к этому готовы.

84. Поэтому временный союз должен всегда сочетаться с борьбой за последовательную программу, направляющую рабочих и крестьян на взятие власти, на создание революционного рабоче-крестьянского правительства.

85. Чтобы подорвать и сломить влияние исламистов среди бедноты, крестьянства, городской мелкой буржуазии и даже слоев рабочего класса, недостаточно бороться за последовательные демократические требования и быть готовыми к совместным действиям против империалистической реакции.

86. Одной из основных причин растущего влияния исламизма является также тот факт, что он претендует на способность преодолеть нищету и упадок бедных, сельских и городских рабочих путем установления некоррумпированного, справедливого и честного режима, основанного на божественных исламских ценностях и законе.

87. Как мы видим во всех исламистских государствах (а также в странах, где ислам является государственной религией), это полная и фантастическая ложь. Но чтобы разоблачить её, необходима смелая программа решения насущных вопросов демократической революции – во многих странах аграрного вопроса – и борьбы с нищетой и бедностью рабочих и полупролетариев, городской бедноты.

88. Исламисты могут требовать «хорошего», то есть исламского, поведения от богатых. Но исламисты «решают» эти вопросы, поддерживая помещика против крестьянина. Они поддерживают капиталистов – будь то промышленники, торговый капитал или кто-то ещё – против их наёмных работников. «В лучшем случае» они введут духовенство в качестве «посредника» между классами, одновременно подавляя или даже запрещая любые независимые организации борьбы рабочих и крестьян. Вместо того, чтобы бороться за реальные, значимые перемены – за экспроприацию крупных землевладельцев в сельской местности, за национализацию крупной промышленности, кредита и торговли, за программу общественных работ, оплачиваемых за счёт налогообложения богатых (империалистических монополий, крупных землевладельцев, капиталистов), они будут лишь предлагать милостыню, крошки хлеба с кухонного стола правящих классов.

89. Буржуазно-националистические, а также сталинистские и левореформистские силы не смогли решить эти проблемы. Они отделяют борьбу с исламизмом, понимание его корней и тактики по отношению к нему от борьбы за революционное освобождение трудящихся и угнетённых. Это приводит либо к приспособлению и политическому подчинению «светским», иногда также проимпериалистическим силам под предлогом защиты «демократии» от исламизма, либо, в некоторых случаях, к изображению исламистов как осуществляющих «национально-демократическую» революцию, как законных лидеров буржуазной революции.

90. Однако история XX века доказала, что программа, ограничивающая революцию в полуколониальной стране нерешёнными демократическими задачами и демократическим этапом, обречена на провал. Важнейшие демократические задачи могут быть решены и реализованы только в том случае, если рабочий класс возглавит революцию, создаст рабоче-крестьянское правительство, основанное на советах и вооружённой милиции, которая заменит буржуазный государственный аппарат. Только революционная программа действий, основанная на стратегии перманентной революции и интернационализации революции, позволит рабочему классу реорганизовать общество, преодолеть отсталость, нищету, эксплуатацию, угнетение и тем самым искоренить основы отсталых реакционных идеологий и политических сил, подобных исламистам.

Тези про ісламізм

Міхаель Прьобстінг і Саймон Гарді (прийнято конгресом Ліги за П'ятий Інтернаціонал у січні 2011 року)

Примітка від редакції: ця резолюція про ісламізм була прийнята конгресом Ліги за П'ятий Інтернаціонал (ЛПІ) у січні 2011 року. Це був останній конгрес ЛПІ перед тим, як його більшість привела організацію до центристської деградації. Через кілька місяців, у квітні 2011 року, більшість вигнала ліву фракцію «Більшовицька опозиція», яка боролася за переорієнтацію організації на послідовну революційну стратегію. Ця фракція стала ядром, що заснувало Революційну Комуністичну Міжнародну Тенденцію (РКМТ). Резолюція звертається до проєкту Міхаеля Прьобстінга, міжнародного секретаря РКМТ, який був членом міжнародного керівництва ЛПІ майже два десятки років до вигнання. Цей проєкт був написаний товаришем Прьобстінгом у 2002 році, а пізніше був доповнений і редагований Саймоном Гарді. Гарді у той час був одним із наймолодших членів міжнародного керівництва ЛПІ. На жаль його кмітливість, завзятість і співчутливий характер не супроводжувалися непохитністю і політичним розумінням, необхідними, щоб протистояти дрібнобуржуазному академічному лівацькому середовищу, яке поступово поглинало його, представника університетського студентського руху в Британії. Він став лідером правого відколу з ЛПІ у квітні 2012 року, відмовившись від принципів Леніна і Троцького. Політичний і теоретичний занепад ЛПІ є символічним, оскільки обидва автори даної резолюції не є більше членами цієї організації. Це також може пояснити, чому ЛПІ так і не опублікували цю резолюцію до сьогоднішнього дня, хоч вона і була одноголосно прийнята конгресом більше двох років тому. Резолюція в її остаточній, прийнятій формі є обґрунтованим аналізом ісламізму з марксистської точки зору і окреслює революційну програмну відповідь. Ми не будемо заперечувати, що в процесі редагування мала місце певна тенденція до надмірного акцентування описів за рахунок класового аналізу. Така тенденція, на жаль, дуже поширена серед так званих марксистських інтелектуалів. Однак ці слабкі сторони мають обмежений характер і не применшують революційного змісту тезисів.

* * * * *

Підйом ісламізму

1. Протягом останніх кількох десятиліть політичний іслам неодноразово піднімався вище в політичному порядку денному. В Ірані реакційна, клерикальна, ісламістська диктатура прийшла до влади в результаті поразки прогресивних сил під час революції проти шаха. Незважаючи на свою «антиімперіалістичну» позицію та відкриту ворожість з боку США та Ізраїлю — і, в меншій мірі, з боку Німеччини та Франції — для більшості іранських мас це була переважно антисекулярна, антидемократична та антиробоча диктатура. Режим потопив у крові бойовиків робітничого та соціалістичного руху, а також інших прогресивних сил (жінок, національних меншин, демократичних рухів).

2. Ці дії були подібними до дій найбільш реакційних режимів останньої чверті ХХ століття, таких як хунта Піночета, і мали багато рис фашизму. Різниця полягала в тому, що іранський режим підтримував на словах ворожість до США, на що останні відповіли ізоляцією Ірану та підбурюванням до нападу на нього Іраку Саддама Хусейна. Але США виступали не проти диктаторського правління ісламського духовенства, а проти повстання напівколоніальної держави, яка за часів шаха була вірним союзником і захисником їхніх інтересів у важливому нафтовому регіоні.

3. Дійсно, в Афганістані США та їхні союзники, включно з ультрареакційним режимом ваххабітів у Саудівській Аравії, озброїли та створили контрреволюційні ісламістські сили, щоб вести нещадну війну спочатку проти афганського сталіністського уряду, а потім проти його радянських союзників. Ця реакційна війна і остаточна поразка афганського уряду на початку 1990-х років призвели до створення реакційної міжнародної мережі сунітських ісламістів, яка стала об'єднуючим центром для ісламістських рухів, угруповань та організацій у всьому світі.

4. Звичайно, ісламізм був і залишається ідеологією, що виникла ще у попередні періоди XX століття — в основному в 1930-х і 1940-х роках. Однак створення Ісламської Республіки Іран і перемога контрреволюції в Афганістані надали ісламізму авторитету як головній силі, яка могла перемогти нібито переважаючого ворога і, таким чином, обіцяла покласти край приниженню арабського і мусульманського світу імперіалістичним пануванням і грабунками сіоністської колоніальної держави (а в випадку Афганістану — ще й російським вторгненням).

5. Цей підйом ісламізму як політичного руху, що мав масовий вплив і прихильників, супроводжувався занепадом попередніх політичних сил та ідеологій, які обіцяли визволення арабського та мусульманського світу від імперіалістичного панування та національного приниження.

6. Арабський націоналізм та інші національно-визвольні сили в мусульманському світі зазнали поразки. Вони виявилися нездатними розірвати імперіалістичні кайдани, об'єднати арабський світ на буржуазно-націоналістичній і державницькій основі, купу разів зазнавали поразки у спробах зупинити експансію сіоністської держави і зрадили боротьбу за визволення Палестини. Вони були змушені піти на принизливі поступки імперіалізмові та його союзникам. Деякі, як режим Саддама Хусейна в Іраку, навіть запропонували стати наступниками іранського шаха як імперіалістичного регіонального жандарма. З цією метою Саддам розпочав варварську війну проти Ірану від імені США та інших імперіалістичних держав, влаштував погроми цілих курдських міст і позбавив робітників та більшість релігійної громади (шиїтів) будь-яких демократичних прав. Єгипет під керівництвом Садата і Мубарака став утриманцем США і співучасником ув'язнення палестинців.

7. Але не тільки націоналісти зазнали поразки. «Комуністи», насправді сталіністська лівиця, також зазнали поразки. Незважаючи на всі свої відмінності в забарвленні, від промосковських до більш маоїстських відтінків, або від легалістських до партизанських стратегій, всі вони поділяли теорію стадій революції. Виходячи з центрального значення боротьби проти імперіалізму і за національне визволення, вони заключили, ніби ця демократична революція повинна привести до встановлення режиму, який би виконував виключно завдання буржуазної революції, тобто тривалий період капіталістичного розвитку, перш ніж можна було б навіть думати про робітничу владу і соціалізм. Для цього вони виступали за стратегічний союз з національною «антиімперіалістичною» буржуазією і відводили їй керівну роль у боротьбі. Це неодноразово призводило до політичних катастроф, оскільки цей клас був занадто слабким у соціальному та економічному плані для виконання відведеної ролі. У кращому випадку націоналістичні офіцери армії, такі як Насер, тимчасово відігравали антиімперіалістичну роль, але ціною встановлення військової бонапартистської диктатури, яка зрештою обернулася проти своїх комуністичних союзників і всіх незалежних робітничих організацій.

8. Промосковські комуністичні партії, в яких Кремль протягом певного часу мав значний вплив на режим (в Іраку, Єгипті та Сирії), були змушені повністю і відкрито підкорятися своїм «антиімперіалістичним» правителям, фактично надаючи їм підтримку зліва. В інших випадках ліві сталіністські або маоїстські сили очолювали великі опозиційні рухи або боротьбу, навіть з героїчними, частковими перемогами. Але, як у найтрагічнішому випадку — Іранській революції, — величезна, героїчна роль, яку вони відіграли у поваленні шаха та знищенні армії і САВАК (ненависної таємної поліції), а також масова підтримка, яку вони здобули, були знищені, оскільки тим чи іншим чином (і з різним ступенем «послідовності») вони підпорядкувалися керівництву «національної буржуазії», тобто керівництву Хомейні.

9. Ці два процеси — занепад і падіння світського арабського націоналізму та сталіністського комунізму — ще більше загострилися після розпаду СРСР і відновлення капіталізму в СРСР та Китаї. Буржуазний націоналізм і сталіністські сили втратили своїх головних глобальних союзників і джерела матеріальної підтримки. Поразка Іраку в першій війні проти США призвела до того, що арабські націоналістичні та псевдо-антиімперіалістичні режими ще більше повернули вправо (Сирія). ОВП підписала угоди в Осло, і ліве крило ОВП або підтримало це, або виступило, в кращому випадку, з непослідовною опозицією проти цієї зради національно-визвольної боротьби.

10. Крах сталінізму відкрив новий період у світовій історії. Близький Схід і Центральна Азія, а отже, і значна частина «мусульманського світу», стали центром уваги США у їхніх зусиллях зі встановлення «нового світового порядку». Якщо в період 1945-1989 років США доводилося конкурувати за вплив у регіоні з Радянським Союзом, визнаючи існування незалежних або нейтральних держав з певною незалежністю, то тепер, як єдина світова супердержава, США прагнули підпорядкувати весь регіон своїй владі і викорінити «держави-ізгої», які все ще не підкорялися їхнім бажанням (Ірак, Іран, Сирія, Лівія). Цей вплив включав не тільки американські бази в Саудівській Аравії та збройні сили сіоністської держави, а й «м'яку силу» політичного та культурного виміру. Права людини та демократизація були задіяні для «відкриття» «закритих суспільств» мусульманського світу. Однією з надій було переманити на бік США та Європи прогресивну інтелігенцію, студентів та жінок, які з 1950-х до 1980-х років часто були націоналістами або навіть комуністами. Але справжньою метою було повністю відкрити ці країни для імперіалістичних транснаціональних корпорацій, нафтових компаній та західних банків. Всіх, хто чинив опір, проголошували відсталими та варварськими.

11. Таким чином, традиційна ісламська культура стала об'єктом критики з боку американських імперіалістів, які зарозуміло вимагали її модернізації (тобто вестернізації). Ісламістські угруповання, які виявилися такими «корисними ідіотами» для США в Афганістані у ролі антикомуністичних джихадістів, раптом стали ворогами номер один для американського хрестового походу задля забезпечення «свободи, демократії та капіталізму» в цьому регіоні та всьому світі. Боротьба проти «ісламського фундаменталізму» стала гаслом для виправдання воєн та втручання США задовго до початку «війни проти терору». Але вона набула форми глобального оголошення війни проти «тероризму» — тобто «ісламського тероризму» — після 11 вересня. Ця «війна» відкрила справжню Скриньку Пандори зла як для населення ісламських країн, так і для самих імперіалістичних держав.

12. Хоча будь-який науковий і об'єктивний, а отже, будь-який марксистський аналіз повинен розрізняти ісламізм як політичну ідеологію та рух і іслам як релігію, а також різні форми, які він приймає, імперіалістичний антиісламізм навмисно стирає всі ці відмінності, перетворюючи їх на шовіністичну расистську антимусульманську та антиарабську демагогію. У Західній Європі та Північній Америці це стало зручним прикриттям для расистської агітації проти мігрантських спільнот з Близького Сходу, Індійського субконтиненту та Східної Африки. Це явище стало відомим як ісламофобія і є, в першу чергу, різновидом расизму. Мета цієї отруйної ідеології — виправдати будь-яке імперіалістичне втручання, і навіть окупацію мусульманського світу, а також шовіністичні, расистські репресивні дії всередині країни проти національних або релігійних меншин. Антиісламізм став центральним компонентом імперіалістичної ідеології, включно з державним расизмом, фашистськими, ультраправими християнськими та правими популістськими силами. Він значною мірою замінив антикомунізм як центральну фобію в самих США і, ймовірно, продовжуватиме виконувати цю роль, оскільки США не вдалося створити новий, відносно стабільний імперіалістичний світовий порядок. Навпаки, втручання США та їхніх союзників ще більше дестабілізували Близький Схід, Центральну Азію та регіони, що простягаються до Індійського субконтиненту та Африки. Це підірвало проімперіалістичні режими, такі як Пакистан, та загострило боротьбу за перерозподіл світу між США та їхніми противниками, що починали формуватися.

13. Нарешті, є четвертий елемент, який сприяє зростанню ісламізму та поверненню до релігії в умовах економічної та соціальної кризи. Це ще більш важлива роль, яку в таких умовах відіграє криза лідерства робітничого класу. В умовах глобалізації деякі країни «ісламського світу» зазнали відвертого соціального занепаду, якщо не спуску до варварства (Афганістан під час громадянської війни, Талібан, війна США/НАТО, Сомалі після невдалої інтервенції США). Відтворення суспільства, навіть життєздатних соціальних класів, стає все більш і більш складним, що призводить до загального занепаду і руйнування соціального життя. У нафто-монархіях падіння курсу долара і майже виключна залежність державних доходів від доходів від нафти — що робить їх по суті державами-рантьє — почали підривати основу інтеграції середнього і нижчого класів за допомогою диктаторської клієнтської і надзвичайно паразитичної системи. Інші країни, такі як Пакистан, Єгипет, Індонезія чи Іран, навіть спостерігали зростання робітничого класу в умовах глобалізації завдяки майже гарячковому зростанню економіки, хоча й значною мірою за рахунок спекуляцій. Однак нові пролетарі надзвичайно експлуатуються і часто змушені жити в абсолютній бідності через відмову в політичних і профспілкових правах. Все це означало, що в умовах глобалізації ми спостерігали зростання соціальної нерівності та напруженості. Це значно посилилося тенденцією до соціального занепаду в період після 2007 року та тим фактом, що всі напівколонії в ісламському світі, крім кількох, постраждали від кризи набагато сильніше, ніж імперіалістичні центри.

14. За таких умов реакційні сили можуть і будуть мобілізуватися, якщо робітничий клас не здатний забезпечити керівництво боротьбою народних мас міст і сіл проти експлуатації, бідності, диктатури та імперіалізму. Як і в інших релігіях, як радикальні ісламські мулли, так і традиціоналістські улеми використовуватимуть мечеті, свої благодійні установи та медресе для заспокоєння мас. У багатьох випадках вони використовуватимуть їх для мобілізації пригноблених заради реакційних цілей та прив'язування їх до своїх «ісламських» лідерів — землевласників, базарників та «побожних» промисловців. Однак у деяких випадках вони мобілізують їх заради справедливої справи, наприклад боротьби проти національного та імперіалістичного гноблення. Марксисти повинні вміти об'єктивно розпізнавати ці випадки і не впадати ані у власну версію ісламофобії — або ісламістфобії — ані в її протилежність, віру в те, що ісламізм є в основному антиімперіалістичною ідеологією і рухом, який «об'єктивно» буде змушений пройти весь етап революції, перш ніж щедро передати владу робітничому класу. У випадках, коли їхня боротьба є об'єктивно прогресивною, як це було у випадку Гезболи в захисті Лівану від ізраїльської атаки або Хамасу в подібній ситуації в Газі, справжнім революціонерам доведеться боротися разом з ними. Те саме стосується релігійних ісламістських сил, які відіграють роль в антивоєнному/антиокупаційному русі в імперіалістичних центрах. Але вони повинні робити це для суворо обмежених спільних цілей і не відмовляючись ні на хвилину від незалежності робітничого класу та інших прогресивних сил. Але навіть це не повинно засліплювати нас щодо загального реакційного характеру ісламістських сил.

15. Вищезазначені чотири фактори — провал націоналізму, сталінізму, наступальна політика США щодо нового світового порядку та глобальна криза — мають вирішальне значення для розуміння підйому ісламізму та того, чому він може стати значною політичною силою.

Розвиток ісламізму

16. Ісламізм як політичний рух не можна плутати з ісламом як релігією. Ісламізм — це політичний рух, який використовує окремі аспекти ісламу як мотиваційний фактор для своїх прихильників і як політичну програму для здобуття влади. Однак ісламісти повністю ототожнюють свою політичну ідеологію з ісламом і заперечують розділення політики та релігії. Для них секуляризм і нерелігійні ідеології (націоналізм, комунізм, лібералізм) є просто безбожною опозицією до ісламу.

17. Політичний ісламізм тісно пов'язаний (хоча і не ідентичний) з фундаменталістськими тенденціями у мейнстрімному сунітському ісламі, вплив яких значно зріс з 1970-х років. Шиїтський іслам — невелика меншина серед мусульман світу, але більшість в Ірані та Іраку — має іншу традицію, але зазнав впливу сунітського ісламізму і, в свою чергу, після Іранської революції 1979 року почав сам впливати на нього.

18. Ісламський фундаменталізм або салафізм (від salaf as-salih або «праведні попередники») є спробою повернутися до того, що його ідеологи уявляють собі як практику перших трьох поколінь мусульман. Він виник у XVIII і XIX століттях і були реакцією на занепад і падіння трьох великих мусульманських імперій попередніх століть — Оттоманської, Сефевідської та Могольської. Одним із перших засновників салафізму, який став відомим завдяки тому, що його вчення було прийнято Саудівською Аравією як державна ідеологія, був Мухаммед ібн Абд аль-Ваххаб (1703-1792). Ваххабізм є найпоширенішою формою салафізму завдяки тому, що Саудівська Аравія фінансує мечеті та медресе (школи для підготовки імамів та правознавців) по всьому світу.

19. З падінням ісламських імперій Великобританія і Франція стали колоніальними державами в ісламському світі. Хоча колонізатори не переслідували іслам, вони замінили його правові та політичні інститути світськими, модернізували, але в той же час експлуатували його економіку і жорстоко придушували повстання проти свого правління (в Індії, Єгипті та Судані).

20. Панівні класи мусульманського світу були пов'язані з землеволодінням, традиційним торговим капіталом, проте нові колонії (замасковані під мандати Ліги Націй) перебували під контролем французьких і британських банків та бізнесменів. Розвиток місцевого капіталізму був загальмований. Оскільки мусульманські улеми, або духовенство, походили з цих класів і були пов'язані з ними, обурення і інколи опір західним окупантам частково походили саме з цих верств суспільства. Але саме розвиток сучасного робітничого класу, (напів)пролетаризація селянства та повстання сучасної інтелігенції (студентів, вчителів, інженерів, юристів) колоніальним капіталізмом створили силу, яка зрештою повстала проти колоністів.

21. Політичний ісламізм бере свій початок у період між Першою і Другою світовими війнами. Під час Першої світової війни англо-французькі імперіалісти завоювали прихильність арабських народів Аравії, Палестини, Сирії та Іраку обіцянками «національного визволення» від Османської імперії. Це спричинило «арабське відродження», особливо в Єгипті, Лівані та Сирії. Але британці та французи обдурили арабських лідерів, колонізувавши (під тонким прикриттям мандатів Ліги Націй) Сирію, Ліван і Палестину та утримуючи Єгипет і свої північноафриканські колонії. У Палестині британці заохочували масштабне поселення європейських євреїв — так само, як французи колонізували Алжир. Наприкінці 1920-х років відчуження від цього обманного завоювання призвело, по-перше, до зростання світського арабського націоналізму, такого як баасизм, заснований у 1940 році сирійськими інтелектуалами Мішелем Афляком і Салахом аль-Бітаром, а також до політичного ісламізму.

22. Засновники двох ключових організацій народилися і виросли в британських колоніях. Гасан аль-Банна (1906-1949) заснував Аль-Іхван Аль-Муслімун, «Брати-мусульмани», в Єгипті в 1928 році. Саїд Абуль Аля Маудуді (1903-1979) заснував Джамаат-е-Ісламі в Індії в 1941 році. Ядром засновників були люди з середнього класу, вчені, професори, вчителі, інженери тощо. Але ісламісти, на відміну від націоналістів і соціалістів, відкидали не тільки колоніалізм, а й значну частину західної світської культури, хоча й не її наукові та технологічні досягнення.

23. «Брати-мусульмани» радикалізувалися під впливом палестинського повстання 1936 року проти британського колоніального уряду і сіоністських колоністів. Палестинське керівництво спочатку і протягом тривалого часу було традиціоналістським за своєю ідеологією і феодально-релігійним за своєю ідеологією. Братство почало озброюватися, проникати в єгипетську поліцію і армію, пропагувати повстання проти британців. Вважаючи британців головним ворогом, а Німеччину та Італію потенційними союзниками, воно копіювало риси європейського фашизму, маючи міліцію за зразком СА або Чорних сорочок. Брати-мусульмани поширилися в Сирії, Лівані, Палестині, Йорданії, Судані та Іраку. В Єгипті Брати швидко розширювалося, маючи, ймовірно, 500 000 прихильників наприкінці 1940-х років. Соціальною базою Братів були вчителі, технічні працівники, службовці, ремісники та дрібні торговці з нижчого середнього класу.

24. Але розлючені принизливою поразкою Єгипту від ізраїльтян у війні 1948 року, бойовики організації вбили прем'єр-міністра Єгипту в 1948 році, а наступного року в помсту був убитий сам аль-Банна. Брати були оголошені поза законом і зазнали жорстких репресій. Тим не менш, вони підтримали Гамаля Абдель Насера і повалення монархії Вільними офіцерами в 1953 році. Але вони швидко посварилися зі світським арабським націоналістичним режимом і зазнала жорстких репресій протягом решти років перебування Насера при владі.

25. Саїд Кутб (1906-1966) був ключовим ідеологом членів Братів-мусульман — редагував їхню газету і очолював відділ пропаганди. Саме одна з його найкоротших праць, «Маалім фі аль-Тарік» (1964), стала основоположним текстом для джихадистського ісламізму. Він стверджував, що абсолютна трансцендентна суверенність бога в ісламі робить світську (безбожну) державу недійсною. Це однаково стосувалося і національної держави, основа якої представляла нерелігійний поділ умми, тобто спільноти вірян. Так само демократична держава, заснована на суверенітеті народу, була нерелігійним узурпуванням божественного суверенітету. Кутб вірив, що весь світ, включно з буцім-то мусульманськими країнами, повернувся до періоду невігластва (джахілія) до одкровень Мухаммеда.

26. Спочатку невелика група ісламістів буде боротися проти нової джахілії, спочатку ідеологічно, а потім фізично: для відновлення ісламської умми необхідна була насильницька революційна боротьба. Цей джихад, за його тлумаченням цього терміна, був спрямований проти імперіалістів та їхніх місцевих агентів. Шаріат буде відновлено. Все, що заборонено шаріатом, буде заборонено — вживання алкоголю, спільне навчання, спілкування двох статей на роботі або під час дозвілля тощо. У цікавій паралелі з марксистським (і анархістським) поглядом на бездержавне суспільство, кутбівська умма не матиме правителів, і навіть шаріат просто стане моральним законом, який «виконуватиметься» всіма. Лише декілька сучасних послідовників Кутба дійшли до стверджень, що новий халіф або емір буде обраний уммою через якусь раду або шуру.

27. Кутб також засуджував експлуататорський характер західного капіталізму — продукту корумпованих релігій, таких як християнство та іудаїзм. Він вважав проблемою не сам капітал або приватну власність на засоби виробництва, а фінансові спекуляції, лихварство (позики під відсотки). Звідси випливав огидний антисемітизм Кутба і багатьох ісламістів, які слідували йому. Кутб стверджував, ніби «світове єврейство» було і є залученим у змови, «метою» яких є: «щоб євреї могли проникнути в політику всього світу і потім могли вільно реалізовувати свої злі плани. На чолі списку цих дій стоїть лихварство, метою якого є те, щоб все багатство людства опинилося в руках єврейських фінансових інституцій, які працюють на відсотках» (Milestones, p. 110-111).

28. Кутб бачив в інтервенціях імперіалізму в арабський і мусульманський світ та у заснуванні та підтримці Ізраїлю продовження хрестових походів, тобто спробу знищити іслам. Ті правителі в ісламському світі, які, як Насер, скасували шаріат, замінивши його світськими законами, які запровадили західні поняття, такі як соціалізм, націоналізм, права жінок, вважалися ворогами ісламу і союзниками хрестоносців.

29. Тому ісламізм розвивався не тільки (і навіть не в першу чергу) як антиколоніальний рух, а як антисвітський рух. Він прагне «відновити» державні та соціальні інститути на основі релігійного права (шаріату), яке, як вважається, діяло за часів пророка Мухаммеда та його безпосередніх наступників. Ця ідея відновлення елементів мусульманської умми — еміратів, ісламських республік (як в Ірані) або навіть відновлення панісламського халіфату — є цілком реакційною та утопічною метою.

30. Це утопічно, оскільки економічні, соціальні та класові умови першого століття після гіджри/сьомого століття нашої ери не можуть бути відновлені, навіть якщо інтерпретації ісламістів щодо раннього періоду ісламу були б правдивими або беззаперечними, а це не так. Це реакційно, оскільки заходи, які пропонують ісламісти, становитимуть жорстоке обмеження демократичних прав і свобод жінок, робітників і бідних селян, релігійних меншин, сексуальних меншин тощо.

31. Практичний досвід «правління Бога» виявився на практиці або правлінням політизованої релігійної ієрархії, як в Ірані, або монархом і його підлеглими улемами (Саудівська Аравія). Якби одна з ісламістських рухів прийшла до влади (і до певної міри це було характерно для режиму талібів в Афганістані), це був би тоталітарний режим, що нав'язував би нібито божественні закони робітникам, жінкам, молоді, які якісно не кращі за фашизм.

32. Багато держав мусульманського світу прийняли суміш ісламізму та елементів шаріату (Індонезія, Пакистан, різні арабські країни). Незважаючи на твердження ісламських лібералів (і навіть постмодерністських феміністок), демократичні та соціалістичні свободи є абсолютно несумісними з будь-яким релігійним підґрунтям держави.

33. Марксисти є не тільки непохитними матеріалістами у своєму світогляді, але й секуляристами у своїй політичній програмі. Релігія повинна залишатися суто приватною справою, що стосується держави. Якщо це не так, як це формально є принаймні в таких республіках, як США чи Франція, марксисти включають боротьбу за відокремлення релігії від державної підтримки чи визнання. Це не слід плутати з переслідуванням або придушенням релігійних переконань, закриттям місць відправлення культу, забороною публічного демонстрування її символів, публічної пропаганди. Це просто означає, що держава не повинна офіційно підтримувати жодну релігію в сферах права, освіти або інших сферах офіційного суспільного життя. Якщо дорослі віряни бажають регулювати своє життя з іншими вірянами відповідно до власного релігійного права, це їхня приватна справа. Але тих, хто цього не робить, не можна ніяким чином примушувати чи змушувати до цього. Будь-який такий примус з боку релігійних ієрархій, асоціацій тощо повинен бути заборонений демократичним законом. Робітничий клас є справжнім спадкоємцем і єдиним послідовним захисником свободи віросповідання, толерантності, світських і антиклерикальних цілей усіх великих буржуазних революцій.

34. Проте в останній чверті ХХ століття та першому десятилітті цього століття ці соціально регресивні ісламістські рухи в багатьох країнах витіснили більш сучасні «прогресивні» рухи, які боролися за прихильність мас. Недавнє зростання політичного ісламу безпосередньо пов'язане з двома особливостями сучасного світу. По-перше, це пов'язано з роллю імперіалізму на Близькому Сході та в Центральній Азії. Імперіалізм, що зародився і досі значною мірою базується в західних країнах, пов'язаний з християнством і ліберальною демократією, розглядається як сила, що вторглася і втручається в культуру та життя мусульманського світу.

35. Ця реальність використовується ісламістами для просування своєї власної версії «зіткнення цивілізацій», світогляду, який зображує релігійний фундаменталізм і тоталітаризм ісламізму як необхідну і навіть революційну боротьбу проти капіталізму і тих зрадницьких державних лідерів, які, на їхню думку, захищають імперіалізм. Суть полягає в тому, що ісламські рухи не розвиваються у вакуумі або через якусь вроджену «відсталість». З цим пов'язане існування Ізраїлю, який сам є продуктом імперіалізму. Примусове створення високомілітаризованої, експансіоністської та колоніалістської расистської сіоністської держави на Близькому Сході та спосіб її створення (вигнання палестинських арабів) є одним з ключових факторів створення та існування ісламських рухів опору (Хамас, Гезбола). Імперіалізм також створив ісламські держави, такі як Пакистан, які підтримуються ісламськими рухами.

36. Ісламісти набирали свої перші кадри з тих верств освіченого середнього класу, які були розлючені імперіалістичним пануванням над їхньою країною та обурені поступливістю панівних еліт, які мали інтелектуальну підготовку, достатню для формування теологічних та політичних позицій руху. Середній клас у таких ситуаціях є піонером у побудові нації, основою націоналістичної справи. В ісламському світі вони приваблюються ісламізмом як основним двигуном соціальних змін, спираючись на релігійні ідеї для мобілізації за межами свого соціального класу.

37. Однак, де б вони не прагнули створити масовий рух, вони намагаються залучити верстви робітничого класу та люмпен-пролетаріату. Робітники, молодь та бідні верстви населення приваблюються ісламістськими рухами через жорстокі умови, нав'язані їм глобалізацією та корупцією місцевих режимів. Відсутність соціалістичного і революційного руху залишає ці сили жертвами ісламських угруповань, які пропонують світогляд, а також тактику і стратегію, пов'язані з кінцевою метою, що поєднується з культурними та історичними переконаннями, об'єднаними в, здавалося б, радикальний політичний проєкт. Наскільки для бідних і знедолених у глобальному півдні капіталізм не пропонує виходу, настільки здаються привабливими політичні релігійні рухи, які надають «опіум» і обіцянку радикальних змін. Вони бачать капіталізм як західне зло, імпортоване з імперіалістичного світу армією США, жадібними капіталістами та транснаціональними корпораціями, яке захищається їхніми корумпованими лідерами. Ісламізм, який ніби-то є антикапіталістичним, звертається до цих верств.

38. Ісламізм також приваблює людей, які все ще перебувають у полоні докапіталістичного способу виробництва, села та регіони, які все ще перебувають у полоні феодалізму або примітивного сільського господарства. Тут він діє як політична сила всередині сільської громади, нав'язуючи морально авторитетний набір законів і норм, що регулюють поведінку людей. Іслам не мав «періоду просвітництва» в новітній історії, що часто робить цей світогляд вкрай антинауковим і глибоко консервативним. Ісламські рухи після 1979 року були побудовані на руїнах ліберальних ісламських цінностей і розглядали утопічну консервативну епоху ісламу як модель, на якій можна побудувати нові суспільства.

39. Відсталість ісламу та ісламських країн не є суто відображенням догматичного тлумачення стародавніх релігійних поглядів, перенесених у сьогодення. Відсутність розвитку та прогресивних соціальних поглядів є насамперед результатом систематичного відставання напівколоніальних країн та країн третього світу від капіталізму та імперіалізму. Інтелектуально вони загалом відкидають спадщину просвітництва та традиції і принципи, що випливають з нього.

Класовий характер ісламізму та різних його відтінків

40. Ісламістський спектр є досить широким: від консервативно-буржуазних партій, які прагнуть зберегти вплив улемів і поміщиків поряд з капіталістами і дотримуються суворо конституційних методів, через дрібнобуржуазні популістські течії, що виступають проти імперіалізму, використовуючи бойові тактики збройної боротьби або партизанської війни, до джихадистських терористичних угруповань і навіть фашистських та напівфашистських організацій. Очевидно, що між ними немає чіткого, незмінного розмежування. Популістська течія може перетворитися на фашистську організацію. Архреакційна ісламістська організація, створена проти світських антиімперіалістичних рухів, може бути змушена взяти участь у національній боротьбі, щоб стати і залишитися життєздатною політичною силою. Дрібнобуржуазний реакційний ісламістський рух може перетворитися на ісламську (не ісламістську) буржуазну масову партію, як, наприклад, Партія справедливості та розвитку в Туреччині, яка стала головною партією не тільки для верств середнього класу та бідних, але й для основної маси приватних капіталістів Туреччини. Такі еволюції та трансформації партій, як буржуазних, так і робітничих, відбувалися багато разів.

41. Незважаючи на ці відмінності, існують певні спільні риси всіх ісламістських партій та рухів. Найголовніше, що всі вони мають спільну мету — створити політичний режим, заснований на релігійному праві, державу без розділення держави та єдиної релігії, по суті, теократичну державу. Це означає, що мета всіх цих ісламістських партій та рухів є в кінцевому рахунку реакційною.

42. Про це свідчать усі ісламістські режими. Вони демонструють, що означає правління ісламістських партій і рухів для робітничого класу, жінок, пригноблених. Саме там найсильніше проявляється реакційний характер будь-якого ісламістського чи іншого сектантського або релігійного фундаменталістського руху. Ідеалізована, уявна єдність вірян є прикриттям для виправдання і благословення правління капіталістичного класу, землевласників і рантьє. Інститути ісламського духовенства зрештою стають інститутами держави. Це дозволяє релігійній національній силі майже повністю контролювати населення і посилює вплив держави та панівного класу, який вона захищає, над робітниками і селянами набагато більше, ніж це могли б зробити самі репресивні сили.

43. Однак ісламістські режими також доводять, що зрештою ісламістські партії, сили та держави не можна розуміти лише як релігійні рухи чи форми, а також не можна розуміти їх лише через релігійні цілі, які вони проголошують. Навпаки, вони демонструють, що, як і в інших релігійних політичних рухах, саме потреби та інтереси певного класу чи союзу класів визначають функцію і, нарешті, форму та зміст ідеології, а не навпаки.

44. Отже, антизахідний і архреакційний характер саудівської державної ідеології виявився цілком здатним виправдати одного з найважливіших прихильників домінування США на Близькому Сході. Він виявився цілком здатним «підтримувати» Хамас проти Фатах (що він і робив спочатку, щоб стримати національну ліберальну боротьбу від імені американського імперіалізму) і водночас відкрито співпрацювати з Ізраїлем. Цей реакційний характер режиму не змінюється тим фактом, що він може вступити в конфлікт з імперіалізмом.

45. Іранський режим є ще одним хорошим прикладом цього. Його демагогічний антиімперіалізм був особливо сильним за часів Хомейні, оскільки шах не тільки був маріонеткою США, але й, як і його батько чи Мустафа Кемаль, був бонапартистським модернізатором, який прагнув послабити вплив шиїтських улемів і базарних купців, спираючись на багатонаціональний капітал і відкриваючись для нього. На противагу цьому Хомейні, як представник реакційного крила улемів (а також базарних купців і землевласників), розробив ідеологію веліят-і-факіх (правління юриста), спрямовану проти західного буржуазного секуляризму шаха. Але Ісламська Республіка, яка виникла після 1979 року, була набагато більше емпіричною реакцією на сили, вивільнені іранською революцією, як революційні, так і контрреволюційні.

46. Консервативні буржуазні політики (Національний фронт) і більшість великих аятол, які самі представляли найвищі верстви традиційних базарних банкірів і купців та багатих землевласників, не були здатні і не бажали створювати режим, до якого прагнув Хомейні; вони також не хотіли розривати відносини з США. Вони прагнули конституційної монархії та збереження певної відокремленості духовенства від політики. Однак Хомейні використав свій харизматичний вплив на збіднілі міські маси та нижче духовенство, щоб відтіснити і усунути своїх супротивників у політичній та духовній еліті. Але радикалізм і сила лівих, студентської молоді, сила робітників, проявлена у страйках і захопленні заводів, переконали Хомейні, що конституційний режим не зможе контролювати і придушувати ці сили і в будь-якому випадку поступиться занадто багато західній культурі та проникненню. Щоб розгромити ліві сталіністські та «ісламські марксистські» партії (партизани-фідаїни і Організацію Моджахедів), були потрібні жорстокі вуличні бої та «білий терор». Для цього потрібна була не лише звичайна державна машина, а й фашистський масовий рух — загони Гезболи. Військові умови після нападу Саддама на Іран і блокада американських імперіалістів створили ідеальні умови для розгрому лівих, а їхня помилкова стратегія поступок Саддаму на найраніших етапах дозволила йому розділити своїх супротивників і встановити тоталітарний режим.

47. Хоча консервативні буржуазні сили у вигляді «реформаторів» у деякій мірі пом'якшили тоталітарну природу режиму, бонапартистське фашистське ядро державної машини чинила опір демократизації зверху і знизу (демократичним рухам студентів). Ахмадінежадові доводиться поєднувати ісламістське соціальне забезпечення (засноване на благодійності при мечетях для бідних і «знедолених» жителів халупних містечок і сіл) з жорстокими репресіями фашистського Басіджа, тривалим демагогічним антиімперіалізмом та підтримкою Гезболи і ХАМАСу проти Ізраїлю. Тільки втручання робітничого класу, як революційної соціальної сили, що очолюється як антиімперіалістичною, так і антикапіталістичною партією, зможе підірвати соціальну основу диктатури і розв'язати революцію.

48. Фальшивий характер «антиімперіалізму» ісламістських режимів розкривається ще більш варварським чином відносно суданського режиму. Спроби стати напівколоніальним союзником новому китайському імперіалізмові добре поєднуються з продажем природних ресурсів та контролю над нафтовими доходами «свого» народу в обмін на китайські гроші і підтримку придушення повстання в Дарфурі.

49. Режим афганських талібів також потрапив у цю категорію. Їхнє швидке падіння в 2001 році було значною мірою викликане поширеним відчуженням широких мас за межами південних племінних пуштунських районів, викликаним їх ультрареакційною соціальною політикою і жорстокою диктатурою. Їхній крах під ударами США також був частково викликаний тим, що від них відмовилися пакистанські і саудівські покровителі. Проте вони змогли відродитися у південному осередку своєї країни і вести успішну партизанську боротьбу проти іноземних окупаційних сил і явно корумпованого маріонеткового режиму, заснованого на воєнних диктаторах, яких таліби вигнали раніше.

50. Нарешті, необхідно розмежувати ісламістські режими і «ісламськими державами» або «республіками», які мають гібридну форму. Такі держави, як Пакистан, по суті, не є теократичними державами, незважаючи на те, що називають себе «ісламськими». Але це держави, де велика і значна частина законодавства, державних інститутів, шкіл тощо пов'язані з ісламом і духовенством (аналогічно до того, як християнські релігії були і залишаються в ряді країн досі пов'язаними з державою), тобто держави, де боротьба за відокремлення держави від релігійних інститутів досі має величезне значення.

51. Опозиційні ісламістські рухи та партії, природно, набагато різноманітніші за формою, складом та класовою базою, ніж ті, що здобули владу в уряді. Вони охоплюють майже всі відтінки політичного життя — від масових реформаторських рухів до радикальних реакційних дрібнобуржуазних організацій (включно з фашистськими), ісламістів, які очолюють національні ліберальні боротьби, невеликих елітарних терористичних угруповань або навіть напівісламістських сил, що обіцяють соціальне визволення.

52. Основною лінією розмежування, очевидно, є питання про те, яку форму має набути боротьба за цілі ісламістського руху. Ряд ісламістських сил зосереджується на суто конституційних засобах, на боротьбі за реформу наявного державного апарату. Деякі з цих сил мають довгу історію. Деякі за останні роки здобули велику масову підтримку, очолюючи невдоволення та боротьбу проти наявних режимів.

53. Ці сили часто очолює частина буржуазії, а їхні кадри зазвичай набираються з освіченої дрібної буржуазії. Їхня стратегія полягає в розширенні свого впливу шляхом поступового завоювання політичної влади (вибори до професійних органів, муніципальні та парламентські вибори і, нарешті, уряд), використовуючи свою масову підтримку та мобілізацію для посилення тиску на наявні режими. Ця парламентська орієнтація може поєднуватися з соціальною роллю, від релігійних шкіл до медичних центрів, що для збіднілих мас часто є єдиною можливістю зменшити свою бідність. Такі рухи або політичні течії варіюються від турецької Refah (попередниці нині панівної Партії справедливості та розвитку) до Братів-мусульман Єгипту та Йорданії. Також алжирський Ісламський фронт порятунку (FIS) набув такого характеру в легальній фазі своєї історії 1989-1992 років.

54. Клерикальне керівництво іранської опозиції також є прикладом ісламістського політичного руху, протопартії, яка прагне реформувати наявну, хоча і ісламську, державу. Однак її зрадницький характер чітко простежується в спробах стримати демократичні масові рухи робітників і середнього класу в Ірані та перешкодити їм вийти за межі того, що вона вважає виправданими інститутами ісламської держави Іран.

55. Обмежені форми демократії, якщо не відверті форми диктатури, а також глибока соціальна криза в більшості мусульманських країн часто змушували ісламістські сили звертатися до засобів збройної боротьби. Вони можуть бути спрямовані проти наявних режимів або гнобителів — іноді, але не завжди, у поєднанні з легальними структурами. Можливість використовувати мечеті та їх благодійні фонди (awqāf) і школи Корану (madāris) як базу в країнах, де держава не контролює їх, дозволила розвинутися масовим рухам. Такі рухи забезпечують певний рівень соціального забезпечення, якого режими, особливо після прийняття неоліберальної економічної політики, не могли або не хотіли забезпечити. Але попри весь цей подвоюваний реформізм, вони загалом вороже ставляться до незалежних організацій робітничого класу (справжніх профспілок) і до всіх світських і демократичних сил, жінок, активістів-лесбійок і геїв, а також національних і релігійних меншин. У результаті такі партії є консервативними капіталістичними партіями, навіть якщо вони прагнуть відновити або запровадити більший ступінь релігійного нагляду над державою, освітою, соціальним забезпеченням тощо. Коротше кажучи, вони відкрито або приховано прагнуть десекуляризації держави — реакційної мети, якій робітничий клас і його союзники повинні протистояти всіма силами.

56. У найекстремальнішому варіанті такі сили, які вдаються до збройних засобів боротьби, об'єднуються в реакційні масові рухи розлюченої дрібної буржуазії, збираючи навколо себе люмпен-пролетаріат і відсталі верстви робітничого класу. Ці рухи можуть набувати екстремально реакційної, протофашистської або фашистської форми. Вони часто зростають у періоди загострення соціальної та політичної кризи, представляючи себе як рішучу альтернативу прямої реакції проти корумпованих «світських» режимів. Але їхня головна функція полягає в тому, щоб використовувати їх як знаряддя проти робітничого класу та прогресивних масових рухів пригноблених. Оскільки вони є реакційними масовими силами, вкоріненими в громадах, робітничих районах тощо, вони можуть забезпечити набагато більш тоталітарний контроль і пригнічення прогресивних, робітничих і демократичних рухів, ніж це можуть зробити репресивні державні органи, поліція та інші силові структури самостійно.

57. Джихадистські терористи-ісламісти часто мають схожі цілі, а саме створення ісламістської диктатури, але не базуються на масових організаціях. Це реакційні збройні підпільні організації, які закликають до джихаду проти невірних. Хоча деякі з них мають пасивну симпатію з боку маргіналізованої інтелігенції та збіднілих мас, вони лише створюють терористичні осередки, таємно пов'язані з певними фундаменталістськими мечетями, медресе та їхніми імамами. Їхні атаки спрямовані проти символів та представників імперіалізму, керівного державного апарату, лівих активістів, феміністок, туристів, інших релігійних громад, яких вони вважають єретиками або язичниками. Серед цих груп є Аль-Каїда, Джихад Ісламі, єгипетська Аль-Джамаа аль-Ісламійя або алжирська Збройна ісламська група. Хоча ці сили здійснюють окремі терористичні атаки на проімперіалістичні ісламські або навіть ісламістські режими, стратегічною метою їхніх дій є «надихнути» і переманити частину панівних класів, великих землевласників і буржуазію, на боротьбу проти «невірних».

58. Однак не всі ісламісти, які застосовують методи збройної боротьби, є напівфашистськими, фашистськими або джихадистсько-терористичними силами. Існують також масові ісламістські партії та рухи, які стали керівними або принаймні великими керівними силами масової боротьби проти імперіалізму, національного гноблення або диктатур. Це не означає, що ісламістські сили, які очолюють такі боротьби, стають справжніми прогресивними силами. Їхні кінцеві стратегічні політичні та соціальні цілі, тобто характер політичного режиму, який вони хочуть побудувати, залишаються реакційними.

59. Але прогресивний і виправданий характер боротьби, в якій вони беруть участь, означає, що революційні сили робітничого класу повинні будуть боротися разом з ісламістськими організаціями, в тому числі брати участь у спільних акціях і створювати довготривалі єдині фронти. Однак, як і в усіх об'єднаних фронтах, боротьба ведеться не тільки проти спільного ворога, але й всередині цієї боротьби за лідерство в ній.

60. Незважаючи на те, що такі рухи, як ліванська Гезбола або палестинський Хамас, здатні стати домінантною силою національно-визвольної боротьби, було б абсолютно неправильно розглядати ісламістські організації як органічне втілення цих боротьб. Дійсно, коли Хамас був заснований, він був спрямований проти світських буржуазних націоналістичних і лівих палестинських визвольних організацій. Скоріше саме перевага національного гноблення палестинського народу над його соціальним життям, разом із зрадою визвольної боротьби керівництвом Організації визволення Палестини, змусила Хамас стати силою, яка активно бере участь у боротьбі проти окупації та сіоністської держави.

61. З іншого боку, Гезбола не тільки змогла успішно очолити захист від Ізраїлю, але й пов'язана з дуже збіднілими шиїтськими верствами ліванського суспільства. Її ісламізм набув більш помірного і раціонального характеру порівняно з іншими ісламістськими силами. Це є результатом ситуації в самому Лівані, яка змушує Гезболу укладати угоди та союзи з силами інших громад, якщо вона хоче відігравати провідну роль у ліванській політиці. Це, в свою чергу, відбивається на її версії ісламізму.

62. Нарешті, існує також течія популістських, «соціалістичних» ісламістських або ісламських сил. Вони заявляють, що в центрі своєї агітації ставлять боротьбу проти імперіалізму, великомасштабного капіталістичного та поміщицького гноблення та соціальної несправедливості. Вони ототожнюють себе з кількома ісламськими селянськими соціал-революційними рухами в епохи після Мухаммеда та чотирьох «праведних» халіфів. Теологічно вони розрізняють «іслам пригноблених» та «іслам гнобителів». В Ірані Алі Шаріяті (1933-1977) протиставляв червоний шиїзм робітників і селян чорному шиїзму духовенства і правителів. Він був під сильним впливом марксизму третього світу, який вивчав під час навчання в Парижі.

63. У деяких аспектах цей напрямок схожий на більш радикальні сторони теології визволення 1970-х і 1980-х років. Ідеї Шаріяті вплинули на Організацію моджахедів іранського народу, які розробили гібрид ісламізму та сталіністської ідеології. Їхня соціальна база була схожою на маоїстські організації: міська та сільська інтелігенція. Хоча такі течії співпрацюють з робітничим рухом та лівими і іноді не є справді ісламістськими організаціями, їхня політика гальмується популістським та народнофронтовим характером їхньої політики, що призведе до політичної підпорядкованості нібито прогресивним або «антиімперіалістичним» верствам буржуазії або навіть до співпраці з імперіалізмом.

64. Огляд різних відтінків ісламістських течій та організацій показує, що будь-яка ідея «глобальної» або міжнародної єдності ісламістів є вигадкою — міфологізацією, якою займаються як імперіалістичні, так і ісламістські ідеологи з реакційною метою. Насправді різні ісламістські організації відрізняються не тільки своїм ставленням до національно-визвольних рухів, до режимів, перебуванням у владі чи опозиції, використанням терористичних чи конституційних засобів. Вони також є національними організаціями, що спираються на конкретні соціальні класи (або їхні верстви). Тому саме глобальна та національна класова боротьба, яка штовхає ісламістські течії, організації чи рухи в різних напрямках, може призвести до того, що ісламістська організація стане суто ісламською.

65. Різні відтінки ісламістських сил не є водонепроникними або взаємовиключними категоріями. Існують перехідні та складені форми, які можуть переходити від одного типу до іншого. Хоча деякі з них можуть бути прямим вираженням панівних класів і контролювати державний апарат від їхнього імені, інші можуть базуватися на зневірених середніх класах і дрібній буржуазії. Деякі навіть можуть відігравати провідну роль у прогресивній боротьбі.

66. Однак політична програма ісламізму та всіх ісламістських організацій є реакційною та утопічною. Ісламізм є антидемократичним, оскільки прагне передати політичну владу не в руки народних мас (не кажучи вже про робітничий клас!), а в руки релігійних вчених, які можуть правильно тлумачити ісламські закони. Ісламізм є мовчазним запереченням народного суверенітету. Створення халіфату і злиття мечеті та держави, що супроводжується атаками на права жінок і геїв, а також права немусульманських або сектантських меншин, створило би реакційний режим, подібний до фашизму, якщо не форму клерикального фашизму, який робітничий клас мусив би повалити.

Марксизм і релігія

67. Жорсткі та догматичні погляди релігійних рухів принципово суперечать ідеям та поглядам соціалістів і прогресивних соціальних рухів, оскільки релігійні лідери намагаються прищепити людям обскурантистські та утопічні погляди. Соціалізм є раціональним і науковим, заснованим на самозвільненні всього людства та нашій свободі від усіх форм гноблення.

68. Тому будь-яка революційна комуністична організація завжди вестиме боротьбу проти релігійних вірувань та інших ідеалістичних переконань. Комуністи не лише захищатимуть право видавати та рекламувати атеїстичні книги, зустрічі тощо. Будь-яка комуністична організація сама базуватиме свою теорію та політику на історичному та діалектичному матеріалізмі і тому включатиме критику будь-якої релігійної, тобто ідеалістичної, думки. Вона вестиме систематичну ідеологічну боротьбу проти релігії та будь-якої іншої відсталої ідеології, яка зрештою засліплює та затьмарює політичну свідомість робітничого класу та всіх пригноблених, навіть якщо вони можуть бути плутаним закликом пригноблених проти несправедливості, страждань, нерівності.

69. Хоча діалектичний матеріалізм є нашою філософською основою, включно, відповідно, з атеїзмом, це не означає, що атеїзм є частиною нашої програми соціалістичної революції, тобто ми не відкидатимемо жодного рішучого класового борця, який приймає нашу дисципліну та нашу програму, лише через його або її релігійні переконання. Хоча теоретичні основи партії є і повинні бути послідовно матеріалістичними, ми не вимагаємо, щоб ті робітники та пригноблені, які хочуть боротися за соціалістичну революцію та програму партії, самі були послідовними матеріалістами чи навіть атеїстами як передумовою для приєднання до боротьби. Однак ми наполягаємо на тому, щоб усі члени партії підтримували послідовну демократичну програму щодо релігії, тобто відокремлення церкви від держави, та боролися за це, незалежно від своїх особистих релігійних чи атеїстичних переконань.

70. На відміну від буржуазних антирелігійних доктринерів та багатьох анархістів, для нас атеїзм не є єдиною, навіть не найважливішою частиною нашої боротьби. Дійсно, як історичні матеріалісти, ми знаємо, що соціальне коріння релігії — опіум народу і для народу — не буде подолане і зрештою не зникне через антирелігійну пропаганду, а лише тоді, коли класовий поділ суспільства та сліпий, ірраціональний характер самих соціальних відносин будуть подолані та замінені справді людською, комуністичною соціальною формацією. Тому було б справді неправильно, саморуйнівно та гальмівно для розвитку свідомості робітничого класу, якби ми виключали релігійних діячів з наших лав, коли вони готові прийняти та боротися за програму соціалістичної революції. Навпаки, рішуча боротьба проти гноблення разом з релігійними людьми, які борються з цим гнобленням, буде найкращим засобом сьогодні, щоб відірвати їх від релігійних оманливих лідерів та ілюзій. Тому там, де релігійні організації мають владу над частинами робітників і селян, комуністам може знадобитися запропонувати спільні дії проти капіталу та поміщицького землеволодіння, щоб послабити владу цих сил і просунути класову боротьбу. Ця тактика єдиного фронту з релігійними силами не є поступкою релігії, а навпаки, просуваючи боротьбу проти капіталу, водночас іде і боротьба проти страждань, від яких зрештою залежать усі релігійні ілюзії.

71. Обговорення Комуністичного Інтернаціоналу (особливо на його другому та четвертому конгресах) та тактики єдиного антиімперіалістичного фронту є безцінною основою для розвитку марксистської тактики щодо ісламських та ісламістських сил. Загальна реакційна природа ісламізму не повинна приховувати той факт, що ісламістські сили можуть очолювати боротьбу проти імперіалізму, диктатури чи реакції, яку ми повинні підтримувати. Чи підтримуємо ми конкретну тактику чи дії, залежить від конкретних обставин. Так само потрібно розрізняти реальне соціальне значення релігійної ідеології, інтереси різних класів та верств, які згуртовуються під прапором політичного ісламу; заклик до правління Аллага з вуст імама, за яким стоїть захист привілейованого становища улемів, та те саме гасло з вуст зневіреної дрібної буржуазії чи маргіналізованої молоді, яке може бути плутаним закликом до їжі, роботи та житла, а також за звільнення від поліцейських репресій.

72. Отже, соціалісти не роблять атеїзм передумовою для дій єдиного фронту з масовими релігійними силами. Однак соціалісти також не повинні потурати релігійним переконанням чи підпорядковувати власні погляди на соціальні питання. Метою будь-якого єдиного фронту з масовими ісламськими та ісламістськими силами є як перемога над імперіалістичним мілітаризмом чи іншими реакційними силами, так і мобілізація багатьох селян, міської бідноти та робітників, що перебувають під їхнім впливом, проти поміщицького землеволодіння та капіталізму. Зрештою, соціалісти прагнуть зламати популістські рухи за класовою ознакою, залучивши робітничий клас та бідних до програми соціалізму.

73. Марксистські революціонери категорично проти антимусульманського расизму, який став важливою ідеологічною зброєю імперіалістичної реакції в західному світі. Ми захищаємо право мусульман сповідувати свою релігію або будувати мечеті, а також право жінок носити хустку, хіджаб або паранджу, якщо вони роблять це добровільно. Ми закликаємо робітничий рух об'єднатися на захист мусульман там, де вони стикаються з утиском. Таким чином, робітничий рух може продемонструвати мігрантам та релігійним меншинам, що він є найдемократичнішою та найпрогресивнішою силою, і цим кинути виклик лідерству ісламістів. Соціалістичний захист права мусульман сповідувати свої релігійні переконання йде пліч-о-пліч з боротьбою проти будь-якого примусу жінок чи молоді до підпорядкування релігійній поведінці проти їхньої волі.

Ісламістські організації і боротьба за соціалістичну революцію

74. Сама природа ісламістських організацій означає, що в більшості випадків робітничий рух і всі прогресивні сили будуть боротися з ними і проти них.

75. Ми виступаємо за повалення всіх ісламістських режимів, чи то маріонетки і союзники США та інших імперіалістичних держав (як Саудівська Аравія), чи то так звані «антиімперіалістичні» режими (як Іран).

76. У боротьбі проти таких режимів і всіх ісламістських сил ми боремося за відокремлення держави від релігії, тобто за справді світську і демократичну державу: проти всіх релігійних законів держави; ні державному фінансуванню і привілеям для шаріату; ні релігійним школам і релігійному навчанню в школах; проти примусового релігійного одягу...

77. Ми боремося проти всіх форм гноблення та дискримінації жінок, лесбійок, геїв та трансгендерів, проти всіх національних, етнічних та релігійних меншин.

78. Ми боремося за незалежність робітничих організацій та всіх організацій пригноблених — профспілок, політичних партій тощо — від контролю ісламських та ісламістських держав. Ми боремося за відокремлення профспілок робітників або селянських організацій від ісламських або ісламістських партій, так само, як і від будь-яких інших буржуазних або релігійних партій.

79. У країнах, де ми стикаємося з масовими реакційними ісламістськими силами або джихадистськими угрупованнями, які атакують робітничий рух, жінок та інших пригноблених, ми не повинні покладатися на буржуазну державу для їхнього захисту, а також не закликаємо буржуазні держави заборонити ісламістів. Хоча деякі держави можуть стверджувати, що борються з ісламізмом з продемократичних міркувань, придушення політичного руху за допомогою поліції, спецслужб та армії лише посилює владу держави придушувати всі політичні рухи. Тому соціалісти заохочують робітничий клас та прогресивні організації (жінки, права геїв тощо) захищати себе та захищати демократичні права.

80. Боротьба проти ісламізму та ісламістських організацій або режимів не стосується в першу чергу і виключно релігійних питань. Ісламський режим завжди є також режимом, що забезпечує класове панування капіталістів і напівфеодальних землевласників. Тому наше ставлення до ісламістських партій і режимів завжди має враховувати конкретну роль, яку ісламістські організації відіграють у конкретній боротьбі.

81. Іноді це включатиме конфлікти ісламських держав або сил з імперіалізмом або його союзниками. Ми виступаємо проти всіх санкцій імперіалістичних держав, таких як санкції проти Ірану, і вимагаємо їх скасування. Повністю лицемірним є твердження, що це робиться для забезпечення демократії в Ірані. Аналогічно, коли така країна, як Афганістан, піддається нападу імперіалізму і окупації, ми беззастережно захищаємо право афганського народу і держави на самооборону. Ми маємо викрити імперіалістичну брехню про те, що така війна була розпочата для визволення афганського народу, для принесення свободи і демократії, тоді як насправді вона була проведена для посилення імперіалістичного задушення Афганістану і забезпечення перерозподілу імперіалістичного панування в усьому регіоні. Ми боремося за негайне виведення імперіалістичних військ і за їх поразку в цій реакційній війні. Хоча ми не надаємо політичної підтримки реакційному керівництву опору проти імперіалізму, ми визнаємо необхідність об'єднати зусилля для застосування тактики антиімперіалістичного єдиного фронту з такими силами.

82. Загалом кажучи, коли ісламісти очолюють національно-визвольну або іншу справедливу боротьбу (селянське повстання, боротьба проти диктатури) або коли ісламістська держава зазнає нападу з боку імперіалізму, ми підтримуємо таку боротьбу. Це включає застосування антиімперіалістичного єдиного фронту. У всіх цих випадках застосування цієї тактики має відрізнятися від справжнього страйку або угоди про єдиний фронт з ісламістськими силами, оскільки це вимагатиме не тільки чітко визначеної угоди про спільні дії проти спільного ворога, але й ґрунтуватиметься на свободі організації наших власних сил і свободі критики, включно з відкритою критикою тимчасових ісламістських союзників. З огляду на антиробітничий характер ісламістських сил, заклик до спільних дій часто не буде почутий або навіть відхилений ними. Але це не робить застосування антиімперіалістичного єдиного фронту зайвим, а скоріше означає, що відмова ісламістів від спільних дій або свободи критики має бути викрита в очах мас, демонструючи, що в підсумку ісламісти ставлять своє релігійне сектантство вище потреб спільної боротьби.

83. Робітничий рух чи рух пригноблених повинен чітко усвідомлювати, що будь-який подібний союз, якщо він взагалі можливий, матиме лише тимчасовий і обмежений характер. Ми повинні заздалегідь попередити їх і підготувати до того, що ісламісти можуть і, зрештою, будуть виступати проти прогресивних, демократичних сил, релігійних меншин... і що ми маємо бути готовими до цього.

84. Тому тимчасовий союз завжди повинен поєднуватися з боротьбою за послідовну програму, яка спрямовує робітників і селян до захоплення влади, до створення революційного робітничо-селянського уряду.

85. Щоб підірвати і зламати вплив ісламістів серед бідноти, селянства, міської дрібної буржуазії і навіть частин робітничого класу, недостатньо боротися за послідовні демократичні вимоги і бути готовими до спільних дій проти імперіалістичної реакції.

86. Однією з головних причин зростання впливу ісламізму є також те, що він стверджує, ніби здатний подолати злидні та приниження бідноти, сільських і міських робітників шляхом запровадження некорумпованого, належного та чесного режиму, заснованого на божественних ісламських цінностях та законах.

87. Як ми бачимо у всіх ісламістських державах (а також у країнах, де іслам є державною релігією), це повна і фантастична брехня. Але щоб викрити це, необхідна смілива програма для вирішення нагальних питань демократичної революції — у багатьох країнах це аграрне питання — та уваги до проблем бідності і злиднів робітників і напівпролетаріату, міських бідняків.

88. Ісламісти можуть вимагати від багатіїв «доброї», тобто ісламської, поведінки. Але ісламісти «вирішують» ці питання, підтримуючи землевласників проти селян. Вони підтримують капіталістів — промисловців, торговельний капітал чи інших — проти їхніх працівників. «У кращому випадку» вони введуть духовенство як «посередника» між класами і водночас призупинять або навіть заборонять будь-які незалежні організації боротьби робітників і селян. Замість боротьби за реальні, значущі зміни, такі як експропріацію великих землевласників у сільській місцевості, за націоналізацію великих галузей промисловості, кредитування та торгівлі, за програму громадських робіт, що фінансуються за рахунок оподаткування багатих (імперіалістичних монополій, великих землевласників, капіталістів), вони просто пропонуватимуть милостиню, крихти з кухонного столу панівних класів.

89. Буржуазні націоналісти, а також сталіністські та ліві реформістські сили не змогли вирішити ці проблеми. Вони відокремлюють боротьбу проти ісламізму, розуміння його коренів і тактики щодо нього від боротьби за революційне визволення робітників і пригноблених. Це призводить або до адаптації та політичної підпорядкованості «світським», іноді також проімперіалістичним силам в ім'я захисту «демократії» від ісламізму, або в деяких інших випадках до зображення ісламістів як здійснювачів «національно-демократичної» революції, які є правомірними лідерами буржуазної революції.

90. Однак історія XX століття довела, що програма, яка прагне обмежити революцію в напівколоніальній країні невирішеними демократичними завданнями і демократичним етапом, приречена на провал. Основні демократичні завдання можуть бути вирішені і виконані лише в тому випадку, якщо робітничий клас очолить революцію, встановить робітничо-селянський уряд на основі рад і збройної міліції, який замінить буржуазний державний апарат. Тільки революційна програма дій, заснована на стратегії перманентної революції та інтернаціоналізації революції, дозволить робітничому класу перебудувати суспільство з метою подолання відсталості, злиднів, експлуатації, гноблення і тим самим знищити основи відсталих реакційних ідеологій і політичних сил, таких як ісламісти.