Cachemira: ¿Autodeterminación nacional solo por medios pacíficos?

Кашмір: національне самовизначення тільки «мирними засобами»?

 

Critical notes on the statement of “The Struggle” (LIS Section in Pakistan) about the India-Pakistan conflict

 

By Michael Pröbsting, Revolutionary Communist International Tendency (RCIT), 22 May 2025, www.thecommunists.net

 

 

 

The recent armed conflict between India and Pakistan has put Kashmir, once again, at the centre of regional and global attention. [1] The Kashmiri people are one of the most severely oppressed in the world. The region has been divided between India, Pakistan and China since the end of the British colonial rule in South Asia in 1947. While the (strategically important) Chinese-controlled territory is more or less uninhabited, about 6 million people live in the Pakistan-controlled sector (nearly all of them Muslim) and another 16 million live in the India-controlled sector (of whom 68% are Muslims, most of the rest are Hindus).

 

All occupying powers oppress the Kashmiri people albeit one has to say that repression is particularly brutal in the Indian-occupied territory. Since the beginning of a large-scale uprising in 1989 with mass demonstrations, general strikes and guerilla attacks, the Indian security forces have killed about 100,000 Kashmiris and nearly 10,000 women were gang raped. Kashmir is probably the world's most militarized zones with about 750,000 Indian soldiers and police forces.

 

The RCIT has always opposed the division of Kashmir. The Kashmiri people are an oppressed nation and the program of national self-determination, as it was elaborated by the Marxist classics, fully applies to them. We unconditionally support the national liberation struggle of the Kashmiri people against their oppression. It is the Kashmiri people, and only them, who should decide the state form in which they want to live. We support the historic demand for independence of Kashmir which has become symbolized by the slogan “Azadi Kashmir” (“Free Kashmir”). In our view, a free and independent Kashmir should be a country controlled by the workers and peasants and not by a small clique of capitalists and landowners. This is why we fight for a united, independent and socialist Kashmir! As Marxists we combine such a slogan with the perspective of a voluntary Socialist Federation of South Asia. [2]

 

Such struggle against national oppression must be combined with the liberation struggle of the working class. The Kashmiri people can not become free if they are on their own. Socialists have to link such struggle with organising the masses in India respectively in Pakistan against the ruling class on the basis of a program for liberation of South Asia form imperialist domination.

 

 

 

“War is not a solution to any problem”?

 

 

 

The recent armed confrontation between India and Pakistan has forced all left-wing forces in India and Pakistan (as well as internationally) to publicly state their position on this conflict and on the Kashmir question. While some took a revolutionary position, ^[3] various reformist forces – particularly in India – completely capitulated to the wave of social-chauvinism. ^[4]

 

“The Struggle”, a sizeable Trotskyist organization in Pakistan, does not belong to those forces which joined their ruling class in the atmosphere of chauvinist war-hysteria. It is a long-standing organization whose historic leader has been the late Lal Khan, and which stands in the opportunist tradition of Ted Grant and Alan Woods (CWI/IMT). After an organizational rupture with their International, it joined the “International Socialist League” (LIS) – an international organisation whose most important section is the MST in Argentina – at its foundation in 2019. ^[5]

 

When the armed conflict between India and Pakistan was about to begin, it published a statement in which “The Struggle” expressed its opposition against the reactionary war between the ruling classes of both countries. [6]

 

However, this statement also contains a worrying pacifist perspective. Already at the very beginning, the comrades write “that the working masses of the region must firmly reject the war hysteria being stoked by the ruling classes of both India and Pakistan. War is not a solution to any problem; rather, it empowers the exploitative capitalist system and pushes the poor and downtrodden people of both countries further into the abyss of misery, destruction, and deprivation.”

 

To state that “war is not a solution to any problem” is a wrong formulation. Marxists have always been opposed to pacifist sermons which oppose wars in principle. We rather differentiate between reactionary wars of oppression and progressive wars of liberation. Wars between Great Powers or between the ruling classes are reactionary and socialists must intransigently oppose both camps. On the other side, wars of the working class against the bourgeoisie or of oppressed nations against their oppressors are highly progressive and socialists are obligated to support these by any means necessary.

 

In discussions about the program of the Bolshevik party, Lenin emphasized such a differentiation between different types of wars:

 

„Marxists have never forgotten that violence must inevitably accompany the collapse of capitalism in its entirety and the birth of socialist society. That violence will constitute a period of world history, a whole era of various kinds of wars, imperialist wars, civil wars inside countries, the intermingling of the two, national wars liberating the nationalities oppressed by the imperialists and by various combinations of imperialist powers that will inevitably enter into various alliances in the epoch of tremendous state-capitalist and military trusts and syndicates.“ ^[7]

 

Likewise, the leader of the October Revolution wrote somewhere else:

 

„There have been in the past numerous wars which, despite all the horrors, atrocities, distress and suffering that inevitably accompany all wars were progressive, i.e., benefited the development of mankind by helping to destroy most harmful and reactionary institutions (e.g., an autocracy or serfdom) and the most barbarous despotisms in Europe (the Turkish and the Russian). That is why the features historically specific to the present war must come up for examination.“ ^[8]

 

Later, Leon Trotsky – the second most important leader of the young workers state after 1917 who carried the banner of revolutionary continuity after Lenin’s death – repeated such necessary differentiation between different types of wars many times.

 

“We Bolshevik-Leninists absolutely reject and denounce the deceptive differentiation between a ‘defensive’ and an ‘offensive’ war. In a war between the capitalist states such a differentiation represents only a diplomatic cover to deceive the people. (…) The revolutionary proletariat distinguishes only between wars of oppression and wars of liberation. The character of a war is defined, not by diplomatic falsifications, but by the class which conducts the war and the objective aims it pursues in that war. The wars of the imperialist states, apart from the pretexts and political rhetoric, are of an oppressive character, reactionary and inimical to the people. Only the wars of the proletariat and of the oppressed nations can be characterized as wars of liberation. After its victory the armed insurrection of the proletariat against its oppressors is inevitably transformed into a revolutionary war of the proletarian state for the consolidation and extension of its victory. The policy of socialism does not and cannot have a purely ‘defensive’ character. It is the task of socialism to conquer the world.“ ^[9]

 

He therefore warned against the illusions of pacifism:

 

“To condemn war is easy; to overcome it is difficult. The struggle against war is a struggle against the classes which rule society and which hold in their hands both its productive forces and its destructive weapons. It is not possible to prevent war by moral indignation, by meetings, by resolutions, by newspaper articles, and by congresses. As long as the bourgeoisie has at its command the banks, the factories, the land, the press, and the state apparatus, it will always be able to drive the people to war when its interests demand it. But the propertied classes never cede power without a struggle (…) The essence of pacifism is a condemnation, whether hypocritical or sincere, of the use of force in general. By weakening the willpower of the oppressed, it serves the cause of the oppressors. Idealistic pacifism confronts war with moral indignation the way the lamb confronts the butcher's knife with plaintive bleatings” ^[10]

 

 

 

Pacifism is poison for oppressed people

 

 

 

While pacifist statements like the above-mentioned are bad enough, it becomes particularly shameful when socialists preach “peaceful means” for the liberation struggle of oppressed people like the Kashmiris. Such, “The Struggle” writes in its statement that “every oppressed nation in the region—including Jammu and Kashmir—has the right to determine its own destiny through peaceful and democratic means.”

 

How on earth should this be possible? India’s ruling class has demonstrated throughout its entire history that it is determined to keep its colonial possession of Kashmir. It has deployed in this region probably the highest number of soldiers per head in the world. Furthermore, it has waged several wars against Pakistan in order to continue its rule.

 

Likewise, the Pakistani government, which has always been dominated by the army command, will hardly accept national self-determination of its occupied part of Kashmir. This is even more the case since this would encourage the national liberation struggle of other oppressed people in Pakistan (e.g. the Baloch)

 

In fact, modern history has demonstrated beyond doubt that the working class as well as oppressed nations can achieve liberation only by countering the force of the ruling class with their own force. Think about the numerous anti-colonial struggles in World War II and the decades after – from Algeria to Korea, from Kenya to Vietnam, from India to Angola. The impossibility to fight against national oppression by “peaceful means” has been also confirmed by more recent experiences – from Chechnya to Kosova, from Somalia to Palestine, from Afghanistan to Iraq.

 

A peaceful road to freedom is a dangerous illusion, a poisonous idea which can only paralyse the determination of the masses to fight for liberation. It is an indispensable duty for revolutionary Marxists to combat such illusions and to support such struggles by any means necessary.

 

In a debate with Rosa Luxemburg about the national question and its relevance, Lenin wrote:

 

“National wars waged by colonies and semi-colonies in the imperialist era are not only probable but inevitable. About 1,000 million people, or over half of the world’s population, live in the colonies and semi-colonies (China, Turkey, Persia). The national liberation movements there are either already very strong, or are growing and maturing. Every war is the continuation of politics by other means. The continuation of national liberation politics in the colonies will inevitably take the form of national wars against imperialism.” ^[11]

 

Such wars must be supported by socialists irrespective of who started these conflicts:

 

„By a “defensive” war socialists have always understood a “just” war in this particular sense (Wilhelm Liebknecht once expressed himself precisely in this way). It is only in this sense that socialists have always regarded wars “for the defence of the fatherland”, or “defensive” wars, as legitimate, progressive and just. For example, if tomorrow, Morocco were to declare war on France, or India on Britain, or Persia or China on Russia, and so on, these would be “just”, and “defensive” wars, irrespective of who would be the first to attack; any socialist would wish the oppressed, dependent and unequal states victory over the oppressor, slaveholding and predatory “Great” Powers.“ ^[12]

 

Trotsky emphasized that those socialists who fail to support such national liberation wars – in the name of pacifism or other petty-bourgeois doctrines – are reactionary servants of the ruling class.

 

“The struggle for the self-determination of nations, for all people, for all those who are oppressed and who strive for independence, is one of the most important aspects of the struggle against war. Whoever directly or indirectly supports the system of colonization and protectorates, the domination of British capital in India, the domination of Japan in Korea or in Manchuria, of France in Indochina or in Africa, whoever does not fight against colonial enslavement, whoever does not support the uprisings of the oppressed nations and their independence, whoever defends or idealizes Gandhism, that is, the policy of passive resistance on questions which can be solved only by force of arms, is, despite good intentions or bad, a lackey, an apologist, an agent of the imperialists, of the slaveholders, of the militarists, and helps them to prepare new wars in pursuit of their old aims or new.“ ^[13]

 

 

 

The origin of “The Struggle’s” pacifism

 

 

 

The pacifism of “The Struggle” is not accidental. It comes from the opportunist tradition of Grant and Woods who always claimed that the workers and oppressed could achieve freedom by “peaceful means”.

 

Alan Woods and the IMT – to which “The Struggle” belonged for many years – claimed in a key document of this tendency (“Marxism and the State”):

 

“A peaceful transformation of society would be entirely possible if the trade union and reformist leaders were prepared to use the colossal power in their hands to change society. If the workers leaders did not do this, then there could be rivers of blood, and this would entirely be the responsibility of the reformist leaders. (…) it would be entirely possible to carry through the socialist transformation peacefully, and even through parliament, provided the trade unions and Labour Party were led by Marxists.” [14]

 

As we did show in our critical discussion of the Grantites’ pacifism, this has always been complete nonsense as the experience of successful as well as failed revolutions did show. The ruling class will always try to keep its power by force. Hence the liberation struggle will always and necessarily be characterised by violence – before, during and/or after taking power. The examples of the socialist revolution in Russia in 1917-21, in Hungary 1919 or of the above-mentioned national liberation struggles have proven this Marxist thesis beyond doubt. [15]

 

Naturally, we are aware that the decisive issue is not the use of force but the mobilisation and organisation of the masses under the leadership of a revolutionary party. But the armed struggle is an indispensable part of the liberation struggle and Marxists must politically educate and prepare the masses for this task. Spreading dangerous illusions about the possibility of a “peaceful struggle” create only political obstacles for the task of liberation. Authentic Marxists must consistently combat such illusion.

 

In conclusion, we shall point out that the example of “The Struggle” and its pacifist strategy is a telling example which demonstrates that in centrist organisations theory and practice, principles and politics often do not go hand-in-hand. It is one thing to adopt an abstract revolutionary program but it is something very different to concretise such principles to strategy and tactic in the concrete class struggle. What is a revolutionary program worth if it is combined with crawling opportunism and pacifism in practice?!

 

We urge the comrades of “The Struggle” and the LIS to overcome such serious mistakes!

 

 

 

Notas críticas sobre la declaración de “La Lucha” (Sección LIS en Pakistán) sobre el conflicto entre India y Pakistán

 

Por Michael Pröbsting, Corriente Comunista Revolucionaria Internacional (CCRI), 22 de mayo de 2025, www.thecommunists.net

 

 

 

El reciente conflicto armado entre India y Pakistán ha vuelto a poner a Cachemira en el centro de la atención regional e internacional. ^[1] El pueblo cachemir es uno de los más oprimidos del mundo. La región ha estado dividida entre India, Pakistán y China desde el fin del dominio colonial británico en el sur de Asia en 1947. Si bien el territorio (estratégicamente importante) controlado por China está prácticamente deshabitado, alrededor de 6 millones de personas viven en el sector controlado por Pakistán (casi todas musulmanas) y otros 16 millones en el sector controlado por India (de los cuales el 68 % son musulmanes, la mayoría hindúes). Todas las potencias ocupantes oprimen al pueblo cachemir, aunque cabe destacar que la represión es particularmente brutal en el territorio ocupado por la India. Desde el inicio de un levantamiento a gran escala en 1989, con manifestaciones masivas, huelgas generales y ataques guerrilleros, las fuerzas de seguridad indias han asesinado a unos 100.000 cachemires y casi 10.000 mujeres han sido violadas en grupo. Cachemira es probablemente la zona más militarizada del mundo, con unos 750.000 soldados y policías indios.

 

La CCRI siempre se ha opuesto a la división de Cachemira. El pueblo cachemir es una nación oprimida y el programa de autodeterminación nacional, tal como lo elaboraron los clásicos marxistas, se aplica plenamente a ellos. Apoyamos incondicionalmente la lucha de liberación nacional del pueblo cachemir contra su opresión. Es el pueblo cachemir, y solo él, quien debe decidir el estado en el que desea vivir. Apoyamos la histórica reivindicación de la independencia de Cachemira, simbolizada por el lema "Azadi Kashmir" ("Cachemira libre"). En nuestra opinión, una Cachemira libre e independiente debe ser un país controlado por los trabajadores y campesinos, no por una pequeña camarilla de capitalistas y terratenientes. ¡Por eso luchamos por una Cachemira unida, independiente y socialista! Como marxistas, combinamos este lema con la perspectiva de una Federación Socialista voluntaria del Sur de Asia. ^[2]

 

Esta lucha contra la opresión nacional debe combinarse con la lucha de liberación de la clase obrera. El pueblo cachemir no puede alcanzar la libertad por sí solo. Los socialistas deben vincular esta lucha con la organización de las masas en India y Pakistán contra la clase dominante, basándose en un programa para la liberación del Sur de Asia de la dominación imperialista.

 

 

 

¿"La guerra no es la solución a ningún problema"?

 

 

 

El reciente enfrentamiento armado entre India y Pakistán ha obligado a todas las fuerzas de izquierda de India y Pakistán (así como a nivel internacional) a manifestar públicamente su postura sobre este conflicto y la cuestión de Cachemira. Si bien algunos adoptaron una postura revolucionaria, ^[3] diversas fuerzas reformistas, especialmente en India, se rindieron por completo ante la ola de socialchovinismo. ^[4]

 

“La Lucha”, una importante organización trotskista en Pakistán, no pertenece a las fuerzas que se unieron a su clase dominante en un clima de histeria bélica chovinista. Es una organización de larga trayectoria, cuyo líder histórico fue el difunto Lal Khan, y que se inscribe en la tradición oportunista de Ted Grant y Alan Woods (CIT/CMI). Tras una ruptura organizativa con su Internacional, se unió a la “Liga Internacional Socialista” (LIS), una organización internacional cuya sección más importante es el MST en Argentina, en su fundación en 2019. ^[5]

 

Cuando el conflicto armado entre India y Pakistán estaba a punto de estallar, publicó una declaración en la que “La Lucha” expresaba su oposición a la guerra reaccionaria entre las clases dominantes de ambos países. ^[6]

 

Sin embargo, esta declaración también contiene una preocupante perspectiva pacifista. Ya desde el principio, los camaradas escriben: “Que las masas trabajadoras de la región deben rechazar firmemente la histeria bélica que alimentan las clases dominantes de India y Pakistán. La guerra no es la solución a ningún problema; más bien, fortalece el sistema capitalista explotador y empuja a los pobres y oprimidos de ambos países al abismo de la miseria, la destrucción y la privación”.

 

Afirmar que “la guerra no es la solución a ningún problema” es una formulación errónea. Los marxistas siempre nos hemos opuesto a los sermones pacifistas que se oponen a las guerras por principio. Preferimos diferenciar entre guerras reaccionarias de opresión y guerras progresistas de liberación. Las guerras entre grandes potencias o entre las clases dominantes son reaccionarias y los socialistas deben oponerse intransigentemente a ambos bandos. Por otro lado, las guerras de la clase obrera contra la burguesía o de las naciones oprimidas contra sus opresores son altamente progresistas y los socialistas están obligados a apoyarlas por todos los medios necesarios. En debates sobre el programa del Partido Bolchevique, Lenin enfatizó esta diferenciación entre los distintos tipos de guerra:

 

"Los marxistas no hemos olvidado nunca que la violencia acompañará inevitablemente a la bancarrota del capitalismo en toda su amplitud y al nacimiento de la sociedad socialista. Y esa violencia abarcará un período histórico universal toda una era de guerras del carácter más diverso: guerras imperialistas, guerras civiles, entrelazamiento de unas y otras, guerras nacionales, guerras de liberación de las nacionalidades aplastadas por los imperialistas y por distintas combinaciones de las potencias imperialistas integrantes ineluctablemente de unas u otras alianzas en la época de los gigantescos trusts y consorcios capitalistas de Estado y militares". ^[7]

 

Asimismo, el líder de la Revolución de Octubre escribió en otro lugar:

 

“La historia ha conocido muchas guerras que, pese a los horrores, las ferocidades, las calamidades y los sufrimientos que toda guerra acarrea inevitablemente, fueron progresistas, es decir, útiles para el progreso de la humanidad, contribuyendo a destruir instituciones particularmente nocivas y reaccionarias (como, por ejemplo, la autocracia o la servidumbre), y las formas más bárbaras del despotismo en Europa (la turca y la rusa). Por esta razón, hay que examinar las peculiaridades históricas de la guerra actual.” ^[8]

 

Posteriormente, León Trotsky —el segundo líder más importante del joven estado obrero después de 1917, quien enarboló la bandera de la continuidad revolucionaria tras la muerte de Lenin— repitió en numerosas ocasiones esta necesaria diferenciación entre los distintos tipos de guerra.

 

“Los bolcheviques leninistas rechazamos absolutamente y denunciamos la falaz distinción entre guerra “ofensiva” y “defensiva”. En una guerra entre estados capitalistas en diferenciación no es más que un subterfugio diplomático para engañar al pueblo. (...) El proletariado revolucionario sólo distingue entre las guerras de opresión y las guerras de liberación. El carácter de una guerra no se define por las falsificaciones diplomáticas sino por la clase que conduce la guerra y los fines objetivos que persigue con ella. Las guerras de los estados imperialistas, más allá de sus pretextos y de su retórica política, son opresivas, reaccionarias y van contra el pueblo. Sólo se puede caracterizar como guerras de liberación a aquellas que libran el proletariado y las naciones oprimidas. Después de su victoria, la insurrección armada del proletariado contra sus opresores se transforma inevitablemente en una guerra revolucionaria del estado proletario por la consolidación y extensión de su triunfo. La política del socialismo no es ni puede ser de carácter puramente “defensivo”. El objetivo del socialismo es conquistar el mundo”. ^[9]

 

Por lo tanto, advirtió contra las ilusiones del pacifismo:

 

“Es fácil condenar la guerra; lo difícil es superarla. La lucha contra la guerra es una lucha contra las clases que gobiernan la sociedad y tienen en sus manos tanto sus fuerzas productivas como sus armas destructivas. Es imposible detener la guerra con la indignación moral, los mítines, los artículos periodísticos y los congresos. Mientras la burguesía tenga bajo su control los bancos, las fábricas, la tierra, la prensa y el aparato estatal, podrá arrastrar a los pueblos a la guerra cada vez que sus intereses lo exijan. Pero las clases dominantes nunca ceden el poder sin luchar (...) La esencia del pacifismo es la condena, ya sea hipócrita o sincera, del uso de la fuerza en general. Al debilitar la voluntad de los oprimidos sirve a la causa de los opresores. El pacifismo idealista en enfrenta la guerra con indignación moral como el cordero que enfrenta el cuchillo del carnicero con plañideros balidos”. ^[10]

 

 

 

El pacifismo es veneno para los pueblos oprimidos

 

 

 

Si bien declaraciones pacifistas como las mencionadas son bastante malas, resulta especialmente vergonzoso que los socialistas prediquen "medios pacíficos" para la lucha de liberación de pueblos oprimidos como los cachemires. Por ello, "La Lucha" escribe en su declaración que "toda nación oprimida de la región, incluyendo Jammu y Cachemira, tiene derecho a determinar su propio destino por medios pacíficos y democráticos".

 

¿Cómo es posible? La clase dominante de la India ha demostrado a lo largo de toda su historia su determinación de mantener su posesión colonial de Cachemira. Ha desplegado en esta región probablemente el mayor número de soldados per cápita del mundo. Además, ha librado varias guerras contra Pakistán para continuar su dominio.

 

Asimismo, el gobierno pakistaní, que siempre ha estado dominado por el mando militar, difícilmente aceptará la autodeterminación nacional de la parte ocupada de Cachemira. Esto es aún más cierto, ya que esto alentaría la lucha de liberación nacional de otros pueblos oprimidos en Pakistán (por ejemplo, los baluchis).

 

De hecho, la historia moderna ha demostrado sin lugar a dudas que la clase trabajadora, así como las naciones oprimidas, solo pueden lograr la liberación contrarrestando la fuerza de la clase dominante con su propia fuerza. Pensemos en las numerosas luchas anticoloniales de la Segunda Guerra Mundial y las décadas posteriores, desde Argelia hasta Corea, desde Kenia hasta Vietnam, desde India hasta Angola. La imposibilidad de luchar contra la opresión nacional por medios pacíficos también ha sido confirmada por experiencias más recientes, desde Chechenia hasta Kosovo, desde Somalia hasta Palestina, desde Afganistán hasta Irak.

 

Un camino pacífico hacia la libertad es una ilusión peligrosa, una idea tóxica que solo puede paralizar la determinación de las masas de luchar por la liberación. Es un deber indispensable para los marxistas revolucionarios combatir tales ilusiones y apoyar estas luchas por todos los medios necesarios. En un debate con Rosa Luxemburg sobre la cuestión nacional y su relevancia, Lenin escribió:

 

“En la época del imperialismo no sólo son probables, sino inevitables, las guerras nacionales de las colonias y semicolonias. En las colonias y semicolonias (China, Turquía y Persia) viven cerca de 1.000 millones de almas, es decir, más de la mitad ¡de la población de la Tierra. En esos países, los movimientos de liberación nacional o bien son ya muy fuertes, o bien crecen y maduran. Toda guerra es la continuación de la política con otros medios. Las guerras nacionales de las colonias contra el imperialismo serán inevitablemente una continuación de la política de liberación nacional de las mismas”. ^[11]

 

Tales guerras deben ser apoyadas por los socialistas, independientemente de quién haya iniciado estos conflictos.

 

“Los socialistas entendieron siempre por guerra "defensiva" una guerra "justa " en este sentido (expresión empleada en cierta ocasión por W. Liebknecht). Sólo en ese sentido, los socialistas admitían y siguen admitiendo el carácter legítimo, progresista y justo de la "defensa de la patria" o de una guerra "defensiva". Si, por ejemplo, mañana Marruecos declarase la guerra a Francia, la India a Inglaterra, Persia o China a Rusia, etcétera, esas guerras serían guerras "justas", "defensivas", independientemente de quien atacara primero, y todo socialista simpatizaría con la victoria de los Estados oprimidos, dependientes, menoscabados en sus derechos, sobre las "grandes" potencias opresoras, esclavistas y expoliadoras.” ^[12]

 

Trotsky enfatizó que aquellos socialistas que no apoyan tales guerras de liberación nacional —en nombre del pacifismo u otras doctrinas pequeñoburguesas— son sirvientes reaccionarios de la clase dominante.

 

“La lucha por la autodeterminación de las naciones, por todos los pueblos, por todos los oprimidos y los que bregan por su independencia es uno de los aspectos más importantes de la lucha contra la guerra. Quien apoya directamente el sistema de la colonización y los protectorados, la dominación del capital británico en la India, del Japón en Corea o en Manchuria, de Francia en Indochina o en Africa; quien no combate la esclavitud colonial y no apoya las insurrecciones de las naciones oprimidas ni su independencia; quien defiende o idealiza el gandhismo, es decir la política de resistencia pasiva aplicada a problemas que sólo se pueden resolver por la fuerza de las armas, es, pese a sus buenas o malas intenciones, un lacayo, un apólogo, un agente de los imperialistas, de los esclavistas, de los militaristas y los ayuda a preparar nuevas guerras que persiguen viejos o nuevos objetivos.” ^[13]

 

 

 

El origen del pacifismo de “La Lucha”

 

 

 

El pacifismo de “La Lucha” no es casual. Proviene de la tradición oportunista de Grant y Woods, quienes siempre afirmaron que los trabajadores y los oprimidos podían alcanzar la libertad por medios pacíficos.

 

Alan Woods y la CMI —a la que perteneció “La Lucha” durante muchos años— afirmaron en un documento clave de esta tendencia (“El marxismo y el Estado”):

 

“Sería totalmente posible la transformación pacífica de la sociedad si los dirigentes sindicales y reformistas estuvieran dispuestos a utilizar el poder colosal que tienen en sus manos para cambiar la sociedad. Si los dirigentes obreros no hacen eso, entonces podrían correr ríos de sangre y sería total responsabilidad de los dirigentes reformistas. (...) sería totalmente posible llevar a cabo la transformación socialista de modo pacífico e incluso a través del parlamento, si los sindicatos y el Partido Laborista hubiesen estado dirigidos por marxistas”. ^[14]

 

Como demostramos en nuestro análisis crítico del pacifismo de los grantistas, esto siempre ha sido un completo disparate, como lo demostró la experiencia de revoluciones exitosas y fallidas. La clase dominante siempre intentará mantener su poder por la fuerza. Por lo tanto, la lucha de liberación siempre y necesariamente se caracterizará por la violencia, antes, durante y/o después de la toma del poder. Los ejemplos de la revolución socialista en Rusia de 1917-1921, en Hungría de 1919 o de las luchas de liberación nacional mencionadas anteriormente han demostrado esta tesis marxista sin lugar a dudas. ^[15]

 

Naturalmente, somos conscientes de que la cuestión decisiva no es el uso de la fuerza, sino la movilización y organización de las masas bajo la dirección de un partido revolucionario. Pero la lucha armada es parte indispensable de la lucha de liberación, y los marxistas deben educar y preparar políticamente a las masas para esta tarea. Difundir ilusiones peligrosas sobre la posibilidad de una "lucha pacífica" solo crea obstáculos políticos para la tarea de liberación. Los marxistas auténticos deben combatir consecuentemente tales ilusiones.

 

En conclusión, señalaremos que el ejemplo de "La Lucha" y su estrategia pacifista es un ejemplo elocuente que demuestra que, en las organizaciones centristas, teoría y práctica, principios y política a menudo no van de la mano. Una cosa es adoptar un programa revolucionario abstracto, y otra muy distinta es concretar dichos principios en estrategia y táctica en la lucha de clases concreta. ¿De qué sirve un programa revolucionario si se combina con un oportunismo rastrero y un pacifismo en la práctica?

 

¡Instamos a los compañeros de “La Lucha” y la LIS a superar tan graves errores!

 

 

 

 

 

Критичні зауваження щодо заяви «Боротьби» (секція LIS у Пакистані) про конфлікт між Індією та Пакистаном

 

Міхаель Прьобстінг, Революційна Комуністична Міжнародна Тенденція (RCIT / РКМТ), 22 травня 2025, https://www.thecommunists.net/

 

 

 

Недавній збройний конфлікт між Індією та Пакистаном знову поставив Кашмір у центр регіональної та світової уваги. [1] Кашмірський народ є одним із найбільш пригноблених у світі. З моменту закінчення британського колоніального панування в Південній Азії в 1947 році цей регіон розділений між Індією, Пакистаном і Китаєм. Тоді як територія, контрольована Китаєм, хоч і важлива стратегічно, але більш-менш незаселена, на пакистанській території проживає близько 6 мільйонів людей (майже всі з них мусульмани), а індійській території проживає ще 16 мільйонів (з яких 68% є мусульманами, а решта – в основному індуїсти).

 

Всі ці окупаційні сили пригнічують народ Кашміру, хоча слід зазначити, що репресії особливо жорстокі на території, що окупована Індією. З початку масштабного повстання в 1989 році, що супроводжувалося масовими демонстраціями, загальними страйками та партизанськими атаками, індійська армія вбила близько 100 000 кашмірців, а майже 10 000 жінок були зґвалтовані. Кашмір, імовірно, є найбільш мілітаризованою зоною у світі — там перебуває близько 750 000 індійських солдатів та поліцейських.

 

РКМТ завжди виступала проти розділу Кашміру. Кашмірці є пригнобленою нацією і до нього повністю застосовується програма національного самовизначення, що її розроблено класиками марксизму. Ми беззастережно підтримуємо національно-визвольну боротьбу кашмірців — цей і тільки цей народ повинен вирішувати, в якій державі він хоче жити. Ми підтримуємо історичну вимогу незалежності Кашміру, яка стала символом гасла «Азаді Кашмір» («Свободу Кашміру»). На наш погляд Кашмір повинен бути вільною і незалежною країною, що її контролюють робітники і селяни, а не невелика кліка капіталістів і землевласників. Ось чому ми боремося за єдиний, незалежний і соціалістичний Кашмір! Як марксисти, ми поєднуємо гасло свободи з перспективою добровільної соціалістичної федерації Південної Азії. [2]

 

Така боротьба проти національного гноблення повинна поєднуватися з визвольною боротьбою робітничого класу. Народ Кашміру не може стати вільним, якщо він буде діяти самостійно. Соціалісти повинні пов'язати таку боротьбу з організацією мас в Індії та Пакистані проти керівного класу на основі програми визволення Південної Азії від імперіалістичного панування.

 

 

 

«Війна не може бути вирішенням для жодної проблеми?»

 

 

 

Недавнє збройне протистояння між Індією та Пакистаном змусило всі ліві сили в Індії та Пакистані (а також на міжнародному рівні) публічно заявити про свою позицію щодо цього конфлікту та питання Кашміру. Хоча деякі зайняли революційну позицію, [3] різні реформістські сили, особливо в Індії, повністю капітулювали перед хвилею соціального шовінізму. [4]

 

«Боротьба», значна троцькістська організація в Пакистані, не належить до тих сил, які приєдналися до свого керівного класу в атмосфері шовіністичної воєнної істерії. Це давня організація, історичним лідером якої був покійний Лал Хан, і яка стоїть в опортуністичній традиції Теда Гранта та Алана Вудса (CWI/IMT). Після організаційного розриву зі своїм інтернаціналом вона приєдналася до «Міжнародної соціалістичної ліги» (LIS) – міжнародної організації, найважливішою секцією якої є MST в Аргентині – під час її заснування в 2019 році. [5]

 

Коли озброєний конфлікт між Індією та Пакистаном був на межі початку, «Боротьба» опублікувало заяву, в якій висловило свою опозицію проти реакційної війни між керівними класами обох країн. [6] Однак ця заява також містить тривожну пацифістську перспективу. Вже на самому початку товариші пишуть, «що трудящі маси регіону повинні рішуче відкинути воєнну істерію, яку розпалюють керівні класи як Індії, так і Пакистану. Війна не є вирішенням жодної проблеми; навпаки, вона зміцнює експлуататорську капіталістичну систему і ще більше штовхає бідні і пригноблені маси обох країн у прірву злиднів, руйнування і позбавлень».

 

Твердження «війна не є вирішенням жодної проблеми» є неправильним формулюванням. Марксисти завжди виступали проти пацифістських проповідей, які принципово протистоять війнам. Ми скоріше розрізняємо реакційні війни гноблення і прогресивні війни визволення. Війни між великими державами або між керівними класами є реакційними, і соціалісти повинні непохитно протистояти обом таборам. З іншого боку, війни робітничого класу проти буржуазії або війни пригноблених народів проти своїх гнобителів є прогресивними, і соціалісти зобов'язані підтримувати їх усіма необхідними засобами.

 

У дискусіях про програму більшовицької партії Ленін підкреслював таке розрізнення між різними типами воєн: «Марксисти ніколи не забували, що насильство неминуче буде супутником краху капіталізму в усьому його масштабі і народження соціалістичного суспільства. І це насильство буде всесвітньо-історичним періодом, цілою ерою найрізноманітніших воєн — воєн імперіалістських, воєн громадянських всередині країни, сплетення тих і других, воєн національних, визволенння національностей, роздавлених імперіалістами, різними комбінаціями імперіалістських держав, які входять неминуче в ті чи інші союзи в епоху величезних державно-капіталістичних і військових трестів і синдикатів». [7] Подібно до цього лідер Жовтня писав в іншому місці: «В історії не раз бували війни, які, незважачи на всі страхіття, звірства, бідування й муки, неминуче зв'язані з усякою війною, були прогресивні, тобто приносили користь розвиткові людства, допомагаючи руйнувати особливо шкідливі і реакційні установи (наприклад, самодержавство або кріпосництво), найбільш варварські в Європі деспотії (турецьку і російську). Тому треба розглянути історичні особливості саме теперішньої війни». [8]

 

Пізніше другий за важливістю лідер молодої робітничої держави після 1917 року Левко Троцький, який після смерті Леніна продовжив революційну справу, багато разів повторював про необхідність розрізнювати між різними типами воєн: «Ми, більшовики-леніністи, категорично відкидаємо і засуджуємо оманливе розрізнення між «оборонною» і «наступальною» війною. У війні між капіталістичними державами таке розрізнення є лише дипломатичним прикриттям для обману народу. (…) Революційний пролетаріат розрізняє лише війни гноблення і війни визволення. Характер війни визначається не дипломатичними фальсифікаціями, а класом, який веде війну, і об'єктивними цілями, якими він керується в цій війні. Війни імперіалістичних держав, окрім приводів і політичної риторики, мають гнобительський характер, є реакційними і ворожими до народу. Тільки війни пролетаріату і пригноблених народів можна охарактеризувати як війни за визволення. Після перемоги збройне повстання пролетаріату проти своїх гнобителів неминуче перетворюється на революційну війну пролетарської держави за зміцнення і поширення своєї перемоги. Політика соціалізму не має і не може мати суто «оборонного» характеру. Завданням соціалізму є завоювання світу». [9]

 

Тому він застерігав від ілюзій пацифізму: «Засуджувати війну легко, а подолати її важко. Боротьба проти війни — це боротьба проти класів, які керують суспільством і тримають у своїх руках як його продуктивні сили, так і руйнівну зброю. Неможливо запобігти війні моральним обуренням, мітингами, резолюціями, газетними статтями та конгресами. Доки буржуазія має у своєму розпорядженні банки, фабрики, землю, пресу та державний апарат, вона завжди зможе підштовхнути народ до війни, коли цього вимагатимуть її інтереси. Але власницькі класи ніколи не віддають владу без боротьби (...) Суть пацифізму полягає у засудженні, лицемірному чи щирому, застосування сили загалом. Ослаблюючи волю пригноблених, він служить справі гнобителів. Ідеалістичний пацифізм протистоїть війні з моральним обуренням так само, як ягня протистоїть ножу м'ясника жалісливим беканням». [10]

 

 

 

Пацифізм як отруя для пригнічених

 

 

 

Хоча такі пацифістські заяви, як вищезгадана, є досить поганими самі по собі, але особливо ганебним є той факт, що соціалісти проповідують «мирні засоби» для визвольної боротьби пригноблених народів, таких як кашмірці. Так, «Боротьба» у своїй заяві пише, що «кожен пригноблений народ у регіоні, включаючи Джамму і Кашмір, має право визначати свою долю мирними і демократичними засобами».

 

Як це взагалі можливо? Керівний клас Індії протягом усієї своєї історії демонстрував рішучість зберегти колоніальне володіння Кашміром. Він розгорнув у цьому регіоні, ймовірно, найбільшу кількість солдатів на душу населення у світі. Крім того, він вів кілька воєн проти Пакистану, щоб продовжити своє панування.

 

Так само пакистанський уряд, який завжди перебував під контролем армійського командування, навряд чи погодиться на національне самовизначення окупованої частини Кашміру. Тим більше, що це може підштовхнути до національно-визвольної боротьби інші пригноблені народи Пакистану (наприклад, белуджі).

 

Насправді сучасна історія безсумнівно продемонструвала, що робітничий клас і пригноблені народи можуть досягти визволення лише протидіючи силі керівного класу своєю власною силою. Згадайте численні антиколоніальні війни під час Другої світової війни та в наступні десятиліття: від Алжиру до Кореї, від Кенії до В'єтнаму, від Індії до Анголи. Неможливість боротися проти національного гноблення «мирними засобами» підтверджується і більш пізніми подіями: від Чечні до Косова, від Сомалі до Палестини, від Афганістану до Іраку.

 

Мирний шлях до свободи — це небезпечна ілюзія, отруйна ідея, яка може лише паралізувати рішучість мас боротися за визволення. Революційні марксисти мають незамінний обов'язок боротися з такими ілюзіями та підтримувати боротьбу будь-якими необхідними засобами.

 

У дебатах з Розою Люксембург про національне питання та його актуальність Ленін писав: «Не тільки імовірні, але неминучі в епоху імперіалізму національні війни з боку колоній і напівколоній. В колоніях і напівколоніях (Китай, Туреччина, Персія) живе до 1000 мійльонів чоловік, тобто більше половини населення землі. Національно-визвольні рухи тут або вже дуже сильні, або зростають і назрівають. Всяка війна є продовження політики іншими засобами. Продовженням національно-визвольної політики колоній неминуче будуть національні війни з їх боку проти імперіалізму» [11].

 

Такі війни повинні підтримуватися соціалістами незалежно від того, хто розпочав ці конфлікти: «Соціалісти завжди розуміли під “оборонною” війною “справедливу” в цьому значенні війну (В. Лібкнехт одного разу так і висловився). Тільки в цьому значенні соціалісти визнавали і визнають зараз законність, прогресивність, справедливість “захисту вітчизни” або “оборонної” війни. Наприклад, якби завтра Марокко оголосило війну Франції, Індія — Англії, Персія або Китай — Росії і т. п., це були б “справедливі”, “оборонні” війни, незалежно від того, хто перший напав, і кожний соціаліст співчував би перемозі гноблених, залежних, неповноправних держав проти гнобительських, рабовласницьких, грабіжницьких “великих” держав». [12]

 

Троцький підкреслював, що ті соціалісти, які не підтримують такі національно-визвольні війни, через свій пацифізм чи в силу інших дрібнобуржуазних доктрин, є реакційними слугами панівного класу: «Боротьба за самовизначення народів, за всіх людей, за всіх пригноблених і тих, хто прагне незалежності, є одним з найважливіших аспектів боротьби проти війни. Той, хто прямо чи опосередковано підтримує систему колонізації та протекторатів, панування британського капіталу в Індії, панування Японії в Кореї чи Маньчжурії, Франції в Індокитаї чи Африці, той, хто не бореться проти колоніального рабства, хто не підтримує повстання пригноблених народів і їхню незалежність, хто захищає або ідеалізує гандізм, тобто політику пасивного опору в питаннях, які можна вирішити лише силою зброї, той, незважаючи на добрі чи погані наміри, є лакеєм, апологетом, агентом імперіалістів, рабовласників, мілітаристів і допомагає їм готувати нові війни для досягнення своїх старих або нових цілей». [13]

 

 

 

Джерело пацифізму «Боротьби»

 

 

 

Пацифізм «Боротьби» не є випадковим. Він походить від опортуністичної традиції Гранта і Вудса, які завжди стверджували, що робітники та пригноблені можуть досягти свободи «мирними засобами». Алан Вудс та IMT – до якої «Боротьба» належала протягом багатьох років – стверджували в ключовому документі цієї течії («Марксизм і держава»): «Мирне перетворення суспільства було б цілком можливим, якби профспілкові та реформістські лідери були готові використати колосальну владу, яка є в їхніх руках, для зміни суспільства. Якщо лідери робітників цього не зроблять, то можуть пролитися ріки крові, і відповідальність за це повністю ляже на реформістських лідерів. (…) Соціалістичне перетворення було б цілком можливим здійснити мирним шляхом, і навіть через парламент, за умови, що профспілки та Лейбористська партія очолювали б марксисти». [14]

 

Як ми показали в нашій критичній дискусії про пацифізм грантистів, це завжди було повним нонсенсом, і це показав досвід як успішних, так і невдалих революцій. Керівний клас завжди намагатиметься утримати свою владу силою. Отже, визвольна боротьба завжди і неминуче буде характеризуватися насильством до, під час і/або після захоплення влади. Приклади соціалістичних революцій в Російській імперії в 1917—1921 роках, в Угорщині в 1919 році або вищезгаданих національно-визвольних воєн безсумнівно підтверджують цю марксистську тезу. [15]

 

Звичайно, ми усвідомлюємо, що вирішальним питанням є не застосування сили, а мобілізація та організація мас під керівництвом революційної партії. Але збройна боротьба є невід'ємною частиною визвольної боротьби, і марксисти повинні політично виховувати та готувати маси до цього завдання. Поширення небезпечних ілюзій про можливість «мирної боротьби» створює лише політичні перешкоди для завдання визволення. Справжні марксисти повинні послідовно боротися з такими ілюзіями.

 

Нарешті ми зазначимо, що приклад «Боротьби» та її пацифістської стратегії є показовим прикладом того, що в центристських організаціях теорія і практика, принципи і політика часто не йдуть рука в руку. Одне діло прийняти абстрактну революційну програму, а зовсім інше — втілити такі принципи в стратегію і тактику в конкретній класовій боротьбі. Яка цінність революційної програми, якщо вона поєднується з повзучим опортунізмом і пацифізмом на практиці?!

 

Ми закликаємо товаришів з «Боротьби» і LIS виправити такі серйозні помилки!

 

 

 

 

 

[1] Стосовно нашої позиції по цій війні див. https://www.thecommunists.net/worldwide/asia/no-to-the-reactionary-warmongering-between-india-and-pakistan/, https://www.thecommunists.net/worldwide/asia/some-insights-from-the-latest-military-conflict-between-india-and-pakistan/

 

[2] Аналіз національного питання та визвольної боротьби в Кашмірі, проведений РКМТ, див. у двох брошурах Міхаеля Прьобстінга (англ.): https://www.thecommunists.net/theory/kashmir-question-and-indian-left-today/, https://www.thecommunists.net/theory/revolutionaries-and-the-slogan-of-azadi-kashmir/

 

[3] Див. наприклад наше інтерв'ю з редактором New Wave (група, що симпатизує LIT-CI в Індії) за посиланням: https://www.thecommunists.net/worldwide/asia/interview-on-india-pakistan-conflict-lit-ci-india/, див. також спільну заяву Mazdoor Inquilab (Індія) і Mehnat Kash Tarik (Пакистан) за посиланням: https://litci.org/en/statement-on-the-terror-attack-in-kashmir/

 

[4] Стосовно критики індійських сталіністських партій див. «Індія: реформістські ліві та їхня капітуляція перед соціал-шовінізмом» (https://www.thecommunists.net/worldwide/asia/india-the-reformist-left-and-its-capitulation-to-social-chauvinism/#anker_2), а також статті за посиланнями (англ.): https://www.thecommunists.net/worldwide/asia/india-pakistan-conflict-modi-s-loyal-communists/, https://www.thecommunists.net/worldwide/asia/india-pakistan-conflict-social-pacifism-is-the-wrong-answer/

 

[5] Див. «Пробуржуазний опортунізм LIS/MST» (наразі тільки англійською) за посиланням: https://www.thecommunists.net/worldwide/global/the-pro-bourgeois-opportunism-of-lis-mst/

 

[6] Див. їхні публікації за посиланнями: https://lis-isl.org/en/2025/05/pakistan-press-release/ і https://www.marxistreview.asia/reject-war-hysteria-unite-for-peace-solidarity-and-socialist-revolution-in-south-asia/

 

[7] В. І. Ленін, «Сьомий екстрений з'їзд РКП(б) 6—8 березня 1918 р.»,

 

[8] В. І. Ленін, «Соціалізм і війна», том 26, стор. 293.

 

[9] Leon Trotsky: Declaration to the Antiwar Congress at Amsterdam (1932)

 

[10] Там само

 

[11] В. І. Ленін, «Про брошуру Юніуса», том 30, стор. 6.

 

[12] В. І. Ленін, «Соціалізм і війна», том 26, стор. 294—295.

 

[13] Див. прим. 9

 

[14] Див. за посиланням: https://marxist.com/marxism-and-the-state-part-one.htm

 

[15] Див. про це брошуру Міхаеля Прьобстінга за посиланням (англ.): https://www.thecommunists.net/theory/grantism-imperialism-and-national-question/