З початком повномасштабного вторгнення піднялася ціла низка питань обороноздатності країни. Руба стоїть, серед іншого, і питання ядерного озброєння України. Тема повернення ядерного статусу обговорюється широкими масами населення: і військові, і тилові трудівники усвідомлюють насущність цього питання для миру і оборони нашої країни. Ця тема підіймається й використовується також і провладними пропагандистами та популістами у владі.

З ходом війни українці починають бачити два головні подальші шляхи розвитку: продовження прозахідної орієнтації влади, включно зі вступом в імперіалістичні військові блоки, або незалежність і розвиток вітчизняного озброєння. Перший дискурс історично терпить все більше банкрутство: поки «великі» держави обіцяли гарантії безпеки, молода українська держава віддавала залишки радянських запасів конвенційного і ядерного озброєння Америці та Росії. Будь-які ілюзії стосовно можливості великих держав забезпечити Україні мир почали розвіюватися ще під час розв’язання війни російськими військами в 2014 році. Утім, три роки від початку повномасштабного вторгнення, орієнтовані на Захід можновладці знову говорять про гарантії безпеки від «великих» держав. Серед іншого, була підписана ганебна угода про мінерали, яка нібито мала забезпечити Україні безпеку, а на ділі закріпила залежність від американських постачань. [1]

З іншого боку деяким популістам вдається маніпулювати висловами стосовно повернення статусу ядерної держави. Раніше це вже було розцінено нашими «колегами» з сумнозвісної МПУ як «готовність буржуазії втопити в крові і свою, і сусідню державу». Абсурдність цієї оцінки стане зрозуміла пізніше. А втім, усім відома тенденція популістів брати популярну в народі ідею і жонглювати нею, інколи перекручуючи її значення і зраджуючи її сенсу. Адже це питання, як і подібні теми подальшої оборони країни, займають і нижчі маси, включно з військовими: їх напряму стосується війна за незалежність і плани оборони. Які гарантії отримають військові, що війна не повториться після підписання миру, що ворог знову не нападе? Який шлях надасть військовослужбовцям кращі позиції у війні з більшим ворогом, кращі умови для відвертання подібної агресії: шлях залежності чи основа на власні сили?

Нарешті, тема ядерного озброєння не обійшла і РКМТ. Після серйозної міжнародної дискусії, що була започаткована «Спалахом», було випрацьовано загальну позицію РКМТ стосовно ядерного озброєння України та інших пригнічених держав. І хоча ядерна зброя не є центральною тезою для нас, проте висловитися необхідно як у світлі підняття цієї теми іншими українськими марксистами і політичними діячами загалом, так і в контексті відповіді критикам і затвердження аргументів «Спалаху» на користь нашої позиції.

Навіщо напівколоніальним країнам зброя?

Останні роки ознаменовані стрімким загостренням суперництва між великими імперіалістичними державами. Питання мілітаризації та гонки озброєнь у світовій політиці знову вийшли на перший план. Знову, вперше з часів розвалу СРСР, починає майоріти ядерна небезпека. Поки з’являються повідомлення про можливість розташування одним імперіалістичним тираном ядерної зброї в космосі, почалася війна між двома іншими ядерними державами: Індією та Пакистаном. Проте як би сильно не лякали імперіалісти ядерною зброєю один одного, основною її функцією нині лишається ядерний терор проти «малих» держав, залякування напівколоніальних країн. Жертви не можуть нічого протиставити ядерній зброї, тоді як ядерна країна-агресор отримує карт-бланш на насильство. Так, після зазнання принизливої поразки на Харківщині та проголошення анексії окупованих територій російські імперіалісти почали публічно погрожувати застосуванням ядерної зброї. Відсутність належної підтримки України західними державами так само можна списати на їхнє боягузство перед ядерною ескалацією. Так, ядерна зброя не потребує застосування, сам факт її наявності дає агресору необхідні результати. Тому, як показала практика, напівколоніальні країни без власного «ядерного щита» залишаються вкрай вразливими до такої форми терору. Це одностороннє побиття, а жертві немає що протиставити. Імперіалістичні хижаки ж цією обставиною користувалися, користуються і будуть користуватися надалі, сп’янілі своєю невразливістю, а отже й безкарністю.

З іншого боку, стратегія послідовних марксистів стосовно війн між країнами-імперіалістами і країнами-колоніями полягає в тому, що незалежно від того, хто на кого напав у даній конкретній війні, напівколоніальна країна залишиться економічно, а часто і політично, залежною, а отже і пригніченою. Пригнічена держава може напасти на «велику» державу, наприклад, превентивно, але пригнічена держава не може погрожувати, наприклад, незалежності великій державі. Пригнічена держава бореться для захисту від пригнічення, — в нашому випадку за політичну незалежність і територіальну цілісність, — а не для терору проти росіян, не для захоплення Росії, не для пригнічування пригнічувачів. Вважати інакше було би абсурдно! Саме тому наша війна справедлива і навіть прогресивна. Саме тому ми, як послідовні марксисти, за всебічну підтримку нашого українського спротиву. Така підтримка буде включати будь-які засоби мілітаризації на тлі загрози з боку великих імперіалістичних держав. Така мілітаризація означає не тільки отримання зброї з будь-яких джерел, навіть від імперіалістів, але мусить включати і включає право на володіння ядерною зброєю. [2]

Зброя допомагає напівколоніальній країні вижити у разі агресії з боку великої держави. Як? Не одне лише використання зброї ставить тих, хто захищається, у кращу позицію. Скоріше навіть сам факт наявності зброї може служити достатнім засобом відвертання агресії. У ході внутрішньої дискусії один із наших товаришів правильно зазначив наступний факт: якби Україна зберегла навіть одну ядерну боєголовку в 1994 році, кривава війна могла би ніколи не початися. Як стане видно у наступному розділі, на відміну від інших типів зброї, наявність ядерної зброї навіть скоріше означає відмову від її використання.

Нарешті, у системі з нульовою сумою, озброєння однієї країни буде означати посилення її спроможності себе захистити, а отже, і свою незалежність — як би не хотіли це визнавати «теоретики» з РФУ, але «найбільш незалежні» країни, тобто імперіалістичні країни, водночас є і найбільш озброєними. У свою чергу посилення однієї країни буде неминуче означати послаблення іншої, а на практиці ця послаблена країна матиме менше шансів захиститися в разі агресії. Таким чином, поділений імперіалізмом на малі і великі держави світ має диспаритет сил. Ми не можемо бути ідеалістичними пацифістами і вимагати роззброєння імперіалістів, але ми можемо вимагати озброєння малих держав, що не тільки можливо на базисі капіталізму, але і відбувається прямо зараз! Саме це і є єдиним справжнім «пацифізмом», адже вирівнює шанси напівколоніальної України перед імперіалістичною Росією!

Словом, пригноблені повинні мати всі необхідні засоби для самозахисту від гнобителів!

Чи виступають марксисти за ядерну війну?

Від противників української ядерної зброї можна почути тезу про ядерну війну як наслідок ядерного озброєння напівколоній, що, мовляв, «якщо почати озброювати напівколонії ядерною зброєю, це збільшить напруження, яке неминуче призведе до ядерної війни». Насправді ж, ядерна зброя у напівколоній, на відміну від ядерної зброї у країн-імперіалістів, не є загрозою іншим країнам і не наближає ядерну війну, а якраз навпаки, віддаляє її.

З огляду на велику руйнівну силу і додаткові наслідки у вигляді радіаційного забруднення та специфіку (стратегію) застосування, яка передбачає удари по ключовим вузлам інфраструктури противника, що через свою надзвичайну збитковість суперечить інтересам панівного класу, загарбники дуже неохоче ідуть на застосування цього виду зброї. Так, ізраїльська панівна кліка, незважаючи на свій геноцидальний характер, ніколи не завдавала ядерних ударів по території Сектору Газа. Як було описано вище, Росія добивається своїх цілей у стримуванні західних держав одним лиш фактом володіння такою зброєю, без її фактичного застосування.

І навпаки, у разі якби Україна володіла ядерною зброєю, повномасштабна війна або не розпочалася би взагалі, або ж Україна мала би в такій війні кращу позицію і не допустила би одностороннього побиття, іншими словами, війна велася би більш обмежено, ніж зараз. Ми можемо бачити обмеженість військових операцій між Пакистаном і Індією зараз. Ми також можемо впевнено сказати, що Росія не допускала би кричущих порушень законів війни, знаючи про можливість України відповісти, а значить війна призвела би до меншої кількості жертв серед цивільних і полонених. Наявність належних засобів для відповіді у напівколоніальних країн призвела би до паритету сил, до більшого балансу, а значить до стримування, а не до ескалації і загрози ядерної війни. Так, ядерна зброя у напівколоніальних країнах опиняється своєрідним засобом відвертання агресії з боку великих імперіалістичних держав та засобом захисту, зокрема і проти однобічних ядерних ударів.

Марксисти встають на захист пригнічених, зокрема напівколоній в разі війни з пригнічувачами. Оскільки право напівколонії на володіння ядерною зброєю (як і право на володіння будь-яким іншим видом зброї) у контексті агресії з боку імперіалістичної країни являє собою вид захисту, а не погрозу іншим країнам ядерною війною, то марксисти підтримують і такий шлях. Таким чином аргумент про те, що розповсюдження ядерної зброї наближає ядерну війну, не витримує критики.

Ядерна зброя і пацифізм

У ході обговорень з іншими соціалістами ми чули таку думку, ніби ядерна бомба являє собою зовсім іншу категорію зброї, більш смертельну, більш масштабну, а значить відношення марксистів до такої категорії зброї має відрізнятися. В іншому формулюванні ця теза також вказувала на неможливість марксистами підтримати удари, що завдадуть великих втрат серед пролетарів. Насправді, при належному обміркуванні стає видний пацифістський характер цього аргументу, а за зовнішньо гуманною оболонкою стає видна антигуманна сутність.

Звичайно, що кожна війна приносить страждання і смерть. Звичайно також, що марксист співчуває пролетарському болю і бажає якомога скорішого знищення всіх війн. Але вимагати роззброєння імперіалістів, виступати проти воєн «загалом» не має сенсу — це просто нездійсненно на базисі капіталізму. Навпаки, оскільки мілітаризм і капіталізм загалом можна скінчити лише військовим повстанням, то марксист зацікавлений у якомога скорішому початку такого повстання. Поки війна проти імперіаліста наближає крах цього імперіаліста, марксист жадає цієї війни та перемоги в ній. Це може звучати як парадокс, але це лиш наслідок суперечливості переходу до соціалізму, це єдиний можливий шлях.

Значить, марксист може бажати певних руйнувань, якщо ці руйнування будуть прогресивними. А якщо вони є прогресивними і корисними для революції, то вони є справедливими і морально обґрунтованими. Тому марксисту не належить думати про достатність чи недостатність смертельності тієї чи іншої зброї, визначати межу достатніх жертв серед пролетарів. Навпаки: спроба порахувати якусь достатню міру вбитих пролетарів — це негуманно. Ми маємо виходити з того, що будь-яка війна сама по собі несе руйнування і вбивства пролетарів, цього не можна уникнути.

У такому ключі до питання підходив і Левко Троцький, пишучи у «Перспективах та задачах військового будівництва»: «Хімія ж є цілком самостійним видом зброї: вона отруює. Ми підходимо до цього питання не з гуманітарної точки зору. Що людяніше — застрелити людину, підірвати її, зарубати, проколювати, топити чи отруїти — це питання ми залишаємо повністю на розсуд Ліги Націй та єпископа Кентерберійського. Остання війна вдосталь показала, що всі ханжесько-гуманітарні обмеження відпадають після першого гарматного пострілу, як лушпиння. І надалі до зміни нинішнього становища, тобто поки не буде повалено буржуазне панування, в Радянського Союзу не може бути в справі оборони інших правил поведінки, окрім „око за око і газ за газ“».

Як правильно було висловлено одним з учасників дискусії, зброя, що створена для однієї лише цілі залякування і спустошення, як-от фосфорні боєприпаси чи хімічна зброя, несуть в собі мало військової користі. Використання неефективної зброї (включно з цією «негуманною») у прогресивній війні не відповідає інтересам революціонерів. З іншого боку, наявні конвенційні засоби можуть принести не менше шкоди, ніж зброя масового ураження. Килимове бомбардування знищило вщент німецькі міста під час Другої світової війни, а також застосовувалося імперіалістичними силами проти В’єтнаму і Камбоджі, що спричинило величезну кількість жертв серед цивільного населення. Касетні боєприпаси також є конвенційними, але відомі своєю небезпекою, особливо у разі застосування у людних місцях. Зокрема, чимало простих українців постраждало від застосування ворогом ракет із касетною боєголовкою. Всіх цих прикладів достатньо, аби показати, що було би дурницею відмовлятися від неконвенційної зброї, покладаючись на одну лиш її класифікацію.

Окрім того, не буде зайвим повторити, що в усіх наведених прикладах ця конвенційна зброя використовувалася проти ворога, який майже або повністю не міг нічого протиставити таким смертельним засобам ураження. Подібні приклади не тільки запрошують до дискусії про відмінність ядерної зброї від конвенційної зброї в аспекті смертельності, але й показують, до яких надмірних смертельних засобів вдаються великі держави проти беззахисної жертви. З іншого боку це також показує як поняття конвенційної зброї застосовується радше для стримування мілітаризації напівколоній і збереження порядку, за якого імперіалістичні країни мають необмежене право (та фактичну безкарність) на ведення війни будь-якими засобами проти роззброєних країн. Відмова у праві напівколоній на володіння ядерною зброєю по причині її смертельності, чи то неконвенційності, навмисно або ненавмисно лише підтримує такий світовий порядок.

Ядерна зброя і психопати

Ми підтримуємо право України на ядерну зброю лише в разі, якщо остання не є членом жодного з імперіалістичних блоків. Чому? Бо в такому разі це означатиме посилення імперіаліста, що у свою чергу означатиме послаблення тих, хто бореться проти імперіалізму. Ми як марксисти висловлюємо категоричну непідтримку імперіалістичній мілітаризації.

Саме це намагаються використати деякі противники ядерної мілітаризації України. Вони висувають тезу, що допоки при владі перебуває прозахідний уряд Зеленського, Україна може вступити в імперіалістичні блоки ЄС та НАТО, а тому, мовляв, про жодну ядерну зброю (та, насправді, будь-яку іншу зброю) для України не може бути й мови, і що зараз потрібно сконцентруватися виключно на негайній заміні буржуазного уряду на пролетарський. Деякі опоненти навіть намагаються представити Зеленського як певного непередбачуваного психопата, в чиїх руках «атомна бомба буде представляти смертельну небезпеку для народу України та його сусідів»! Розберемо цю плутанину по-порядку.

Звичайно, що заміна уряду Зеленського народними радами робітників, селян та солдатів залишається для нас головним пунктом нашої програми, однак ми рішуче відкидаємо таку ультраліву фантазію про можливість «соціалістичної революції тут і зараз», адже усвідомлюємо, що на сьогоднішній день український робітничий клас недостатньо організований в якості самостійного політичного гравця, а український соціалістичний рух перебуває в глибокій кризі. Ми приймаємо національно-визвольну війну під керівництвом буржуазії як дану реальність і найкраще, що ми можемо нині робити — це критично підтримувати справедливу національно-оборонну боротьбу України проти російського імперіалістичного агресора, паралельно з цим сприяти радикалізації народних мас та пробудженню в них класової свідомості, викривати справжню сутність буржуазної системи, і тим самим наближати ту саму соціалістичну революцію, яка врешті назріє внаслідок накопичення та крайнього загострення суспільних суперечностей.

Але й навпаки, наші опоненти за такою логікою можуть заперечити важливість надання будь-якої зброї Україні. Адже Зеленський є психопатом та зброя в його руках буде смертельною небезпекою для всіх навколо, а особливо для окупантів! А ми тим часом мусимо кинути всі сили на повалення уряду?! Саме тому важливо не тільки вміти розрізняти процеси від певних вождів цих процесів, але й вміти вказувати на актуальні лозунги, які «стихійно» зріють та дають стиглі плоди для свідомих елементів суспільства — революціонерів. Адже на даний момент лозунг власної зброї є важливим на тлі курсу влади на Захід. Наразі, єдина найбільша причина може змусити українців схилятися до вступу в ЄС або НАТО: обіцянка захисту від загрози зі Сходу. Проте такі ілюзії дедалі розвіюються, поки люди бачать неадекватність і неефективність західних постачань зброї (а з недавніх пір навіть вимоги повернення грошей!). Поки тільки власне озброєння може забезпечити більшу незалежність від західного імперіалізму, «великі» держави будуть всіляко намагатися не дати напівколоніям розвинути власне озброєння, як ми прямо зараз бачимо на прикладі Ірану. Тому продовження цих роздумів не лише показує суперечність між «ядерним курсом Зеленського» та «західним курсом Зеленського», але й дедалі більшу актуальність лозунгу ядерної зброї. Саме про актуальність і насущність певних лозунгів піде мова у наступному розділі.

Намагаючись прискорити події, видаючи бажане, тобто революційний стан, за дійсне, наші товариші не встигають замислитися про національну боротьбу до моменту повалення буржуазного уряду. Ядерна зброя, як і будь-яка руйнівна зброя, нині тільки в руках психопатів всього світу! І поки психопати залишаються при владі, поки існує ядерна зброя і ядерна погроза, поки тривають війни, ми мусимо думати про ведення національно-визвольних воєн і про оборону пригнічених саме в таких умовах. Ми не чекаємо роззброєння цих психопатів і ми мусимо оборонятися, поки є імперіалізм і відповідні загрози всім пригніченим. І для оборони пригнічених проти імперіалізму потрібна найбільш ефективна зброя, що може означати і руйнівну зброю. Так, повторюючи знову, ми за знищення руйнівної і будь-якої іншої зброї, ми за побудову соціалізму, але в наших умовах ми мусимо будувати тактику виходячи з даної, а не бажаної ситуації.

Проте сказаного нами ще недостатньо. Ми знаємо, що ми не за постачання зброї буржуазії чи «психопатам», а країні, що обороняється, хоч навіть вона очолюється буржуазією. Таке формулювання вже легко натякає на різницю між корінним процесом та її очоленням: різні буржуазні режими та «психопати» мінливі, проте країна у певних визначених границях та з динамікою національної війни стала відносно них. Уявімо стрімку радикалізацію населення, поширення класової свідомості та утворення рад народних депутатів. Уявімо навіть зміну режиму. Яка зброя буде у розпорядженні нової революційної влади? Якою зброєю буде продовжуватися національна війна? Лишимо ці питання на розгляд читачам.

Навіщо нам мріяти про нездійсненне?

Приймемо, що наявність ядерної зброї не означає наближення ядерної війни. Приймемо також, що ядерна зброя з гуманної точки зору мало відрізняється від конвенційної зброї. Приймемо навіть той факт, що ядерною зброєю «дозволено» володіти навіть «психопатам». Але тут перед нами ставлять нове питання: навіть якщо це дозволено морально, гуманно або з інших міркувань, навіщо все ж таки розмовляти про те, чого нема? Навіщо нам мріяти про нездійсненне? Розмовляючи про ядерну програму України ми натикаємося на найбільший опір саме від прагматиків, які бачать сенс в розмовах лише про «реальні», або принаймні «актуальні» речі, адже інакше це «вербальний нагрів повітря».

До цього заперечення можна підійти з різних сторін. По-перше, необхідно зазначити, що ми не обирали лозунг ядерної зброї. Про ядерну зброю почали говорити стихійно і зовсім різні прошарки населення — що може ще чіткіше вказати на актуальність і насущність цього питання?! Будь-якій людині, що бодай поверхнево ознайомлена з українським суспільством, відомо, що єдиною альтернативою «шляху на Захід» і поступового закабалення України є розвиток власної промисловості і спроба відстояти самостійний розвиток. Всім, навіть нашим опонентам-прагматикам, відомо, що Захід не зацікавлений у розвитку української ядерної зброї і не допустить цього. Таким чином лозунг української ядерної зброї не тільки символізує бажання самостійного розвитку, але й справжній опір західному імперіалізму.

Для нас, марксистів, перейняти цей лозунг собі тепер ще важливо за однією іншою причиною. Природним явищем є таке, коли маси стихійно висловлюють своє обурення через радикальні дії чи лозунги. Не менш природно, коли певна частка буржуазії, відчуваючи можливість скористатися новоствореною ситуацією на свою користь, намагається контролювати розвиток цього обурення у вигідний спосіб. Ми вже вказували, що буржуазія жонглює лозунгом ядерної зброї, перекручуючи його сенс — протистояння західному і східному імперіалізмам — на прямо протилежний. Коли ми візьмемо цей лозунг на своє озброєння і відкинемо його брехливе перекручення, ми не тільки оновимо і заново затвердимо його антиімперіалістичне значення, але і станемо певною противагою тим, хто намагається представити себе борцями за українську незалежність.

Нарешті, потрібно відповісти на таке питання: чи можливе здійснення цього лозунгу за капіталізму? Аби зрозуміти різницю між поняттями «нездійсненно» і «неймовірно» не потрібно, здається, навіть відкривати підручник логіки. Так, базис капіталізму ніяк не суперечить розвитку власної військової промисловості, в тому числі і ядерної зброї. Ми навіть можемо звернутися до певних історичних прецедентів, таких як Пакистан, Індія та Північна Корея. Ядерне озброєння України, як через надання такої зброї ззовні, так і в результаті незалежного розвитку не є неможливим, хоча і може бути малоймовірним. Але в цьому і вся суть! Повалення уряду Зеленського чи побудова соціалізму зараз здається не більш імовірним розвитком подій, проте ми ставимо перед нами саме такі лозунги. Це не тільки показує де і за що ми стоїмо, але і затверджує нашу безумовну підтримку тим популярним серед українців думкам, що зараз стихійно починають оформлюватися у більш-менш чіткі лозунги.

Перспективи власної ядерної програми

Безумовно, початковою метою нашої заяви є спершу проголошення політичного права України на володіння ядерною зброєю. Проте на завершення окреслимо у двох словах наше бачення перспектив власної ядерної програми. Ядерне виробництво складається з трьох основних задач: створення ядерного заряду, збагачення урану; створення носія для ядерного заряду; створення комплексу стратегічних військ загалом.

Для розробки ядерної зброї промисловість держави повинна забезпечити розробників великим та дуже дорогим спектром матеріалів та речовин. Першим з них є високозбагачений уран. Україна має достатні запаси природного урану (за різними оцінками українські запаси входять в десяток найбільших). Іншими необхідними речовинами є плутоній, тритій, дейтерій, дейтерид літію та речовини які є строго засекреченими, проте виконують важливу роль в реакції. Відомо про певні родовища необхідних речовин, які, щоправда, наразі є окупованими. Іншою задачею є необхідність збагатити уран. Для атомних станцій рівень збагачення дорівнює 2—5% залежно від типу реактора, для ядерної зброї рівень збагачення становить від 70%. Проте на українських АЕС використовуються імпортні паливні елементи і сама Україна уран не збагачує навіть для власних станцій та не має промислової бази для цього. Для запуску власної ядерної промисловості необхідно виготовити або отримати відповідне обладнання, опанувати вузли зі збагачення урану та хімічного виробництва інших складових. Так само свого часу незалежно і Індія і Пакистан почали виробництво необхідної для збагачення урану промисловості з нуля. Приклад Північної Кореї також показав можливість розвитку відповідної промисловості з поміччю іноземних держав.

Зі створенням носія ситуація ще більш оптимістичніша. За нашими оцінками Україна здатна розробити носії як тактичного типу (артилерійські снаряди та гармати для них, на кшталт 2С7 «Піон»), так і оперативно-тактичного та навіть стратегічного типів у вигляді ракет різної дальності (від малої до міжконтинентальної). Перш за все на це вказує історичний досвід: КБ «Південне» ім. М. К. Янгеля створювало як рідиннопаливні, так і твердопаливні ракети (однією з найвідоміших розробок КБ є Р-36М «Сатана»). Україна бере участь у міжнародній співпраці як у розробці носіїв (або ступеней ракет), так і в розробці двигунів (до космічних ракетних комплексів української розробки належать «Циклон-1», Циклон-4», «Зеніт-3», «Дніпро», «Антарес»). Історичні та іноземні паралелі показують, як за достатнього фінансування та за умови створення комплексу з підготовки молодих фахівців можливо серйозно розвинути ракетну програму України загалом та розробити необхідні ракетні носії будь-якого потрібного типу.

Для наведення балістичних ракет зазвичай використовують інерціальні навігаційні системи (ІНС), астропозиціонування, GPS, Tercom. Деякі системи Україна виготовляла ще з часів СРСР і досі, але деякі лишаються неопанованими, адже для їхнього функціонування необхідні супутникові групи на орбіті. Утім, київський завод «Арсенал» і харківське підприємство «Хартрон» мають важливий і необхідний досвід у розробці гіроскопів.

До комплексу стратегічних військ окрім зарядів та носіїв входять також системи раннього виявлення. До систем раннього виявлення належать РЛС та засоби моніторингу космічної обстановки. І те, і друге не є для України непереборною проблемою: загоризонтні РЛС будувалися та функціонували на теренах країни ще за радянських часів, і нині на базі РЛС «Дніпро», що знаходиться неподалік від Мукачево, функціонує Західний центр радіотехнічного спостереження; засоби моніторингу космічної обстановки (до яких відносяться супутникові групи на орбіті) потенційно реалізуються за належного фінансування на базі вищезгаданого КБ «Південне».

Важливим доповненням до комплексу стратегічних військ є системи протиракетної оборони (ПРО). Деякі тактичні системи ПРО Україна вже має від західних постачань («Patriot», версія ракети MIM-104C/D/E), хоча вони і мають малий радіус дії та їх постачається занадто мало. Утім, уже зараз з’являються новини про роботу над створенням власної системи ПРО, аналогом американського «Patriot».

Таким чином, якщо якась напівколоніальна країна і може розвинути власне виробництво ядерної зброї, то саме Україна має найбільші шанси: Україна має великий потенціал та хорошу технологічну базу в розвитку власної ракетної програми, а іноземний історичний досвід уже показав можливість перетворити подібні плани на дійсність навіть для бідних капіталістичних країн. І хоч ми побачили, що на такому шляху є свої серйозні труднощі і що створення ядерної зброї за своєю складністю багатократ переважає створення якого-небудь танка, літака чи корабля, і хоч ми усвідомлюємо, що імперіалістичні хижаки (зокрема та в першу чергу Росія) намагатимуться зірвати українську ядерну програму, ми все ж показали не нездійсненність цього, немарність відповідних лозунгів та навіть їхню важливість у світлі сучасних подій. І як колись зазначили Василь Шахрай та Сергій Мазлах, українці «народ хитрий, самого чорта обдурить» та знайде вихід і тут.

Висновок

Таким чином, ми показали, що марксисти не мають відноситися до зброї по-простому, по-пацифістськи. Навпаки, марксисти, усвідомлюючи небезпеку роззброєння пригнічених на тлі загроз від імперіалістів, підтримують захист і озброєння жертв агресії, у тому числі і України. Тому позиції РКМТ та думка широких народних мас зійшлися на однім пункті: для утвердження незалежності України, для основи на власні сили у війні проти імперіалістичних сил, для запоруки миру Україна потребує найбільш ефективної зброї. Марксисти не можуть протистояти озброєнню, у тому числі і ядерному, напівколоніальних країн, і навіть навпаки: ми, як українські марксисти, вітаємо і підтримуємо в наших умовах саме такий розвиток!

За визволення України та інших напівколоній з-під ярма всіх великих держав!

Встаньмо на захист України проти агресії з боку імперіалістів!

За забезпечення напівколоній всіма необхідними засобами для опору імперіалістичним хижакам!

Ні златоглавим кремлям, ані білим домам не дозволим нашу Вкраїну плюндрувати!

[1] Див. спільну заяву Міжнародного бюро РКМТ і «Спалаху» стосовно мінеральної угоди: Геть неоколоніальну угоду Трампа про видобуток корисних копалин! https://www.thecommunists.net/worldwide/europe/ukraine-down-with-trump-s-neo-colonial-minerals-deal/#anker_2

[2] У зверненні до третьої річниці нашої війни ми також писали: «Багато українських солдатів, робітників і молоді визнали, що вони не можуть покладатися на НАТО і Західну Європу. Одним із важливих висновків з цього є зростання популярності вимоги придбання Україною ядерної зброї... РКМТ завжди захищав право Північної Кореї та Ірану на отримання ядерної зброї, і ми підтримуємо таке ж право у випадку з Україною». Детальніше див. за посиланням: https://www.thecommunists.net/worldwide/global/towards-the-3rd-anniversary-of-the-ukraine-war/#anker_2 Див. також збірку документів РКМТ про нашу війну: https://www.thecommunists.net/worldwide/global/compilation-of-documents-on-nato-russia-conflict/

Ухилянти в Україні. Дослідження. Розбір “Маніфестів”

Україна - концтабір?

СПАЛАХ, 16.07.2024

Розмови про роль ухилянтів (draft dodgers) дедалі частіше звучать в українському суспільстві загалом і окремо у лівому русі. Якщо на рівні суспільства думки поділені між тими, хто схвалює уникнення військового обов’язку і не вважає його соромним, і тими, хто засуджує їх, вважаючи це соромом [1]. Така популярна тема не могла пройти повз лівого руху і стосовно цього явища вибудовували свою позицію різного роду самоназвані марксисти, анархісти. Від “марксистів” лунають заяви, що це є формою класової боротьби, або навіть формою громадянської війни. Під такими маються на увазі “уклоніст.юа”, “МПУ”, “Іщенко інформ. ресурс”. Від “анархістів” лунають аргументи опіру і бойкоту держави. Серед таких: “Голос Анархізму”, “Асоціація Пацифістів”. Як ми виявимо надалі, подібні позиції зводяться до одного і того ж, відбиваючи тільки міщанську і дрібнобуржуазну свідомість авторів. Для нас, як справжніх соціалістів, необхідним буде не тільки зрозуміти суть цього суспільного антагонізму, але й виходячи з нього виробити послідовну прогресивну позицію і критично розібрати хибні підходи.

1. Дефініція

Для початку варто визначити хто такі ухилянти. Ухилянти суспільна група, що уникає мобілізації резервів армії, об’єктом якої є по юридичній формі, а за вмістом складається з людей, чиїм інтересам суперечить участь у війні. Після призову він хоч і стає військовим, але за суттю це та ж сама людина, тому розходження інтересів будуть підштовхувати до дезертирства і т.д. Мобілізація, як і будь-яка вимога держави, є обов’язковою і має міру покарання при невиконанні, бо в сутності держава є апаратом насилля панівного класу. В протилежному випадку, мобілізацію можна вважати бажаною і добровільною, коли воювати входить в інтерес певної суспільної групи. Суспільна група ухилянтів в Україні не однорідна, а складається з представників різних класів. Серед них є як і прошарок дрібної буржуазії, так і пролетарі. Розвинулася через деморалізацію в реакцію на дії буржуазного керівництва Зеленського, про що мова піде далі.

2. Джерело розвитку ухилянства

Після визначення поняття по формі та вмісту, варто зрозуміти його динаміку і розвиток. Джерело виникнення ухилянтів криється в характері конфлікту. Чим більше інтереси певного класу не збігаються з ціллю війни, тим більша в нього доля відчуження від цієї війни, тим більше ухилянтів в тилу і дезертирів на фронті. Ціль війни залежить від цілей панівного класу, який веде війну [2]. Для наочності можна надати три приклади для низького, середьного і високого рівня відчуження відповідно.

У випадку імперіалістичної війни, коли панівний клас капіталістів має стратегічні та економічні цілі загарбання територій, рівень відчуження пролетаріату від війни максимальний, бо війна не ведеться в його інтересах, а йде проти них. Війна такого характеру зараз ведеться зі сторони РФ. Її пролетаріат крайнє не бажає брати в ній участь. Керівництво РФ, добре знаючи високий рівень відчуження та непідтримки війни, намагається всіма способами не задіювати в ній пролетаріат. Путін не наважується на введення воєнного стану, що погіршить рівень життя і уникає відкритої мобілізації, адже це сприятиме класовому розкладанню армії та коштуватиме Путіну втратою його влади. Тому зараз класове розкладання російської армії доволі мале, бо складається переважно з професіональних солдатів та “спецназу”, напряму підпорядкованих імперіалістичній буржуазії. Але розкладання росте, бо РФ проводить часткову приховану мобілізацію. [3]

Мінімальна же доля відчуження і максимальна участь пролетаріату спостерігається у випадку, коли війна ведеться в інтересах пролетаріату. Історичним прикладом такої війни служить Вітчизняна Війна Радянського Союзу проти німецько-фашистських загарбників.

На якому тоді рівні відчуження знаходиться війна зі сторони України? Десь посередині між цими двома. Україна веде війну в цілях національної оборони, що співпадає з інтересами пролетаріату і буржуазії. Попри подібне співпадіння інтересів, ця війна аж ніяк не приховує класову суперечність, а навпаки — оголює і загострює її. За перший період тисячі українців, навіть закордоном, в добровільному порядку пішли на війну боротися проти російської окупації, яка могла поширитися на всю територію країни [4]. Тепер же темпи повернення українців з-за кордону і мобілізації уповільнилися [5], росте доля ухилянтів. Їх кількість в країні вже сягнула близько 400 тисяч чоловіків[6]. Це являється реакцією робітничого класу та дрібної буржуазії на політику теперішнього режиму, що виливається в деморалізацію народу та армії. Політика буржуазного режиму Зеленського приймає крайнє непопулярні рішення такі як розпродажу української землі на ринку [7], в тому числі і прикордонної землі, що сприяє розвитку контрабанди [8], наступання на права робітничих в трудовому кодексі [9] і багато інших крайнє непопулярних політичних рішень. Саме тому ухилянство в Україні не є формою класової боротьби, як було висказано в нашій минулій статті про “Стрімку ескалацію” [10], а насправді є побічним явищем і наслідком деспотизму, як вдалося вияснити це в ході поточного дослідження.

Що сильніший противник у війні, то більше народу треба задіяти проти нього, і влада прибігатиме до дедалі більш деспотичних рішень. Це загострює антагонізми в суспільстві. Коли кількість мобілізованих стала не задовільна, то ТЦК почало людей ловити прямо на вулиці. Коли ухилянтів стало багато, то влада почала посилювати покарання так, щоб ухилятися людині було крайнє збитково. Чим більш тісніше закручуються гайки деспотизму, тим менше в людини стає варіантів вибору: або йти на фронт, або тікати з країни. Тому люди вдаються до відчайдушних вчинків покинути країну, наприклад через Тису, попри закриті кордони [11]. З однієї сторони йде деспотична тенденція, з іншої сторони на противагу їй повинна йти демократична і робітнича тенденція.

3. Що робити?

Перші кроки в політичних вимогах мають слідувати демократичній тенденції. Нарощення деспотизму для примусової мобілізації створює тиск і на решту суспільства, від чого страждають всі. Серед таких демократичних вимог має бути відкриття кордонів України і зміни форми мобілізації без ТЦК. Від закритих кордонів України зараз страждають ті, хто намагаються її покинути і наживаються контрабандисти, які торгують нелегальним виводом людей через кордон за тисячі долларів. Тоді як форма мобілізації така, яка проводиться ТЦК є не тільки примусовою, але насильницькою. Боротьба проти насильництва повинна бути послідовною і за кордоном в ЄС, де зараз перебувають сотні тисяч українських чоловіків і мільйони українців загалом. З однієї сторони вести боротьбу проти заходів по депортації українців, котрим не видали загран.паспорт і не продовжили візу, бо не стали на військовий облік. З іншої сторони організовувати українських мігрантів для боротьби за власні права в цих країнах і щоб вони разом з іншими робітниками вимагали поставок зброї в Україну, брали участь у робітничій і демократичній боротьбі. Тільки через самоорганізацію робітників як в Україні в тилу на виробництві і на фронті, так і за кордоном можна домогтися революційної перемоги проти імперіалізму.

Бо українська компрадорська буржуазія, що очолює національну оборону від російського імперіалізму, не здатна більше з цим впоратися. Вона зайшла в замкнене коло нарощення деспотизму і деморалізації народу. Існує тепер тільки 2 сили здатних перемогти російський імперіалізм:

- Об’єдана сила українського пролетаріату в союзі з пригніченими народами, як вже було сказано вище.

- Такий же імперіалізм, тільки сильніший, а саме західний (США, НАТО, ЄС). Тобто клин клином, жаба гадюку.

Реакційне керівництво України йде саме другим шляхом і намагається втягнути НАТО безпосередньо у війну. Все це не задарма, а ціною незалежності України. Це зовсім несприйнятний крок, який нічим не відрізняється від теперішньої окупації і колонізації України з боку РФ.

Другий шлях веде до світової війни, перший шлях веде до світової революції. В цьому чітко просліджується дилема сформована Розою Люксембург “Соціалізм або варварство”. Тому Спалах закликає йти саме першим шляхом до світової пролетарської революції.

Наростаючі суперечності між пролетаріатом та буржуазією в Україні та критична нестача військових говорить саме про необхідність зміни характеру війни для перемоги над імперіалізмом як російським, так і західним. Пролетаріат під керівництвом революційної партії повинен взяти владу в країні. Тільки так війна стане вестися саме в інтересах пролетаріату, відчуження від війни впаде на мінімум і буде невигідне тільки буржуазії. В боротьбі за майбутню батьківщину революції будуть допомагати воїни інтернаціоналісти (детальніше цю думку можна буде розвинути в іншій статті).

4. Критика маніфестів ухилянтів.

Тепер треба відшліфувати нашу позицію на ухилянтів через критику вже існуючих. На огляді будуть маніфести ухилянтів і позиції деяких організацій. Перший маніфест від анархістів “Голос Анархізму” [12], другий від ніби-то марксиста “уклоніст.юа” [13]. На всі деталі не вдасться суттєвий коментар та і стаття вже не коротка, тому будемо брати суттєві сторони позицій і структурно їх розбирати .

Показово, що обидва маніфести сходяться по своєму вигляду у формі списку. Великий перелік причин і аргументів, які виглядають як виправдання і слідують логіці “чим більше виправдань, тим сильніше переконання”.

Хоча самі автори заявляють про ідеологічну схожість своїх маніфестів[14], варто виділити відмінності. Анархістський маніфест просякнутий типічним дрібнобуржуазним індивідуалізмом, який протиставляє індивіда суспільству, закликає до бойкоту держави. Пояснення безперспективності таких анархістських затій не є темою статті. Цей маніфест відбиває світогляд міщанина, в дрібний світ якого вторгнулася політика з усім негативним, що з цього випливає. Інший же маніфест від “уклоніст.юа” відзначається своєю марксистсько-подібністю з використанням термінів: клас, імперіалізм, тощо. Тим гірше для “марксиста”, чий маніфест подобається на анархістський.

Хвилюють нас не стільки анархісти, а саме псевдомарксисти, які намагаються видати себе з ліберал-пацифістичними поглядами за авангард робітничого класу. Але вони закономірно напорюються на панкаузалізм, зводячи різноякісні детермінанти до причинних, що і придає цим обидвом статтям таку форму списку, як ми виділили раніше. В протилежність послідовному науковому детермінізму і марксизму, який діалектично виводить класові інтереси на прикладі нашої статті.

Як подібний панкаузалізм показує себе на практиці? Банально, не всі причини співпадатимуть з різними інтересами всіх ухилянтів і це буде чітко виднітися на етапі організації. Ліберал-пацифісти бажають виступити голосом народу, але впадають в популізм: “я і є народ”, видають власні інтереси за народні і обзаводяться групою прихильників, близьких до їх інтересів. Егоїстам же не цікаве ні національне самовизначення, ні класові інтереси. Псевдомарксист котрий привносить марксистську термінологію в ліберально-пацифістичний рух зіштовхнеться з неможливістю організувати його по класовому признаку. Так, з однієї сторони чим більше причин і аргументів, тим краще для самовпевненості цього клубу по інтересів з окремих ухилянтів. З іншої сторони, як тільки діло прийде до висування якихось позитивних політичних рішень, як от “план дій для ухилянтів” в маніфесті уклоніст.юа, то група розпадеться. З егоїстів не можна зробити суб’єктивну силу.

Те саме стосується і позицій в ресурсів таких, як “Іщенко-Сердюк-Інформ” і “МПУ”. Вони вбачають в ухилянні водночас і форму класової боротьби[15], і форму громадянської війни [16]. Як вже було доведено, ухилянти являються виключно реакцією на деспотичні дії влади, їхня не-участь не може стати суб’єктом в політиці, адже тільки позитивна програма здатна на прогрес. Тому ці організації займаються тим же самим популізмом, тобто тільки на словах підтримують особисті інтереси деморалізованих мобілізацією мас. Адже поодинокі зіткнення з ТЦК аж ніяк не можуть вважатися формою громадянської війни, яка насправді набагато більш інтенсивна форма опору з боротьбою за владу і захоплення території. Це вже не беручи в рахунок, що не всякий класовий опір є громадянською війною, як це часто плутають подібні автори.

Тому взір соціалістів повинен бути направлений на тих ухилянтів, котрі можуть стати політичними суб’єктами. Ті, хто деморалізовані, тобто були готові воювати за захист батьківщини і розуміють необхідність національної оборони, але з часом втратили довіру до буржуазного керівництва. Їм варто допомогти усвідомити свої справжні класові інтереси і в боротьбі за владу добитися нового прогресивного робітничого керівництва в лиці революційної партії.

Підсумок

Нам вдалося дослідити явище ухилянства і дезертирства, його сутність і його розвиток, що тісно зав’язаний на характері конфлікту. Ця соціальна проблема загнала Україну у безодню деспотизму і деморалізації населення. Вихід з неї передбачає необхідну зміну характеру війни через самоорганізацію робітничих і висування демократичних, пролетарських вимог. Інших шляхів бути не може, а тому дії популістів, що направлені на організацію по ліберально-пацифістичним принципам суть безперспективні.

Джерела:

[1] Майже половина опитаних українців вважають, що ухилянтом бути не соромно – соцопитування, ZN.UA, 15/07/2024. https://interfax.com.ua/news/general/1000351.html

[2] Michael Pröbsting: Anti-Imperialism in the Age of Great Power Rivalry, RCIT Books, Vienna 2019, page 190, https://www.thecommunists.net/theory/anti-imperialism-in-the-age-of-great-power-rivalry/

[3] Говорят, в России идет скрытая мобилизация. Что об этом думают правозащитники и военный эксперт, Горизонтальная Россия, 05/04/2024, https://semnasem.org/articles/2024/04/05/govoryat-v-rossii-idet-skrytaya-mobilizaciya-chto-ob-etom-dumayut-pravozashitniki-i-voennyj-ekspert

[4] Скільки українців повернулось в Україну за 2023 рік?, Visit Ukraine, 30/01/2024, https://visitukraine.today/uk/blog/3283/how-many-ukrainians-returned-to-ukraine-in-2023

[5] Усе менше охочих повертатися. Як змінилися настрої українських біженці, Економічна Правда, 25/03/2024, https://www.epravda.com.ua/publications/2024/03/25/711576/

[6] Тисячі протоколів та штрафи на мільйони. Скільки військовозобов'язаних за час війни порушили правила обліку та перебувають у розшуку, New Voice UA, 09/08/2024, https://nv.ua/ukr/ukraine/events/tck-ogolosilo-u-rozshuk-abo-sklalo-protokol-skilki-viyskovozobov-yazanih-porushili-pravila-obliku-50433457.html

[7] Більшість українців як і раніше проти ринку землі – соцопитування, Слово і Діло, 06/06/2021, https://www.slovoidilo.ua/2021/07/06/novyna/ekonomika/bilshist-ukrayincziv-yak-ranishe-proty-rynku-zemli-soczopytuvannya

[8] “Приватний кордон” в Україні під час війни. Чому він досі існує, які ризики і що з цим робити, BBC Україна, 02/04/2024, https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c2xv2vrd5l4o

[9] Залишать без відпусток, свят та зарплати. 10 змін трудового законодавства, які зробили через війну, Вінниця 20 хвилин, 24/03/2022, https://vn.20minut.ua/Podii/zalishat-bez-vidpustok-svyat-ta-zarplati-10-zmin-trudovogo-zakonodavst-11546917.html

[10] Стрімко зростаюча ескалація у війні з Росією, Спалах, 02/04/2024, https://www.thecommunists.net/worldwide/europe/ukraine-rapidly-growing-escalation-in-war-with-russia/

[11] Небезпечна Тиса. Як (не)працює "інструкція" втечі з України, РБК-Україна, 07/05/2024, https://www.rbc.ua/rus/news/nebezpechna-tisa-k-ne-pratsyue-instruktsiya-1715078974.html

[12] Маніфест Ухилянта, Голос Анархізму F.V., https://telegra.ph/Man%D1%96fest-Uhilyanta-06-29

[13] Манифест Уклониста, уклонист.ua, https://t.me/ukhylyant_ua/1875

[14] “Я уже писал свой, думаю идеологически схожие”, уклонист.ua, https://t.me/voiceofanarchists/852?comment=15129

[15] “Произошло первое крупное столкновения рабочего народа и буржуазных шавок”, МПУ, 12/06/2024 https://t.me/Marxist_platform_of_Ukraine/1220

[16] “НАЧАЛО ГРАЖДАНСКОЙ ВОЙНЫ В УКРАИНЕ”, Іщенко-Сердюк-Інформ, 31/01/2024, https://t.me/andisodes/5966

Заметка про ООН и позиции левых о миротворцах в Украине

Ингмар Вштырский, украинский коммунист сочувствующий РКИТ, 24 Января 2022, www.thecommunists.net

Данный текст выражает мнение коммуниста из Украины, сочувствующего РКИТ. Мы публикуем его, так как согласны с основными тезисами изложенными в заметке: характер позиций ММТ и необходимости левого движения к созданию своей независимой политической партии. Кроме того, мы, как коммунисты и антиимпериалисты, против присутствия империалистических войск с Запада, от РФ или миротворцев ООН.

* * * * *

Напряжённость вокруг вероятности того, что конфликт между Украиной и Россией на Донбассе вновь может перейти в «горячую фазу», до сих пор не исчезла. Вероятно, потому «Соціальний рух» выпустил заявление, в котором осудил недружественные действия и заявления России, и, как рецепт для решения донбасской проблемы, призвал международное сообщество ввести миротворцев в зону вооружённого конфликта. [1]

Последнее может вызвать лёгкое удивление, поскольку возможность ввода миротворческого контингента ООН уже неоднократно обсуждается на самых различных уровнях. И если официальному Киеву не удалось добиться этой скромной цели, вряд ли на это способны прокламации прогрессивных или социалистических организаций. В целом ввод миротворцев мог бы стать следствием улучшения обстановки на Донбассе, следствием разрядки, а не причиной. С последним согласны и авторы заявления, которые вынуждены признать, что «голубые каски» не предотвращали массовое насилие». С одной стороны «Соцрух» и предлагает сделать то, что до него уже много раз было предложено, позиция этой организации является довольно умеренной, предлагает мирное решение конфликта. С этим утверждением вряд ли согласись бы в российской секции ММТ.

Во всяком случае, телеграм-канал «Комуна», подконтрольный ММТ, отреагировал [2], на этот текст постом, в котором посчитал призыв ко вводу миротворцев на Донбасс, ни много, ни мало, но призывом к интервенции. Поскольку сам пост не занимает много места, процитируем его тут полностью:

„Соціальний Рух пропонує інтервенцію миротворців ООН на Донбасі. Така ситуація була під час розпаду Югославії. Соціальний рух відходить від критики дій укр. уряду на Донбасі.

Критикуйте російський імперіалізм! Але яка користь від лівих, які не можуть навіть критикувати власний правий уряд? Уряд який регулярно, що стріляє та репресує лівих і підтримує право-націоналістичну політику?

Крім того, яку користь принесуть іноземні солдати-миротворці ООН і без того постраждалим (як підкреслюється в статті) жителям Донбасу. Як показують дослідження, більшість не бажають повертатися в лоно нинішньої української влади, де їх будуть карати за сепаратизм.

Звичайно що, Росія знущається над жителями Донбасу, й захопила їх політичні права. Донецькі люди, це добре розуміють.

Але нам не треба для миру інтервенція, потрібен солідарний політичний рух між кордонами, які вважають, що Донбас належить народу. Приєднання під політикою Києву неможливо без класової солідарності, яка може їм пропонувати амністію, реконструкцію і т.д. “

Трудно понять из крайне неясного текста, почему идея МИРНОГО урегулирования конфликта с задействованием международных миротворцев названа в этом посте «интервенцией». Есть вероятность, что тут может иметь место скрытая попытка уравнять гипотетический ввод миротворческого контингента Организации Объединенных Наций в зону конфликта с переброской сил ОДКБ для помощи Токаеву в подавлении революционных событий в Казахстане. Но не будем считать авторов реакции настолько злонамеренными манипуляторами. Лучше вчитаемся внимательнее в пост.

Але яка користь від лівих, які не можуть навіть критикувати власний правий уряд?

Скажем сразу, что Соцрух в своем заявлении критикует украинскую власть. Более того, Соцрух видит проблему не просто в виде агрессии, а показывает ее империалистический характер со стороны Москвы. Парадокс Соцруха.. в том, что он при взгляде через ОДКБ ложно думает о неимпериалистическом характере ООН. Но ООН — это орган, где Москва неоднократно проводит свои политические интересы. Вопрос даже стоит в том как она будет проходить, ведь пройти резолюция на уровне ООН может только через согласие с властями Кремля, имеющие за собой право вето.

«Як показують дослідження, більшість не бажають повертатися в лоно нинішньої української влади, де їх будуть карати за сепаратизм. Звичайно що, Росія знущається над жителями Донбасу, й захопила їх політичні права. Донецькі люди, це добре розуміють»

Оставим в стороне стилистические особенности текста (как, к примеру, оправданность оборота речи с использованием метафоры «лона»), так как тут кое-что совсем иное режет глаз. А именно то, что авторы, говоря про жителей ОРДиЛО (Отдельных Районов Донецкой и Луганской Областей), называют их «жителями Донбасс». У человека неискушённого может создаться впечатление, будто зона российской оккупации полностью совпадает с административными границами Донецких и Луганских областей, которые и называют в просторечии «Донбассом». Возникает возможность абсурдного прочтения. Представьте, живет себе, допустим, житель Мариуполя, житель Краматорска или Угледара, и размышляет о том, как не хочется ему возвращаться в Украину. Ведь там его будут судить за сепаратизм. А потом вдруг спохватывается: ба, да я ведь УЖЕ в Украине. И от сердца отлегает.

Если серьёзно, то, скорее всего, автора поста ограничили в выборе выражений и запретили использовать термин ОРДиЛО, ведь это может обидеть… Не знаю кого, но тут точно не хотели задеть чьи-то чувства. Удивляет и другое - уверенность в том, что автору Комуны известны действительные чаяния и страхи жителей оккупированных районов Донбасса. Вероятнее всего, авторы не знакомы с местной спецификой. Текст будто написан человеком вне Украины, который его затем другим из ММТ в Украине. Иначе не понять почему явно украинский канал в телеграме путается в вещах банальных для любого знакомого с местной политикой украинца.

Но что же с «наказанием за сепаратизм»? Если оккупированные раойны реинтегрируют обратно, то всех посадят или чего хуже?

Ежедневно линию разграничения пересекают сотни жителей ОРДиЛО. Раньше это число было явно больше, но под предлогом ковидных ограничений оккупационная администрация закрыла прямой въезд-выезд мирных жителей через КПП, и сотням донбассовцев приходится ехать в обе стороны транзитом - через Россию. Что же мешает подлым украинским силовикам брать людей пачками, отчитываясь перед начальством о борьбе с сепаратизмом. Ничего, перед ними не стоит столь абсурдная задача. И никакого смысла в том, чтобы вернуть себе утраченные территории для того, чтобы всех «расстрелять» - нет.

Приєднання під політикою Києву неможливо без класової солідарності, яка може їм пропонувати амністію, реконструкцію і т.д.

Насколько мне известно, правительство Киева давно работает над проектами гипотетической амнистии (для конкретных обвиняемых) и реконструкции Донбасса. Это все напоминает дележку шкуры неубитого медведя и остается только гадать, какой характер будет носить будущая реконструкция, но странно представлять, что Киев оставит зону военных действий в виде куче обломков. Иначе реинтеграция теряет смысл, в том числе, и для украинских властей. Парадоксально, что в тексте с критикой «Соцруха» ММТ повторяет аналогичную позицию, которая:

«Создание международной программы восстановления пострадавшего от войны региона и помощи его жителям (в том числе за счет конфискации разграбленного российскими и украинскими олигархами).»

Хоть воззвание «Соцруха» и кажется нам слабым, мы далеки от того, чтобы огульно хаять их заявление, как это делает Комуна. «Соцрух» явно указывает на империалистический, классовый характер Москвы, корректно призывает к солидарности международных левых. Думает, порой текст Комуны поддакивает настроениям российского патриотизма или навеян каким-то товарищем извне. Мне трудно понять откуда и зачем авторы приводят пример Югославии для ситуации в Украине.

В условиях слабости постсоветских левых, любой текст аналогичный текстам Соцруха рода не будет лишен недочётов, поскольку левые, в наших широтах, не представляют из силы, способной быть авангардом масс. Проблема в не содержании заявлений, а в том, что в случае событий в Украине, Белоруссии, Казахстане и других странах бывшего СССР левым только и остаётся, что выражать свою позицию по тому или иному вопросу без значительного воздействия на массы. Надеюсь, придет время, когда на смену череды воззваний, осуждений и «критических поддержек» наступит эпоха перехода от публицистике и теории к практике, к деятельной реализации своих программных положений, к созданию политической партии в Украине и в других странах СНГ.

[1] ВРЕМЯ ДЛЯ ИНТЕРНАЦИОНАЛЬНОЙ АНТИВОЕННОЙ СОЛИДАРНОСТИ, 12/01/2022 https://rev.org.ua/chas-dlya-mizhnarodno%D1%97-antivoyenno%D1%97-solidarnosti/?fbclid=IwAR30U8FlBUpoN_1NfbNu4DyI49xTU_-R4lapG5VZrrfQ0eG3nUhcm5zx9YQ

[2] Рух пропонує інтервенцію миротворців ООН на Донбасі, https://t.me/commune_1919/197, https://t.me/commune_1919/197

Росія сьогодні: постання великої імперіалістичної потуги. Емпіричний аналіз із марксистської точки зору

Міхаель Прьобстінг

Russia as Great Power (Ukraine Journal)_

Adobe Acrobat Document 355.0 KB

Download

Russia as Great Power (Ukraine Journal)_

Microsoft Word Document 409.6 KB

Download

Introduction in English: The following essay on Russia as an emerging imperialist power has been written by Michael Pröbsting, International Secretary of the RCIT. It has been translated by and published in the leftist Ukrainian journal «СПІЛЬНЕ» (COMMONS, http://commons.com.ua), №10: Війна і націоналізм. The whole journal can be read and downloaded as a pdf here: http://commons.com.ua/en/zhurnal-spilne-10-vijna-i-natsionalizm/. The article can also be read here: http://commons.com.ua/rosiya-sogodni-postannya-velikoyi-imperialistichnoyi-potugi-empirichnij-analiz-iz-marksistskoyi-tochki-zoru/

Міхаель Прьобстінг – письменник і політичний активіст, автор книжок «Велике пограбування Півдня», «Куба: продана революція?», «Греція: сучасна напівколонія» та інших, редактор сайту www.thecommunist.net; michael.proebsting@thecommunists.net

Вступ

Події останніх років, безсумнівно, засвідчують, що доба однобічної абсолютної гегемонії американського імперіалізму добігла кінця. Серед найважливіших останніх подій, окрім постання Китаю як імперіалістичної потуги, впадає в око збільшення могутності Росії як великої потуги (Pröbsting 2012, Pröbsting 2014). На тлі занепаду охопленого кризою глобального капіталізму після початку нового історичного періоду, зумовленого великою рецесією 2008 року, втрата США абсолютної гегемонії призвела до значної ескалації протистояння між імперіалістичними силами. Відновлення Росії як великої потуги далося взнаки на багатьох напрямках: війна між Росією та союзницькою з США Грузією; російська військова інтервенція до громадянської війни в Сирії, а також її інтервенція до громадянської війни на сході України (Pröbsting 2014e).

Утім, багато людей, котрі вважають себе лівими й марксистами, не в змозі науково проаналізувати класовий характер Росії. Значна частина їх досі вважають путінську Росію своєрідною наступницею СРСР, забуваючи, що, по суті, єдине спільне між ними —географічне розташування двох держав. Вони ігнорують те, що нині Росія є великою потугою, що ґрунтується на капіталістичних виробничих відносинах, тоді як СРСР був сталіністською силою, заснованою на (бюрократично) спланованих, некапіталістичних відносинах власності. Як наслідок, ці ліві наполягають на розумінні Росії як своєрідної антиімперіалістичної сили й не вбачають у ній імперіалістичного супротивника Заходу.

Інші критики розглядають Росію як імперіалістичну потугу, проте їхнє пояснення обмежується засудженням агресивної зовнішньої політики Путіна та авторитарного характеру його режиму. Вони вживають термін «імперіалізм» не на підставі наукового аналізу, а радше як образу.

На нашу думку, жоден із цих підходів не придатний для пояснення ролі Росії в глобальній політиці. Нижче ми узагальнимо результати наших аналізів Росії як імперіалістичної потуги в марксистському сенсі слова (Pröbsting 2014a, Pröbsting 2014b, Pröbsting 2014c, Pröbsting 2014e). Задля цього ми спочатку дамо короткий огляд марксистської дефініції імперіалізму, а потім проаналізуємо основні риси економічного, політичного й військового аспектів Росії як великої потуги.

Що є критерієм імперіалістичної держави?

Почнімо з прояснення нашої дефініції імперіалістичної держави. Наше методологічне розуміння імперіалізму ґрунтується на теорії Леніна, що стала основою для революційного марксизму в ранніх 20-х роках і є такою дотепер (Ленин 1915, Ленин 1916b, Pröbsting 2008, Pröbsting 2013).

Ленін описував як суттєву властивість імперіалізму утворення монополій, що контролюють економіку. У цьому стосунку він звернув увагу на перетворення банківського й промислового капіталу на фінансовий капітал, збільшення експорту капіталу поряд із експортом товарів, а також боротьбу за сфери впливу, зокрема в колоніях. В «Імперіалізмі й розколі соціалізму» — своєму найбільшому теоретичному есеї про імперіалізм — Ленін писав:

«Ми маємо почати з якомога точнішого й повнішого визначення імперіалізму. Імперіалізм є особливою історичною стадією капіталізму. Його особливість полягає в трьох моментах: 1) імперіалізм - монополістичний капіталізм; 2) паразитичний або занепадний капіталізм; 3) - умирущий капіталізм. Заміна вільної конкуренції монополією — фундаментальна економічна характеристика, суть імперіалізму. Існує п’ять основних різновидів монополії:

1) картелі, синдикати й трести: концентрація виробництва сягнула такого рівня, який породжує ці монополістичні об’єднання капіталістів;

2) монопольне становище великих банків — три, чотири або п’ять гігантських банків маніпулюють усім економічним життям Америки, Франції, Німеччини;

3) захоплення джерел сировини трестами й фінансовою олігархією (фінансовий капітал є монополістичним промисловим капіталом, що злився з банківським капіталом);

4) (економічний) розподіл світу міжнародними картелями розпочався. Уже існує понад сто таких міжнародних картелів, які керують світовим ринком і «дружньо» ділять його між собою, — поки війна не переділить… Вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів за немонополістичного капіталізму, є надзвичайно характерним феноменом, що тісно пов’язаний із економічним і територіально-політичним розподілом світу.

5) територіальний розподіл світу (колонії) добіг кінця» (Ленин 1916b).

Визначати характеристики імперіалістичної потуги слід виходячи з сукупності її економічного, політичного й військового стану, а також місця в глобальній ієрархії держав. Отож таку державу треба розглядати не лише як окрему одиницю, а передусім у її стосунку до інших держав і націй. До речі, схожим чином класи можна зрозуміти лише в стосунку один до одного. Імперіалістична держава зазвичай вступає в зв’язок із іншими державами й націями, які вона гнобить і надексплуатує, тобто — привласнює частину виробленої ними капіталістичної вартості. Цей процес слід знову розглядати в його тотальності, тобто якщо держава дістає певні прибутки від іноземного інвестування, але має платити значно більше (обслуговування боргу, репатріація прибутку тощо) іноземному інвестуванню інших країн, то зазвичай таку державу не можна вважати імперіалістичною (Pröbsting 2015b).

Нарешті, ми хочемо наголосити на необхідності розглядати економіку, політичний і військовий стан держави в сукупності. Тож ми можемо розглядати цю державу як капіталістичну, яка, навіть попри її економічну слабкість, залишається відносно потужною в політичному й військовому плані (в такому становищі Росія вже була раніше – до 1917 року та, знову, на початку 2000-х років). Таку політичну й військову потужність може бути використано для пригноблення інших країн і націй та привласнення їхньої капіталістичної вартості.

Кажучи коротко, наше визначення імперіалістичної держави таке: імперіалістична держава — це капіталістична держава, чиї монополії та державний апарат посідають таку позицію в світовому порядку, яка дозволяє їм панувати над іншими державами та націями. Як наслідок, такі держави отримують надприбутки, а також інші економічні, політичні та / або військові переваги від цього зв’язку, що ґрунтується на надексплуатації й гнобленні.

На нашу думку, таке визначення імперіалістичної держави узгоджується з коротким визначенням Леніна, яке він дав у одному зі своїх творах про імперіалізм у 1915 році:

«імперіалістичні (тобто такі, що гноблять цілу низку націй та вплутують їх у залежність від фінансового капіталу тощо) великі держави» (Ленин 1916a).

Росія: її монопольний капітал та її статус як великої імперіалістичної потуги

У російській економіці панує маленька група монополій, власниками яких є супер-багаті капіталісти, так звані «олігархи», що мають тісні зв’язки з державним апаратом. Справді-бо, російські монополії домінують на внутрішньому ринку навіть більше, ніж їхні аналоги в інших імперіалістичних державах. Згідно з нещодавнім дослідженням ОЕСР, на малі й середні російські підприємства припадає лише одна п’ята зайнятості населення, а частка продукції, яку вони виробляють, іще менша, тоді як у більшості ОЕСР економік обидва показники перевищують 50% (OECD 2011: 68-69).

Ба більше, і це є вирішальною характеристикою імперіалістичної держави: у російській економіці панують не іноземні корпорації, а держава й приватні монополії. Розгляньмо фінансовий сектор — очевидно, вирішальний сектор у будь-якій сучасній імперіалістичній економіці. На думку економістів Свєтлани Кірдіної та Андрєя Вєрнікова, у 2012 році об’єднана ринкова частка банків, прямо чи непрямо контрольованих державою, сягнула 56% (Kirdina та Vernikov 2013: 474). З іншого боку, ринкова частка банків із іноземним капіталом сягає приблизно 15% (OECD 2013: 9).

За оцінкою Андрєя Вєрнікова, російський банківський сектор, як і китайський, перебуває під повним контролем кількох фінансових монополій із державним капіталом, і це відрізняється від панівної ситуації в колишніх сталіністських країнах Східної Європи.

«Відмінність між економіками Росії та країн Центральної й Східної Європи полягає не в темпі переходу, як часто стверджують реформатори, а в напрямі. Російський банківський сектор розвивається в бік зовсім іншої системи, цілком можливо, тієї системи, що нині існує в Китаї та В’єтнамі. Китай, Росія та В’єтнам намагаються виростити «національних чемпіонів» у межах державного сектора. Кількість таких ключових банків варіюється від чотирьох у Китаї та В’єтнамі до п’яти в Росії з об’єднаною ринковою часткою 49% у Росії, 65% у Китаї та 70% у В’єтнамі. Справжню приватизацію провідних фінансових інституцій ретельно оминають, і вона лишається поза порядком денним, хоча приватний міноритарний пакет акцій було уможливлено. (...) На кінець 2010 року контрольовані державою банки керували 54,6% всіх фондів, тобто становили ядро банківського сектору Росії. Концентрація в межах публічного сектора зростає, а головні контрольовані державою гравці («Сбєрбанк», група «ВТБ», «Россєльхозбанк» і «Банк Москви») утримують 81,7% фондів групи» (Vernikov 2009: 19).

Либонь, найвагомішою російською монополією є «Газпром», найбільша газова компанія світу, яка контролює понад 93% видобування природного газу в Росії та приблизно чверть відомих газових запасів світу (Holtbrügge and Kreppel: 10). Ще одна вагома монополія — «Сбєрбанк», це третій за розміром банк у Європі згідно з ринковою капіталізацією. На ці дві компанії — «Газпром» і «Сбєрбанк» — припадає більше як третина обігу російської фондової біржі (The Economist 2012). Інші великі корпорації — нафтові компанії «Роснєфть» і «ЛУКойл», трубопровідна компанія «Транснєфть», виробник літаків «Сухой», енергетичний гігант «Єдині енергетичні системи Росії» та «Аерофлот».

Ці російські монополії тісно пов’язані з імперіалістичним державним апаратом. Державний капіталістичний сектор відіграє вирішальну роль у багатьох російських монополіях. Наприклад, держава акумулювала золоті акції в 181 фірмі. Пов’язані з державою компанії становлять 62% російського ринку акцій (The Economist 2012).

Державний капіталістичний сектор контролює 36% російської нафти та 79% газу (Yusupova 2011: 30). Згідно з німецьким часописом Der Spiegel, російська держава контролює понад 50% банків країни та 73% транспорту. Урядовий контроль над нафтовидобуванням збільшився з 10% на початку епохи Путіна в 1999 році до 45% у 2013 році (Der Spiegel 2013).

Російські монополії

Тридцять дві найбільші монополії, які в Росії також називають «Фінансово-промисловими групами» (ФПГ), контролюють майже 51% російського ВВП (Who Owns Russia 2010).

Федеральній державі належить або ж перебуває під її контролем чверть цих монополій, тож держава відповідальна приблизно за 44% ВВП (24,5% пов’язані з державою ФПГ і 18,5% державні підприємства).

Приватні ФПГ створюють 21% ВВП Росії. Контрольовані регіональною владою монополії (на кшталт «Московської групи» або «Татарстанської групи») створюють 4—5% ВВП. Це вдвічі більше, ніж створюють монополії, контрольовані іноземними інвесторами (2,6% у 2009 році).

Найважливіші ФПГ діють у нафтовому й газовому секторах. Разом вони створюють 21% російського ВВП. Диверсифіковані групи компаній, на кшталт «Альфа-груп», «Ренова-груп» та «МДМ», виробляють приблизно 7% ВВП. Групи виробників сталі відповідальні за майже 6% ВВП, а машинобудівні ФПГ та фінансові групи — за майже 3% ВВП.

Існує низка секторів, де контроль монополій приголомшливий чи повний: майже 99% видобування нафти й газу; 98% виробництва кольорового металу; 96% продукції сталі й вальцьованого металу; 90% ринку телекомунікацій; 89% виробництва енергії; 72% вантажного й пасажирського транспорту; 62% хімічної продукції. Утім, частка монополій у гірництві становить лише 55%, і тільки 27% у фінансовому ринку.

Російські монополії також відіграють роль у глобальному ринку. Тридцять найбільших багатонаціональних корпорацій Росії належать до 500 найбільших компаній Європи (Andreff 2013: 36).

Піднесення Росії як економічної потуги

За даними Світового банку, Росія майже перевершила Німеччину як п’яту найбільшу світову економіку в показниках паритету купівельної спроможності за 2012 рік (World Bank 2013b). Він оцінює російське ВВП на 3,4 трильйона доларів США. МВФ класифікує Росію як восьму за обсягом світову економіку з ВВП 2 трильйони доларів США. Хай там як, Росія стала великою економічною потугою. Її керівний клас успішно подолав колапс 1990-х років. Над Росією не панують інші імперіалістичні країни, а радше вона панує над іншими країнами й народами й експлуатує їх. Успішний російський опір загарбанню іноземними імперіалістичними потугами пов’язаний із історією капіталістичного відновлення країни. За однією з оцінок, на 1998 рік «лише 3% колишньої державної власності в Російській Федерації було продано іноземним покупцям, тоді як в Угорщині — 48%, а в Чеській республіці — 15%. Ба більше, якщо приватизаційні продажі іноземцям у останніх двох країнах пришвидшилися після 1998-го року, то в Російській Федерації вони лишилися незмінними» (Kalotay 2010: 16—17).

Піднесення Росії як економічної потуги також позначається на її відносно низькому рівні боргів. Від приходу Путіна до влади залишок зовнішнього боргу Росії — як відсоток її валового національного доходу — зменшився з 57,9% (2000) до 31,1% (2011) (World Bank 2013a: 238). Борг російського уряду також зменшився з 99% ВВП у 1999-ому році до 8,4% ВВП у 2012-ому році (Ernst & Young 2013: 9).

Водночас іноземні монетарні резерви Росії суттєво збільшилися — до приблизно 500 мільярдів доларів США (це дорівнює приблизно 25% російського ВВП).

Піднесення Росії як економічної потуги також відображається на зміні співвідношення її резервів і зовнішнього боргу. Співвідношення резервів Росії до залишку зовнішнього боргу в процентному вираженні становило 16,6% у 2000 році, а в 2011 році воно сягнуло 83,6%.

Експорт капіталу російських монополій

З 2000-го року Росія спромоглася суттєво збільшити свої зовнішні іноземні інвестиції. Російська частка в глобальному відпливі Прямих іноземних інвестицій (ПІІ) збільшилася з 1% у 2000 році до 1,5% у 2005 році й сягнула 4% у 2011 році. Наприклад, у 2010 році російські компанії інвестували 9 мільярдів доларів США в закордонні операції зі злиття й поглинання — а США, для порівняння, в 2005 році інвестували 6 мільярдів доларів (Utter 2011: 14).

Таблиця 1 унаочнює, що Росія дедалі більше перетворюється на провідного іноземного інвестора. Росія (та Китай) уже перегнали Італію та перебувають в одній лізі з Німеччиною.

Таблиця 1. Відплив ПІІ різних країн, 2007—2014 (мільйонів доларів США) (UNCTAD 2012, 2013, 2015)

Країна	2007	2008	2009	2010	2011	2012	2013	2014
Росія	45 916	55 594	43 665	52 523	67 283	51 058	86 507	56 438
Китай	22 469	52 150	56 530	68 811	65 117	84 220	101 000	116 000
Німеччина	170 617	72 758	75 391	109 321	54 368	66 926	30 109	112 227
Японія	73 548	128 019	74 699	56 263	114 353	122 551	135 749	113 629
Італія	96 231	67 000	21 275	32 655	47 210	30 397	30 759	23 451

Авжеж, до такої статистики треба ставитися скептично. Ми зауважили в нашому першому дослідженні Росії як імперіалістичної потуги, що суттєва частка прямих іноземних інвестицій Росії прямує до офшорних зон (Pröbsting 2014a). Різні критики закидали нашому аналізу, що цей факт засвідчує незначну релевантність реального експорту російського капіталу (Pröbsting 2014b, Pröbsting 2014c, Pröbsting 2014f). Утім, як ми вже зауважували, ці критики ігнорують факт, що такі «фальшиві» ПІІ (тобто переказ грошей до офшорних зон) не є суто російським феноменом, це актуально для всіх капіталістичних країн. Останні дослідження Джеймса Генрі, Ґабріеля Цукмана або викриття так званих Панамських документів продемонстрували, що вся капіталістична еліта на цілій планеті глибоко залучена до масштабної офшоризації грошей. Згідно з The Economist — джерелом, яке навряд чи можна назвати антикапіталістичним, — «понад 30% глобальних прямих іноземних інвестицій зареєстровано через офшорні зони» (The Economist 2013: 2).

Наприклад, економіст Генрі звернув увагу, що 21—32 трильйони доларів США — обсяг «загубленого» багатства станом на 2010 рік. За підрахунками Бостонської консалтингової групи, 60% усіх офшорних статків належать резидентам багатих країн, тобто США, ЄС та Японії (Boston Consulting Group 2009). Інше нещодавно опубліковане дослідження доходить висновку, що лише 500 корпорацій із американським статком щороку ухиляються від сплати до 695 мільярдів доларів США податків на прибуток шляхом утримування 2,4 трильйона доларів США «постійно реінвестовуваних» прибутків у офшорах (Citizens for Tax Justice 2016). Коротко кажучи, не лише російські олігархи, а всі великі капіталісти спрямовують значну кількість грошей до офшорних зон. Як наслідок, статистики ПІІ викривлені не лише у випадку Росії, але й у випадку всіх інших капіталістичних держав (Zucman 2013).

Куди російські капіталісти інвестують? Якщо не враховувати фальшиві іноземні інвестиції, тобто інвестиції до країн, що слугують Росії офшорними центрами, то ми побачимо, що російські монополії експортують приблизно 38,1% своїх іноземних інвестицій до західноєвропейських країн ЄС. США та Швейцарія також були важливими напрямками. Утім, росіяни також інвестували приблизно 25,5% свого капіталу до країн колишнього СРСР та Східної Європи. Додаткові 4,1% їхніх ПІІ попрямували до інших колишніх сталіністських країн на кшталт Сербії, Чорногорії та В’єтнаму. Якщо сюди додати інші напівколонії, як-от Туреччина та Ірландія, то побачимо, що російські монополії інвестували приблизно 36% своїх ПІІ до напівколоніальних країн (див. Таблицю 2).

Таблиця 2. Географічний розподіл зовнішніх ПІІ Росії, скоригований з огляду на відомі податкові лазівки (Koroliuk and Rudenko: 131-132)

Регіони й країни	Російські зовнішні ПІІ, акумульовані на початок 2012
Регіони й країни	Мільойнів дол. США	%
Країни в цілому	86 096	100,0
Ширша Європа загалом	54 784	63,6
Колишній СРСР (крім Балтійських країн)	15 516	18,0
Білорусь	4 633
Україна	4 395
Казахстан	2 514
Вірменія	1 417
Узбекистан	947
Таджикистан	626
Західноєвропейські країни ЄС	32 843	38,1
Об’єднане Королівство	10 662
Німеччина	6 692
Австрія	4 229
Іспанія	3 535
Франція	1 989
Ірландія	1 849
Італія	1 435
Швеція	1 414
Фінляндія	1 038
Східноєвропейські країни ЄС	6 425	7,5
Болгарія	2 748
Литва	1 464
Чеська Республіка	1 463
Латвія	750
Інша Європа	18 901	21,9
Швейцарія	12 679
Туреччина	3 654
Сербія	1 496
Чорногорія	1 072
Інші регіони	12 411	14,4
США	9 501
В’єтнам	1 078
Індія	982
Канада	850

Утім, ці дані не можуть приховати різноманітні слабкі місця російського монопольного капіталу в порівнянні з його західними суперниками. Сильна позиція російського капіталу на глобальному ринку обмежена кількома секторами (зокрема сировинним), а його рівень продуктивності нижчий за рівень продуктивності західних імперіалістичних суперників.

У цьому контексті важливо пам’ятати, як Ленін, Троцький і большевіки розуміли царистську Росію до 1917 року. Як ми показали в іншій праці, царистська Росія, Японія та Італія були значно менше розвинуті як капіталістичні потуги порівняно з найрозвиненішими націями, як-от Британія, Німеччина або США (Pröbsting 2014c). Їхня продуктивність сягала лише 1/10 продуктивності суперників. Експорт капіталу царистської Росії також був обмеженим порівняно з експортом капіталу західних конкурентів. Однак Ленін наполегливо характеризував царистську Росію як імперіалістичну потугу.

«Остання третина дев’ятнадцятого століття побачила перехід до нової, імперіалістичної ери. Монополіє користується фінансовий капітал не однієї, а кількох, хоч і небагатьох великих держав. (В Японії та Росії монополію військової сили, безкраїх територій або спеціальних засобів для грабунку національних меншин, Китаю тощо, почасти доповнює, почасти ж заступає місце монополії модерного, найсучаснішого фінансового капіталу)» (Ленин 1916b).

Те саме стверджував Троцький:

«Значення Росії полягало в тому, що вона була найвідсталішою та економічно найслабшою серед усіх імперіалістичних держав. Саме тому її керівні класи першими мали зазнати краху, позаяк вони накинули непосильний тягар на недостатньо продуктивні сили країни. Нерівний, спорадичний розвиток змусив пролетаріат найвідсталішої імперіалістичної країни стати першим пролетаріатом, який захопив владу» (Trotsky 1970: 56).

Їхня позиція ґрунтувалася на розумінні того, що класовий характер цієї держави слід визначати з огляду на тотальність її економічного, політичного й військового становища, а також її становища в глобальній ієрархії держав.

Росія як велика політична та військова потуга

Відносна потуга Росії на політичному рівні ще вагоміша. Росія має постійне місце в Раді Безпеки ООН і була, до українського конфлікту, державою-членкинею великої вісімки. Росія продемонструвала свою гегемоністську роль під час війни в Грузії 2008 року, коли вона анексувала Південну Осетію та Абхазію всупереч волі західних імперіалістичних потуг, які підтримували режим Саакашвілі в Грузії. Росія також виступає основною силою, що підтримує режим Ассада в Сирії. Восени 2013 року режим Путіна спромігся примусити адміністрацію Обами відмовитися від її військових планів і погодитися на новий раунд перемовин у Женеві. Нині Росія є чільною силою в так званій імперіалістичній «війні проти терору» в Сирії та відіграє центральну роль у перемовинах із США щодо політичного майбутнього цієї країни. Від весни 2014 року Росія знову демонструє свою роль як великої потуги в контексті української кризи, коли протистоїть впливові ЄС і США в Україні. Ці практичні приклади мають засвідчити, наскільки великою потугою є Росія, що кидає виклик впливові ключових західних імперіалістичних потуг.

Статус Росії як великої потуги йде рука в руку з її статусом великої військової потуги. Як ми можемо побачити в таблиці 3, наразі Росія має третій у світі за обсягом військовий бюджет, а крім того, другий за потужністю ядерний арсенал у світі — після США (Stockholm International Peace Research Institute 2012: 14). Її збройні монополії також посідають друге місце серед конкурентів на глобальному ринку зброї.

Таблиця 3. 10 найбільших у світі військових бюджетів, 2011 (у мільярдах доларів США) (Stockholm International Peace Research Institute 2012: 9)

Країна	Витрати
1. США	711,0
2. Китай	143,0
3. Росія	71,9
4. Об’єднане Королівство	62,7
5. Франція	62,5
6. Японія	59,3
7. Індія	48,9
8. Саудівська Аравія	48,5
9. Німеччина	46,7
10. Бразилія	35,4

Ще одним проявом статусу Росії як великої потуги є кількість військових баз за кордоном. Росія має військові бази у восьми країнах СНД. На додачу до цього, Росія суттєво збільшила свою військову присутність у Сирії, це окрім уже наявної там військово-морської бази в Тартусі. Нещодавно вона також почала використовувати військову базу в Ірані для своїх повітряних атак проти сирійських повстанців.

Внутрішні колонії Росії

Ленін також показав, як великі імперіалістичні потуги силкуються експлуатувати інші народи та залучати їх до своєї сфери впливу. Росія експлуатує та пригнічує інші нації й усередині держави, і поза нею. Близько однієї п’ятої російського населення (19,1%) належать до етнічних і національних меншин. Найчисленніші серед них татари (3,9%), українці (1,2%), башкіри (1,1%), чуваші (1,1%), чеченці (1%), вірмени (0,9%) та інші, менші народи. Усього в Росії живе понад 185 етнічних груп.

Національне питання стає особливо дражливим для російського керівного класу, позаяк значна частка російської сировини, — нафта й газ найвідоміша її складова, але аж ніяк не єдина, — розташована в регіонах зі значним відсотком національних меншин.

Євразійський союз Путіна: імперіалістична спроба підпорядкувати напівколонії Центральної Азії та Східної Європи

З 1990-х років російський керівний клас вдається до низки ініціатив, кожна з яких має на меті створити політичну та економічну сферу впливу під російським проводом. Незабаром після приходу до влади в жовтні 2000 року Путін створив Євразійське економічне співтовариство. Протягом кількох років режим Путіна вдавався до серйозних кроків для стимулювання тіснішого економічного й політичного блоку під російською гегемонією. Так званий Митний союз було створено в 2007 році (нині він називається Євразійський економічний союз), наразі його членами є Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Росія. Низка напівколоніальних країн і регіонів виявили зацікавленість у тіснішому співробітництві, або навіть долученні до Союзу. Серед них Іран, Монголія, режим Асада в Сирії, В’єтнам, ДНР і Таджикистан. Ба більше, зростає народна підтримка приєднання до Євразійського союзу в Грузії та Гагаузії (сепаратистська республіка в Молдові).

За часів Януковича український уряд також висловив зацікавленість у приєднанні. Справді-бо, питання, чи приєднуватися Україні до Європейського союзу — чи до Євразійського, стало головним чинником, що спричинив Євромайдан, а згодом громадянську війну на Донбасі. До повалення уряду Януковича в березні 2014 року російський монопольний капітал був одним із трьох найбільших іноземних інвесторів в Україні (поряд із Німеччиною та Австрією). Російські корпорації на кшталт «Газпрому», «ЛУКойлу», ТНК «БП», «РУСАЛу» та «Альфа-груп» панували в секторі переробки нафти та алюмінію, а також відігравали провідну роль у інших ключових промисловостях, як-от газова й телекомунікаційна.

Ситуація, звісно, змінилася після весни 2014 року та приходу до влади правого, прозахідного уряду. Відтоді США та європейські монополії суттєво розширили свій вплив в Україні за допомогою уряду, що діє як маріонетка західних сил.

Але це не скасовує факту, що російський імперіалізм і далі відіграватиме провідну роль в Україні, навіть якщо останнім часом він програє владну боротьбу проти своїх західних суперників.

Тут слід додати, що Росія, поряд із ЄС, є найважливішим торгівельним партнером для країн Центральної Азії та Східної Європи. В абсолютних показниках обсяг торгівлі між республіками Центральної Азії та Росією в період із 1995 по 2011 роки збільшився на майже 1100%.

У таблиці 4 ми бачимо, що РФ належить до топ-трійки торгівельних партнерів країн Східної Європи поза ЄС.

Таблиця 4. Структура торгівлі країн Східної Європи поза ЄС, 2010 (у відсотках) (Judah et al 2011: 26)

Країна	ЄС 27 частка в торгівлі	Частка в торгівлі Росії	Частка в торгівлі Туреччини
Вірменія	32.1 (1-місце)	20,8 (2-е)	4,4 (6-е)
Азербайджан	46,9 (1-е)	7,4 (3-е)	8,2 (2-е)
Білорусь	25,1 (2е)	48,2 (1-е)	0,6 (10-е)
Грузія	31,7 (1-е)	4,4 (7-е)	15,6 (2-е)
Молдова	52,3 (1-е)	12,3 (3-е)	4,8 (4-е)

ЄС і Росія є головними потугами, що конкурують в Україні за ринкову частку та вплив. До початку великої рецесії в 2008 році монополії ЄС були спроможні поступово збільшувати свою частку в торгівлі. Утім, після рецесії ситуація змінилася на протилежну. Між 2000 та 2010 роком український експорт до ЄС впав до 25,4%, а частка імпорту з ЄС — до 31,4%. Водночас Євразійський економічний союз (Росія, Білорусь і Казахстан) мав змогу наростити свою торгівлю з Україною: експорт та імпорт із цих країн збільшилися на 32,3% та 42% відповідно (Vilpišauskas et al 2012: 31).

Якщо розглянемо напівколонії Центральної Азії, ми помітимо навіть більш гегемоністське становище російського імперіалізму. Центральна Азія надзвичайно залежить від російського імпорту (більшість енергопродуктів і промислових виробів). ЄС тут є другим за обсягом джерелом імпорту, частка Китаю стрімко зросла за останні десяти років, і тепер є третім за обсягом джерелом імпорту.

ЄС, Росія та Китай також виступають головними партнерами з експорту для країн Центральної Азії. ЄС і Китай спромоглися збільшити свою ринкову частку між 2000 та 2010 роками. У ці самі роки російська частка зменшилася, але лишилася другим за обсягом напрямком експорту для країн Центральної Азії.

Узагальнюючи, можемо зробити висновок, що російський імперіалізм був і є дедалі успішнішим у підпорядкуванні низки напівколоніальних країн Східної Європи та Центральної Азії.

Міграція та надексплуатація

Як імперіалістична потуга, Росія має вигоду також і від міграції. Ми вже удокладнили раніше, що міграція утворює важливе джерело імперіалістичного надексплуатації напівколоніальних країн і пригноблених націй (Pröbsting 2010, Pröbsting, 2014g, Pröbsting 2015a). Монопольний капітал отримує прибуток через оплату робочої сили працівників-мігрантів нижче від її вартості в кілька способів:

1) Капіталісти часто можуть експлуатувати мігрантів, не фінансуючи їхньої освіти, позаяк мігранти мають освіту, здобуту в країнах походження.

2) Капіталісти часто або взагалі не виплачують, або виплачують обмаль на пенсію чи соціальне страхування мігрантів, тому що вони мають обмежений доступ до соціальних служб, а коли вже не можуть працювати за віком, їх часто змушують повернутися до країни походження.

3) Зазвичай капіталісти можуть платити мігрантам заробітну плату, що значно менша від плати, яку отримують працівники-громадянами країни, де цю роботу виконують. Задля цього застосовують різні форми національного гноблення (безправ’я чи обмежені права працівників, які не є громадянами імперіалістичної країни; дискримінація рідної мови мігрантів; різні форми соціальної дискримінації тощо). Ці форми гноблення застосовують не лише до першого покоління мігрантів, а й до їхніх дітей та онуків.

Із цих міркувань мігрантів можна в переважній більшості визначити як «національно пригноблений прошарок надексплуатованої праці».

Мігранти є меншістю серед робочого класу в Росії. Як неросійські працівники, вони зазнають і національного пригноблення, і надексплуатація з боку російських капіталістів. Їхні менші заробітні плати забезпечують важливе джерело надприбутків для російського монопольного капіталу.

У своїй переважній більшості російські капіталісти наживаються на мігрантах, що належать до однієї з двох категорій за походженням. Із одного боку, мільйони мігрантів зі складу пригноблених національних меншин Росії переїжджають до багатших метрополій країни. Із другого боку, до країни потрапляють мільйони мігрантів із периферійних напівколоній Росії.

Населення бідніших регіонів Росії — на кшталт Далекосхідного федерального округу, Сибіру, Уралу та Надволжя — систематично скорочується внаслідок еміграції. Дейвід Лейн, буржуазний експерт із Росії, повідомляє: «Національні етнічні меншини диспропорційно представлені в мобільності населення. Ці регіони мали постійний експорт людей» (Lane 2013: 6).

Протягом останнього десятиліття також стрімко зросла міграція з Центральної Азії. За офіційною статистикою, у Росії наразі мешкають приблизно 12,3 мільйона легальних мігрантів. А ще 5—8 мільйонів мігрантів потрапили до країни, щоби там працювати, нелегально. Кількість іноземних мігрантів серед усіх працівників у Росії сягає приблизно 8—10%, це наближено до рівня деяких європейських країн на кшталт Німеччини (Sinitsina 2012: 38—39). Утім, така цифра виглядає радше як недооцінка. Вона не враховує мігрантів-представників пригноблених націй у межах самої Росії.

Таку величезну міграцію зумовлено надзвичайною нерівністю заробітних плат, що існує між Росією та її напівколоніальною периферією. Наприклад, наприкінці 2000-х середня заробітна плата в Таджикистані сягала лише 10% від середньої заробітної плати в Росії, а в Киргизстані й Узбекистані відповідно — трохи більше як 20%. Середня заробітна плата в Росії була втричі вища за середню заробітну плату в Молдові та в два з половиною рази вища за середню заробітну плату у Вірменії (Golovnin and Yakusheva 2011: 76).

Міграцію з бідних напівколоніальних країн також зумовлює надлишковість населення, яке не здатне працевлаштуватися. Більшість російських мігрантів походять із Узбекистану, Таджикистану й Киргизстану. На кінець 2010 року мігранти з цих трьох країн становили 55% всієї легальної іноземної робочої сили в Росії.

Міграція призводить до стрімкого виснаження людського капіталу в напівколоніальних країнах, а отже, зменшує їхню здатність до нарощування власного національного багатства. Від 620 000 до 1 000 000 киргизьких мігрантів працюють наразі за кордоном (більшість із них у Росії) (Vinokurov and Pereboyev 2013: 70). Мігранти становлять 17% економічно активного населення Киргизстану, майже 37% населення Таджикистану та 15% працевлаштованого населення Узбекистану.

Висновок

Наш аналіз веде до одного висновку: Росія є великою імперіалістичною потугою, що постає. Авжеж, вона не така могутня, як США чи навіть Китай. Але й за часів Леніна й Троцького, і нині ми знаємо, що імперіалістичні держави мають різну економічну, політичну й військову міць. Саме тому важливо розглядати конкретні держави в сукупності цих аспектів, а не фокусуватися на одному чи іншому. І не менш важливо проаналізувати зв’язки держави з усіма іншими країнами. Як із країнами-конкурентами, так і з країнами, над якими вона панує. Спираючись на такий аналіз, ми вбачаємо в Росії велику імперіалістичну потугу.

Посилання:

Ленин, В.И., 1915. Империализм, как высшая стадия капитализма. Доступ 2.12.2016 по адресу: http://www.esperanto.mv.ru/Marksismo/Lenin_Imperialism/imp.html

Ленин, В.И., 1916a. О карикатуре на марксизм и об империалистическом экономизме. Доступ 2.12.2016 по адресу: http://lenin.my1.ru/26-35/30-12.htm

Ленин, В.И., 1916b. Империализм и раскол социализма. Доступ 2.12.2016 по адресу: http://libelli.ru/works/30-1.htm speranto.mv.ru/Marksismo/Lenin_Imperialism/imp.html

Andreff, W., 2013. Comparing Outward Foreign Direct Investment Strategies of Russian and Chinese Multinational Companies: Similarities and Specificities. EAEPE Conference — Beyond Deindustrialisation: The Future of Industries, Paris, November 7–9, 2013.

Blyakha, Nataliya, 2009. “Russian foreign direct investment in Ukraine”. In: Electronic Publications of Pan-European Institute, No.7.

Boston Consulting Group, 2009. Global Wealth Report: Delivering on the Client Promise.

Citizens for Tax Justice, 2016. Fortune 500 Companies Hold a Record $2.4 Trillion Offshore.

Denisova, I., 2012. “Income Distribution and Poverty in Russia”. In: OECD Social, Employment and Migration Working Papers, 132.

Der Spiegel, 2013. Promising but Perilous: German Firms Put Off by Russian Corruption. Available 18.09.2016 at: http://www.spiegel.de/international/europe/german-investors-discouraged-by-corruption-in-russia-a-892043.html

Dragneva, R. and Wolczuk, K., 2012. Russia, the Eurasian Customs Union and the EU: Cooperation, Stagnation or Rivalry? Chatham House.

Ernst & Young, 2013. Russia 2013. Shaping Russia’s future

Golovnin, M. and Yakusheva, A., 2011. “Regional Effects of the Global Economic Crisis in the CIS: Migrants’ Remittance”. In: EDB Eurasian Integration Yearbook 2011, pp. 75—87.

Holtbrügge, D. and Kreppel, H., 2012. “Determinants of outward foreign direct investment from BRIC countries: an explorative study”. In: International Journal of Emerging Markets, 7(1), pp. 4—30

Judah, B., Kobzova, J., and Popescu, N., 2011. Dealing with A Post-BRIC Russia. The European Council on Foreign Relations.

Kalotay, K., 2010. The future of Russian outward foreign direct investment and the eclectic paradigm: What changes after the crisis of 2008—2009? UNCTAD Paper.

Kirdina, S. and Vernikov, A., 2013. “Evolution of the Banking System in the Russian Context: An Institutional View”. In: Journal of Economic Issues, XLVII(2).

Koroliuk, T. and Rudenko, D., 2014. “Russian Multinationals FDI Outflows Geography: the Emerging Dominance of Greater Europe”. In: European Researcher, 67(1-2), pp. 130-135

Lane, D., 2013: “Dynamics of Regional Inequality in the Russian Federation: Circular and Cumulative Causality”. In: Russian Analytical Digest, 139, pp. 2—8.

OECD 2011. Economic Surveys: Russian Federation.

OECD, 2013. Russia: Modernising the Economy.

Pröbsting, M., 2008. “Imperialism and the Decline of Capitalism”. In: Brenner, R. and Pröbsting, M., 2008. The Credit Crunch — A Marxist Analysis, League for the Fifth International, London. Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/theory/imperialism-and-globalization/

Pröbsting, M., 2010. “Rassismus, MigrantInnen und revolutionäre Integration”. In: Unter der Fahne der Revolution, 6, pp. 3—52. Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/publications/werk-7/ and http://www.thecommunists.net/publications/farev-6/

Pröbsting, M., 2012. “China‘s transformation into an imperialist power. A study of the economic, political and military aspects of China as a Great Power”. In: Revolutionary Communism, 4, pp. 4—32. Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/publications/revcom-number-4

Pröbsting, M., 2013. The Great Robbery of the South. Continuity and Changes in the Super-Exploitation of the Semi-Colonial World by Monopoly Capital Consequences for the Marxist Theory of Imperialism. Vienna: Revolutionary Communist International Tendency. Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/theory/great-robbery-of-the-south/ and http://www.great-robbery-of-the-south.net/

Pröbsting, M., 2014a. “Russia as a Great Imperialist Power. The formation of Russian Monopoly Capital and its Empire — A Reply to our Critics”. In: Revolutionary Communism, 21, pp. 5—40, Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/theory/imperialist-russia/

Pröbsting, M., 2014b. “More on Russia and China as Great Imperialist Powers”. In: Revolutionary Communism, 22, pp. 32—35, Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/theory/reply-to-slee-on-russia-china/

Pröbsting, M., 2014c. “Lenin’s Theory of Imperialism and the Rise of Russia as a Great Power. On the Understanding and Misunderstanding of Today’s Inter-Imperialist Rivalry in the Light of Lenin’s Theory of Imperialism. Another Reply to Our Critics Who Deny Russia’s Imperialist Character”. In: Revolutionary Communism, 25, pp. 3—49. Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/theory/imperialism-theory-and-russia/

Pröbsting, M., 2014d. “China’s Emergence as an Imperialist Power”. In: New Politics, Volume XV(1). Available 18.09.2016 at: http://newpol.org/content/china%E2%80%99s-emergence-%E2%80%A8imperialist-power

Pröbsting, M., 2014e. “The Uprising in East Ukraine and Russian Imperialism. An Analysis of Recent Developments in the Ukrainian Civil War and their Consequences for Revolutionary Tactics”. In: Revolutionary Communism, 28, pp. 3—30. Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/theory/ukraine-and-russian-imperialism/

Pröbsting, M., 2014f. “The China Question and the Marxist Theory of Imperialism”. In: Revolutionary Communism, 32, pp. 27—37. Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/theory/reply-to-csr-pco-on-china/

Pröbsting, M., 2014g. “Werttransfer durch Migration. Zur Überausbeutung der sogenannten ‘Dritten Welt’”. In: Lunapark21. Zeitschrift zur Kritik der Globalen Ökonomie, 25, pp. 27—30. Available 18.09.2016 at: http://www.lunapark21.net/werttransfer-durch-migration/

Pröbsting, M., 2015a. “Migration and Super-exploitation: Marxist Theory and the Role of Migration in the present Period of Capitalist Decay”. In: Critique: Journal of Socialist Theory, 43(3—4). Available 18.09.2016 at: http://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/03017605.2015.1099846

Pröbsting, M. 2015b. Greece: A Modern Semi-Colony. The Contradictory Development of Greek Capitalism, Its Failed Attempts to Become a Minor Imperialist Power, and Its Present Situation as an Advanced Semi-Colonial Country with Some Specific Features. Vienna. Available 18.09.2016 at: http://www.thecommunists.net/theory/greece-semi-colony/

Trading Economics, 2016. Russia Government Debt To GDP. Available 18.09.2016 at: http://www.tradingeconomics.com/russia/government-debt-to-gdp

Sinitsina, I., 2012. “Economic Cooperation Between Russia and Central Asian Countries: Trends and Outlook”. In: University of Central Asia Working Paper, 5. Available 18.09.2016 at http://www.ucentralasia.org/Content/Downloads/UCA-IPPA-WP5-RussiaInfluence-Eng.pdf

Stockholm International Peace Research Institute, 2012. SIPRI Yearbook 2012. In: Armaments, Disarmament and International Security, Summary.

The Economist, 2012. Emerging-market multinationals. The rise of state capitalism. Available 18.09.2016 at: http://www.economist.com/node/21543160

The Economist, 2013. Storm survivors, Special Report on Off Shore Finance.

Trotsky, L., 1970. The Third International After Lenin. New York: Pathfinder Press.

UNCTAD, 2012. World Investment Report 2012.

UNCTAD, 2013. World Investment Report 2013.

UNCTAD, 2015. World Investment Report 2015.

Utter, B., 2011. Outward Foreign Direct Investment to the Natural Resource Sectors by Global Public Investors from Emerging Economies: Trends, Causes, Effects. World Trade Institute.

Vernikov, A., 2009. “Russian banking: The state makes a comeback?” In: BOFIT Discussion Papers, 24. Bank of Finland, BOFIT Institute for Economies in Transition.

Vilpišauskas, R., Ališauskas, R., Kasčiūnas, L., Dambrauskaitė, Ž., Sinica, V., Levchenko, I., and Chirila, V., 2012. Eurasian Union: a Challenge for the European Union and Eastern Partnership Countries. Public Institution Eastern Europe Studies Centre.

Vinokurov, E. and Pereboyev, V., 2013. “Labour Migration and Human Capital in Kyrgyzstan and Tajikistan: Impact of Accession to the SES”. In: EDB Eurasian Integration Yearbook 2013, pp. 68—88.

Who Owns Russia, 2010. 32 Largest Business Groups Make 51% of GDP, Emerging Markets Venue. Available 18.03.2014 at: http://www.emergingmarketsvenue.com/2010/07/12/russian_business_groups/

World Bank, 2013a. International Debt Statistics 2013.

World Bank 2013b. Gross domestic product 2012, PPP; World Development Indicators database.

Yusupova, G., 2011. “Kartellverfahren gegen russische Erdölfirmen in den Jahren 2008—2010”. In: “Russland-Analysen”, 217.

Zucman, G., 2013. “The Missing Wealth of Nations: Are Europe and the U.S. Net Debtors or Net Creditors?” In: The Quarterly Journal of Economics, pp. 1321—1364.